Журналіст у медіавійні: зброєносець чи миротворець?

липня 2, 2014 • Етика та якість, Медіа журналістика • by

Війна – драматичний досвід для суспільства, неабияке випробування і для журналістів. Як бути? Ставати на захист країни, щоб, принаймні, допомогти в інформаційній війні? Чи триматися на однаковій відстані від учасників, виступаючи в ролі миротворця?

Ці дискусії як ніколи актуальні сьогодні в Україні. В західній науці вони не нові. Загалом виділяють два підходи, де журналіст постає то в ролі адвоката чи зброєносця, то в ролі миротворця. І хоча мета одна – сприяти миру і вирішенню конфлікту, – способи їх досягнення і роль журналіста принципово відрізняються.

 

Журналіст-адвокат

Посол ЮНІСЕФ, відомий колишній воєнний кореспондент Мартін Белл (Martin Bell) запропонував концепцію “journalism of attachment” (“журналістика адвокатури”). Белл переконаний, що журналіст апріорі не може бути об’єктивним, коли навколо вирують пристрасті. Це не лише право, а й моральний обов’язок: стати на захист слабшої сторони, яка зазнає утисків, і використовувати всі наявні засоби, щоб досягти справедливості. Гарний журналіст – не лише обізнаний, а й небайдужий.

Віднедавна гарна журналістика й громадська діяльність стали майже синонімами як у Києві, так і в усій країні. Наприклад, активний громадський діяч, головний редактор  популярної сумської газети “Панорама” Євген Положій вважає, що хоч у цілому газета має залишатися виваженою, приховувати свою позицію в авторських колонках – брехати не тільки собі, а й читачам. “Не бачу в цьому жодного сенсу – удавати холоднокровного спостерігача, коли чітко знаєш, хто в тій чи іншій історії справжній мерзотник”, – говорить Положій. Він вважає за необхідне не лише назвати негідників, а й активно їм протидіяти – наприклад, ініціював низку ініціатив громадського контролю.

Цей підхід доволі популярний серед багатьох журналістів і ЗМІ, які будують матеріали за схемою “агресор” – “жертва”, “зло” – “добро” й самі нерідко стають ініціаторами позитивних змін. Буває й справді необхідно назвати речі своїми іменами, не підбираючи евфемізмів, де зло очевидне. Та чи завжди виправданий такий підхід у більш складних ситуаціях?

 

Зворотня сторона журналістської “зброї”

Те, що журналіст ідентифікує себе із певною групою, здається цілком природнім. Але є ризики, про які журналісти навіть і не здогадуються.  Наприклад, непередбачувана “побічна дія”. Ініціатор молодіжного інтернет-телебачення “Sumy Live” та активіст Дмитро Тіщенко говорить, що онлайн-трансляції демонстрацій активістів, як мали на меті привернути увагу містян і допомогти демонстрантам, спершу навіть нашкодили, бо були використані міліцією як привід для судових справ.

Беручи на себе відповідальність визначити агресора та потерпілого, журналіст може іноді просто помилятися, до того ж ці ролі можуть змінюватися. Наприклад, під час майдану важко було здогадатися, що силовики (за деякими винятками) і демонстранти раптом опиняться по одну сторону барикад через зовнішню загрозу, а працівник “Альфи”, яку навіть звинувачували у вбивствах майданівців, буде похований поруч із героєм Небесної сотні.

Коли журналіст прагне будь що сприяти вирішенню конфлікту, спираючись виключно на власні моральні критерії, він ризикує вдатися до спрощень і узагальнень. Останнім часом можна чути однозначні оцінки ситуації на сході країни: “Масові психози найкраще вивчати на Донбасі, – луганський журналіст” (Еспресо, 27.05), “Донбас: Путін як сенс життя” (Українська правда, 21.05), “Донбас: розлучення і дівоче прізвище?”(Україньска правда, 16.06).  Поширюєьтся і закріплюється негативний узагальнений образ “донецьких”: “Дончан много, они едины, но называть их непобедимыми язык не поворачивается, потому что ими слишком легко манипулировать” (УП), “А взагалі, це суцільний совок. Такий унікальний останній куточок совка, який залишився в Україні. Вони ще пишаються своїм совкізмом. І ми зараз боремося лише за цю територію” (Gazeta.ua). Зрештою, лунають і конкретні пропозиції, наприклад, оточити Донбас колючим дротом і запровадити візи для тих, кому за 30, бо решта – непотрібний “совок”.

Звичайно, емоції журналістів можна зрозуміти, як і прагнення навести лад і встановити справедливість. І все-таки: коли це бажання стає деструктивним? Конфліктологи б наполягали на тому, що риторика відчуження лише розпалює ворожнечу. Бо будь-який конфлікт розвивається поступово. Всім відомо, що війна починається з пропаганди, насилля – з ненависті. Конфлікт як динамічне явище проходить кілька ступенів ескалації. Спершу змінюється ставлення сторін одна до одної, потім втрачається повага і бажання порозумітися, формується узагальнений і знеособлений образ ворога. Починають переважати деструктивні емоції, бажання знищити ворога будь-якою ціною, а словесні погрози переходять в агресивні дії: дискримінацію, культурне і фізичне насильство.

 

Від війни до миру

Саме така структура конфлікту – спіраль ненависті й насильства – пояснює, чому конфлікт не можна вирішити одним махом, як би цього не хотілося. Навіть коли відкрите протистояння і воєнні дії неминучі, сам конфлікт не вирішиться із припиненням вогню і знищенням противників. Бо війні передувало тривале поглиблення конфлікту, нарощування ненависті й готовності до агресії. Навіть якщо ці процеси були спровоковані, штучні, це не змінює сформованих глибинних переконань – хоча б і цілком несправедливих, безпідставних і шкідливих.

Останні дослідження засвідчили різке погіршення ставлення українців та росіян один до одного. Це закономірно, але що це означає? Що є всі передумови для подальшої війни. Росіяни готові йти найманцями вбивати українців, а українці – не лише захищатися, а й зловтішатися з загибелі як досвідчених бойовиків, так і 20-річних хлопців, які щиро вірили, що йдуть “захищати росіян Новоросії”. Разом із тим губиться головне: ця війна тягне у прірву й тих, і інших.

Звичайно, сьогодні основне питання: як вирішити конфлікт? Однозначної відповіді, напевно, немає. Розкручений маховик не зупиниться за одну мить і війна не скінчиться з останнім пострілом. Має відбутися поступове зниження напруги в суспільстві, спершу – зменшення ненависті, потім – зростання порозуміння. Ганді відкидає компроміс як прийнятний вихід, на його думку, це не спрацьовує в тривалій перспективі і в серйозних конфліктах, що торкаються глибинних цінностей. Пропонує “розійтися”, щоб потім “зійтися”, але вже в іншій якості. Так, це може означати повне тимчасове припинення співпраці з Росією на всіх рівнях. Але разом з тим має поступово відбутися й інше – переосмислення відносин, зміна цінностей, викорчування стереотипів про “молодшого” і “старшого” братів, “єдиний народ з єдиною історією”, “москалів” і “хохлів”, “бандерівців” і “кацапів” тощо, а згодом – початок співпраці на зовсім іншому рівні.

 

Миротворчість і ЗМІ

Тож, який може бути вихід для журналістів? І чи можуть і мусять взагалі вони  позбутися власних емоцій? Західні експерти говорять про необхідність свідомого ставлення до висвітлення конфліктів. Головна мета – сприяти якщо не пошуку рішень, то, принаймні, деескалації конфлікту. А для цього необхідно уникати того, що цей конфлікт провокує: узагальнень, демонізації іншої сторони та ідеалізації власної позиції, виправдання насильства як єдиного способу досягнення миру. Радять розглядати війну і насильство як спільну проблему, яка спричиняє гіркі втрати і трагедії, не обмежені в у часі і просторі, коли кат може перетворитися на жертву і навпаки. Так, запам’ятався фоторепортаж переможця Пулітцерівської премії про колишнього американського військового, що переживав тяжкий посттравматичний синдром після війни в Іраку. Коли війна і вбивства стають нормою, важко повернутися до мирного життя: відчуття провини, розчарування, відчуженості переслідуватиме ще довго.

Також важливо уникати чорно-білого сприйняття реальності й домінування однієї “картинки”. В цьому сенсі несподіваним був фоторепортаж російської служби “ВВС” про мирний Слов’янськ. На світлинах діти, що гуляють у парку за батьками, закохані пари, природа. Банальні фотографії звичайного життя за кілька сотень метрів від бойових дій свідчили: люди вимушено опинилися на війні, але їм це зовсім непотрібно. Вони хочуть виховувати дітей, відпочивати, працювати і любити так, як і всі інші. А тому чи буде мудрим рішення обнести колючим дротом такий Донбас – в прямому і переносному значенні?

Цікавий репортаж про подорож до Криму на “Slon.ru” розриває багато шаблонів, поширених в українському медіапросторі. Наприклад, сльози на очах кримського прокурора при перегляді кліпу Няш-Мяш та груба безапеляційність її охоронника передають настрої і пояснюють ситуацію в Криму точніше за будь-які цифри чи політичні аналізи. А схвильованість кримського міністра-жінки, її наївна віра в допомогу північного сусіда й також несподівані сльози говорять про сумніви, нереалістичні надії і, можливо, недобрі передчуття.

Альтернативна інтерпретація подій допомагає не лише подивитися на ситуацію з іншого боку, а й зменшити градус напруги. Побачити, що “ворог” – не деперсоналізований монстр, а конкретні люди, нерідко вразливі і навіть слабкі, які і на ворогів не дуже схожі, скоріше – на нерозумних жертв жорстокої гри, а то й цапів відбувайлів, яких зневажають і опоненти, і ті, в чиї ідеали вони свято вірять. Чого варті, наприклад, принизливі поневіряння дружини російського бойовика, що потайки від близьких пішов воювати добровольцем. Справжня трагедія сталася лиш після його смерті: понівечене тіло довго відмовлялися віддати вбитій горем дружині. А скільки буде тих, кого навіть не знайдуть і не захочуть шукати?..

Подібні історії –  не заклик співчувати тим, хто свідомо йшов убивати. Скоріше, питання: а хто є більшим ворогом і що є більшим злом? Чи не ті, хто платить найманцям, постачає зброю, збагачується на цьому й отримує політичні дивіденди? Не ті, для кого ціни важливіші за цінності, хоч мова йде вже і про сотні людських жертв? В українських ЗМІ поки що не було відчутно інтенсивних публікацій на цю тему, наприклад, про продовження співпраці західних компаній з Росією, зокрема, і в військовій сфері.

Можливо, в цьому і завдання журналіста: не допомогти “виграти” війну, не “озброїти” одну зі сторін, а показати безглуздість війни саме для тих, хто страждає в ній найбільше і бере безпосередню участь. Адже, за великим рахунком, у війні немає переможців і переможених, але точно є ті, хто виграє від війни і ті, хто розплачується життями за чиїсь злочинні наміри й амбіції. І головна журналістська зброя має бути спрямована саме проти них, а не проти один одного – саме цього хочуть зацікавлені у війні. Той випадок, коли журналіст може бути і “адвокатом миру”, і “озброєним” миротворцем.

 

Право на зображення належить: daquellamanera / Flickr Cc

Print Friendly, PDF & Email

Tags: , , , , ,

Send this to friend