Андрій Кулаков про межі ідентичностей та етичний вибір журналіста

червня 21, 2016 • Головне, Етика та якість • by

Конфлікт на Сході України спонукає до дискусій про те, чи може і чи повинен журналіст в умовах конфлікту бути пов­ністю безстороннім і перебувати “над” конфліктом, абстрагуючись від своєї національної ідентичності. Своє бачення на цю проблему та дотримання професійних стандартів журналістики під час війни розповів під час конференції “Медіа та ідентичність” у Львові Андрій Кулаков, програмний директор Internews Україна. EJO пропонує головні тези з його виступу.

Стерильний журналіст

Я довго пояснював закордонним колегам, що від куль гинуть люди, що тут катували людей і що період президентства Януковича треба називати режимом. Для мене це було очевидним, я не міг уявити, як перебуваючи на Майдані, дати слово іншій стороні.

Говорячи про концепцію “стерильного журналіста”, треба запитувати, що така журналістика означає для нас. Треба ставити запитання, наново обмірковувати роль журналістики і її призначення, особливо в кризових явищах, пограничних ситуаціях, де від інформації, її чистоти, достовірності, оперативності, точності залежить життя конкретних людей.

Останні дискусії навколо тем і тональностей у висвіт­ленні воєнного конфлікту на Донбасі природно породжують запитання до позиції журналіста. Чи може і чи повинен журналіст в умовах конфлікту бути пов­ністю безстороннім і перебувати “над” конфліктом? Чи мусить він позбутися своєї “громадянської”, “наці­ональної”, “культурної”, “історичної”, “ментальної” ідентичності? Можливо, ми, як журналісти, маємо бути стерильними, але ми не можемо бути такими апріорі.

Є серйозна потреба у фаховому та глибокому переосмисленні, переформулюванні й новому артику­люванні базових постулатів журналістики, які що полягають у стандартах і визначають етичну поведінку та ідентич­ність журналіста. Маємо таку тріаду: наші профессійні стандарти, етична поведінка та ідентичність.

Представлення іншої сторони

Не знаю, чи існує термін “журналістський позитивізм”, чи це моя ментальна химера. Основний з постулатів наукового позитивізму – це голість фактів, тобто відокремлення фактів від коментарів, оцінок і субєктивних домішок того, хто досліджує речі.

Ця настанова, що вважається аксіомою і головним фундаментом новинної журналістики, викликає низку запитань. Дотримування балансу бумок, як один із універсальних професійних стандартів – це основа безсторонності в журналістиці. Проте часто формально дотримуючись його, журналісти вдаються до змістовних і суттєвих маніпуляцій. Є два способи досягти балансу. Один формальний: якщо є сторона А, обов’язково має бути сторона Б. Інший — змістовний: кого представляти як сторону конфлікту.

Чи маємо ми, згідно з журналістськими стандартами, давати слово протилежній стороні? Маємо. Чи етично з позиції громадянина і чи етично це з позиції журналіста? З боку журналіста – так, це обовязок, з боку громадянина – є певна проблема. Дати позицію іншої сторони — яка це сторона? Чи маємо ми давати слово представникам або спікерам так званих “ЛНР” і “ДНР”? Ми можемо назвати їх представниками терористичних організацій і не надати їм слова, оскільки це суперечить закону і нашим принципам? Або сказати, що даємо слово не представникам терористичних угруповань, а мешканцям, доля яких склалася так, що вони залишаються на непідконтрольній Україні території? Так роблять чимало журналістів, що здобувають акредитацію в “ДНР/ЛНР” для того, щоб показати, що життя там триває.

Для мене така позиція була безпроблемною. Та нещодавно одні експерти процитували тезу Олени Стяжкіної про “відсутність інформаційної субєктності”. Частина людей на окупованій території втратили інформаційну субєктність, тому просто надавати слово — означає транслювати певні шаблони, закладені цією ж інформаційною машиною терористичних організацій. Це не означає, що ми маємо повністю відмовитися від того, щоб показувати цю сторону; це означає, що без первинного глибинного аналізу, поспіхом, ми не можемо давати цю позицію. Вона має бути проаналізована на предмет адекватності відображення картини. Як це робити? Чи такий аналіз можливий на практиці, якщо журналіст постійно знаходиться під пресом часу, обставин та технологічн.их ускладнень? Маємо про це подумати.

Блага тиша?

Чи може журналіст порушувати категоричний імператив — оператично і вчасно повідомляти про все суспільно значиме для своєї аудиторії? Чи мають бути в свідомості журналіс­та факти, оприлюднення яких завдасть явної шкоди суспільству чи конкретним особам? Що має робити журналіст із такими фактами? Чи можна застосувати до інформаційної діяльності Гіппократовий принцип “Не зашкодь”? Який рівень рефлексії та аналізу слід за­стосовувати до способу одержання
інформації, аби не стати “зливним бачком” і маріонеткою в руках політи­ків чи бізнесменів і водночас не порушувати стандарту оперативності?

Нещодано на одному з інтернет-ресурсів з’явився матеріал — передрук з американського видання про те, що в США відбулася секретна зустріч великих бізнесменів з метою усунення Трампа з президентських перегонів. Перебуваємо в унікальному моменті – в нас є поняття абсолютного, очевидного для нас, зла. Думаю, що для багатьох участь Трампа у президентських перегонах, а тим паче його перемога, може стати абсолютним злом. Що мав би зробити журналіст, який так вважає? Він мав повідомити про цю зустріч, яка була секретною? З точки зору журналіста – так. А з точки зору громадянина? Мої колеги, які пишуть підручник з журналістики сказали однозначно: “Ти не можеш виносити судження. Ти знаєш про подію, вона суспільно важлива? Ти маєш про неї повідомити”. Але для мене це не очевидно, якщо ми стоїмо на позиції іншої ідентичності та етики.

Як вирішувати журналістські дилеми?

Відповіді на запитання, які я озвучив, можуть випливати з певної етичної настанови. Я би запропонував настанову, яка була більш чітко артикульована Максом Вебером у його відомій доповіді, де він розглядав феномен політичної сфери, до якої він зараховував і журналістів, як субєктів-гравців політичної сфери. Для нього була очевидною одна настанова – “етика переконань”. Вебер пропонує іншу перспективу етики відповідальності – таку, що передбачає попередній аналіз, калькуляцію наслідків і судження про ті чи інші дії з точки зору тих наслідків, до яких вони можуть призвести. Намагання застосувати її допоможе знайти відповіді на ті питання, які ми ставили перед цим.

Закликаю до подальшої дискусії, до продумування заново головних засад нашої роботи, меж наших ідентичностей. Чи маємо ці контури чітко наводити або ж навпаки – стирати? Чи ці межі всередині себе мають стати ледь помітними і ледь відчутними?

Про це ми маємо себе запитувати. Не факт, що знайдемо відповіді і прийдемо до загальної згоди. Але принаймні ця енергія запитування може далі дати нам поштовх до нових стандартів, до нового мислення, проблематизації.

Право на фото: Ніярє Шевкієва

Print Friendly

Tags: , , , , , , , , , , ,

Send this to friend