Павло Боболович: “Журналістика – це захоплення і відданість”

січня 23, 2013 • Медіа журналістика • by

У 2008 році польський політолог Павло Боболович сам запропонував редакції радіо поїхати кореспондентом у Грузію, щоб висвітлювати збройний конфлікт. З того моменту почалась його журналістська кар’єра. Сьогодні Павло Боболович розповідає про свій досвід і власний проект – перший регіональний канал Інтернет-телебачення у Польщі.

Моє розуміння журналістики – це передусім захоплення і відданість. За освітою та основним напрямком роботи я – не журналіст, тому ці два критерії набувають для мене такого значення. Бути журналістом лише за професією неможливо, бо журналістика – це пристрасть і захоплення. У цьому я переконався, коли повернувся з Грузії.

Друга річ, яка для мене обов’язково асоціюється із журналістикою – це відвага. Звичайно, існують такі види журналістики, де мова про сміливість не йде. Проте розслідувальна журналістика – це перш за все відважність. Іноді навіть уміння поставити потрібне запитання потребує відваги. Часто запитання, які люди ставлять у коментарях до матеріалу, є цікавішими і більш влучними, аніж запитання журналіста. Так трапляється тому, що журналіст живе у власних обмеженнях, обмеженнях роботодавця, суспільної думки, політичної коректності. Окрім того, людина, яка лишає коментар, може бути анонімною.

Журналістика, як ми її розуміли, вже скінчилась. Інтернет суттєво все змінив. Сьогодні вже важко сказати, хто належить до кола журналістів, а хто – ні. На фоні спеціалізації журналістики на телебачення, радіо, друковані видання Інтернет стирає всі обмеження. Вже ніхто не може сказати, де у мережі починається стаття, де – фільм, а де – радіо.

Інтернет надає величезні можливості, серед яких найважливіша – спілкування із кінцевим адресатом, споживачем твоїх матеріалів. У колишній журналістиці, що існувала століттями і до якої ми звикли, двостороннє спілкування було обмеженим. Лист до редакції нічого не вирішував. Натомість сьогодні користувачі Інтернету через коментарі роблять аналогічну з журналістами роботу. Читаючи деякі коментарі, я починаю сумніватись, хто є кращим журналістом: той, хто написав статтю, чи той, хто лишив коментар.

Сьогодні журналістам важко встигати за професійним розвитком та темами, які піднімаються у суспільстві. Студентів-журналістів вчать, як правильно писати статті, знімати сюжети, але якщо переглянути стрічку новин в Інтернеті, то ці знання ніяк не пов’язані з тим, що викликає інтерес в аудиторії. Якщо подивитись на зміст найбільш популярних статей в Інтернеті, то вони можуть виявитись взагалі непрофесійними. В мережі ніхто не хоче читати надто професійні матеріали, бо вони – ненатуральні. Люди хочуть двох речей: швидкості і простоти або емоційності. Для майстерних журналістів, які мають глибокі знання, це є великим обмеженням, важко адаптуватись до нових вимог.

Вплив медійних проектів в Інтернеті визначається за кількістю їх цитування. Останні дослідження показують, що за цим фактором найвищий рейтинг має сайт спортивних новин sportowefakty.pl. Їхній рейтинг пов’язаний із тим, що новини з цього сайту беруть усі новинні портали, які висвітлюють спорт, проте не мають власних спортивних кореспондентів. Друге місце посідає сайт телеканалу TVN24, що переживає технічну революцію. Раніше їхній сайт належав до веб-порталів, що подавали лише текстову інформацію. Зараз вони вводять прямі ефіри в онлайні. Новинні портали onet.pl і gazeta.pl вийшли на третє місце завдяки мобільним версіям сайтів. Маючи обмежений штат власних журналістів, вони беруть новини з інформаційних агенцій. Більшість поляків отримують новини саме з цих двох сайтів. На останньому місці – «Gazeta Wyborcza», що створила власний інформаційний продукт в Інтернеті під назвою gazeta.pl. Сайт використовує матеріали газети, проте в планах – створення власного контенту, окремого від друкованої версії.

Три роки тому разом із товаришами-журналістами ми заснували проект регіонального Інтернет-телебачення у Любліні. Це був перший проект, що працював онлайн 24 години на добу. У Польщі досвіду Інтернет-телебачення раніше не було. Аналогічні проекти реалізовувались на France 24 (Франція) та на Aljazeera (Катар). Їхні приклади стали доказом сили і можливостей Інтернету. Сьогодні я бачу в цьому майбутнє ЗМІ. Прогрес Інтернету дає, по-перше, швидкий доступ до новин, по-друге, може мати неабиякий суспільний вплив, як у випадку з подіями арабської весни.

Після роботи у Грузії ми хотіли зробити проект, який би поєднав журналістів з різних країн. Ми хотіли створити інформаційне агентство у форматі Інтернет-телебачення з прямими включеннями з різних точок світу. Ця ідея з’явилась ще у 2008 році. Зараз це робить Aljazeera, проте вона сконцентрована на країнах арабського світу. Ми планували започаткувати аналогічний проект у Східній і Центральній Європі – переважно на території держав колишнього СРСР. Маючи небагато власних коштів, нам вдалось створити лише локальний проект для Любліна. Також ми знайшли спонсора, який дав гроші. Проте коли ми забажали розширити географічні межі, спонсору стало нецікаво.

У Любліні над нашим проектом працювали групи по 4-5 осіб: репортер, фотограф оператор, технік. Вони виїжджали на подію і висвітлювали її у прямому ефірі. Також ми робили традиційні новинні сюжети, які розміщувались на сайті.

Те, що ми робили 3-4 роки тому, сьогодні завдяки технічним досягненням можна втілювати на вищому рівні. Ми робили прямі репортажі, використовуючи мобільний телефон Nokia. Незважаючи на погану якість, ми мали результат – онлайн трансляції в Інтернеті. Таким же чином працювали BBC. Освітлення, якість звуку не були на першому місці за рівнем важливості. Ми просто були вражені, що це можливо – робити прямі ефіри через Інтернет.

Ми мали студію і щодня готували програмування ефіру. Ми намагались робити їх тематичними, окрім нагальних новин, які висвітлювались у прямому ефірі, незважаючи на тематику. Для роботи в інформаційному форматі 24 години на добу треба багато матеріалів. Тому ми транслювали по кілька разів підготовані заздалегідь сюжети. Щодня ми відслідковували нашу аудиторію. Завдяки аналізу аудиторії ми будували програмування таким чином, щоб людина, яка бачила сюжет зранку, не потрапляла на той самий сюжет ввечері.

Вночі ми робили прямі включення лише для дуже цікавих подій. Наприклад, під час виборів наші репортери перебували на виборчих дільницях і штабах Любліна, звідки передавали включення. У решті випадків нічні ефіри заповнювали музичні концерти, які мали високі рейтинги серед користувачів Інтернету. Ми також планували запустити розмовні передачі з цікавими особистостями.

Коли ми починали наш проект, однією з його підвалин був спорт. Спорт – це найцікавіша тема для аудиторії, а тому найбільш вдала для висвітлення в Інтернеті. Все починалось дуже цікаво: у Любліні я робив репортаж з баскетбольного чемпіонату для людей із вадами зору чи слуху. Через те, що подія не анонсувалась, на трибунах, окрім самих команд, нікого не було. Проте серед гравців – відомі баскетболісти з США, Аргентини, Чілі, Німеччини, Росії, Китаю, Литви – з усього світу. Організатори нарікали на відсутність підтримки з боку місцевої влади і самі запропонували випустити сюжет в Інтернеті. Таксист, який мене віз, залишився на матчі зі словами: «Вибачте, я вас відвезти назад не можу і взагалі сьогодні вже таксувати не буду, бо пропустити матч такого рівня із такими баскетболістами – це просто дурість». Тоді я подумав, що треба це використати, і зателефонував програмістам, щоб дізнатись, чи зможемо ми зробити пряму трансляцію в Інтернеті.

Організатори не вимагали придбання прав на трансляцію, оскільки, окрім нас, ніхто не був зацікавлений. В результаті ми лише встигали змінювати сервери, щоб витримати натиск переглядів. На своєму офіційному сайті організатори написали, що пряму трансляцію можна переглянути на нашому порталі. У нас було понад 20 тисяч глядачів одночасно. Ми усвідомили, що без жодних обмежень можемо створювати продукт, який дивитимуться в усьому світі.

У польському законодавстві немає визначення Інтернет-телебачення, і ми цим користувались. На футбольних матчах другої ліги нам казали, що права на трансляцію вже викуплені. Проте на питання, чи придбані права на трансляцію в Інтернеті, нам не могли дати відповіді і заборонити також не могли.

Спорт дав нам величезну аудиторію. Це було важливо для потенційних спонсорів. Нас дивились понад 10 тисяч людей щодня, а у день трансляції спортивних подій – кілька десятків тисяч. Неодноразово ми робили прямі трансляції з України: Києва, Рівне. Для Любліна прямі включення з іншого міста – це було дивовижно. А нам для цього був потрібен лише доступ до Інтернету.

Інтернет перетворився на альтернативну платформу донесення інформації до аудиторії. Зараз це розуміють не лише ЗМІ, а й політики, які відкривають акаунти на Фейсбуці. Для політиків вже немає потреби купляти журналістів: вони самостійно можуть доносити інформацію до громадян через соціальні мережі.

Соціальні медіа стали потужним інструментом впливу. Традиційні новини, як наприклад, відкриття прем’єр-міністром Польщі Дональдом Туском частини польського автобану, непопулярні у Фейсбуці. Проте новина, що Дональд Туск щотижня літає на персональному літакові додому до Гданська, викликає шалений інтерес. Порахували, що за одні вихідні він витрачає на свій переліт стільки коштів, як на новий Мерседес. На Фейсбуці ця новина за одну хвилину отримує тисячу лайків.

Ера традиційних журналістів скінчилась. І я не берусь прогнозувати, що буде із журналістикою через 20 років. Чому? Тому що 20 років тому я придбав свій перший комп’ютер і не міг уявити, що сьогодні мій телефон буде потужнішим за той комп’ютер.

 

Інтерв’ю записала Маргарита Чорнокондратенко, студентка другого курсу магістерської програми Могилянської школи журналістики.

Фото – Тетяна Василець.

Print Friendly

Tags: , , , , , , ,

Send this to friend