Перспективи суспільного мовлення в Україні

січня 23, 2012 • Медіа і політика, Свобода слова • by

Процес створення в Україні суспільного мовлення (СМ) триває майже 15 років, але доля вітчизняної реалізації цього типу медіа досі залишається невизначеною.

Перший закон, в якому оголошувалося про створення СМ, Верховна Рада ухвалила ще в 1997-ому за часів президентства Леоніда Кучми. Відтоді оприлюднено десятки концепцій, проведено кілька круглих столів, два законопроекти, що деталізували механізми управління та фінансування СМ, відхилив парламент. Після обрання Президентом України Віктора Януковича, його команда також взялася створювати свій варіант цього типу медіа. Але справа, схоже, знову може зайти в глухий кут.

„Я найближчим часом посилю вирішення цього питання (впровадження СМ)”, – сказав на підсумковій прес-конференції в кінці грудня 2011-го року Президент України Віктор Янукович. І додав: „Це питання, яке ми зобов’язані вирішити, й ми будемо його вирішувати. Питання стоїть давно. Підходи є різні, і та група, яка створена за участю громадських організацій, затягнула це питання”. Групою громадських організацій, яка „затягнула питання” є вочевидь Громадська гуманітарна рада при Президенті України, що у вересні 2010-го ухвалила остаточну редакцію Концепції створення та діяльності Національної громадської (суспільної) телерадіокомпанії України. До 1 грудня 2010-го написаний на її основі законопроект мав бути внесений главою держави до парламенту. Про це у жовтні того ж року на конференції „Забезпечення плюралізму медіа в Україні” повідомила заступник голови Адміністрації президента Ганна Герман.

Але шлях законопроекту до Верховної Ради виявився набагато довшим і заплутанішим. Розробляти його взялася не адміністрація глави держави, а уряд. Текст, який був оприлюднений в середині минулого року, розкритикували не лише депутати від опозиції та кілька медіаекспертів, а й представники самої Гуманітарної ради. Зокрема, голова її робочої групи із суспільних комунікацій Валерій Бебик назвав проект слабким і таким, що працює на урядову кон’юнктуру, додавши, що головні ідеї концепції, котра мала слугувати його основою, з кінцевого тексту були повністю „вихолощені”. А член ради Ганна Герман не погодилася з багатьма доповненнями від Кабміну. Наразі підготовлений урядом законопроект повернувся до Адміністрації Президента й застряг там на „доопрацювання”. Ситуація, коли глава держави звинувачує в затягуванні процесу створення СМ Гуманітарну раду, маючи майже готовий урядовий законопроект, але чомусь не вносячи його до парламенту, виглядає парадоксальною.

Робити прогнози – невдячна річ у принципі, а особливо, як свідчить історія питання, робити прогнози щодо темпів впровадження СМ в Україні. Проте, визначаючи подальші схеми розвитку ситуації, можна виділити три найбільш імовірні варіанти.

1. Найреалістичніший варіант. Парламент ухвалює підготовлений урядом і внесений президентом законопроект (можливо, з деякими змінами). Основними позитивними моментами такого варіанту СМ стануть:

  • абонентна плата громадян України як основне джерело фінансування, що значно збільшить ступінь незалежності медіакомпанії;
  • достатня, для ухвалення незалежних від кабміну рішень, більшість у наглядовій раді СМ представників громадських організацій. Загальний склад у 21 мандат розподіляється між кандидатами від 14 видів НУО та 7 – від уряду.

Негативними:

  • перехідний період у 4 роки до введення абонентської плати. Впродовж цього часу більша частина надходжень СМ виділятиметься з державного бюджету, тож влада зберігатиме потужні важелі впливу на медіакомпанію;
  • передане не у власність, а лише в оперативне управління майно СМ. Такий статус, теоретично, дозволятиме в будь-який момент відчужувати яку завгодно його частину;
  • участь у комісії, яка формує громадську частину наглядової ради СМ представників виконавчої влади. Непрозора процедура жеребкування у випадку подання двох і більше кандидатур від одного виду НУО.

2. Менш реалістичний варіант. Верховна Рада ухвалить законопроект, внесений народним депутатом Андрієм Шевченком. Документ зареєстровано в парламенті ще минулого року, але до цього часу включення проекту до порядку денного блокувалося представниками пропрезидентської більшості. Головними плюсами відповідної моделі СМ будуть:

  • прозорий механізм формування громадської частини Ради СМ. НУО обирають своїх представників під час конференції, кожна організація має право одного голосу;

Мінусами:

  • достатня, для ухвалення незалежних від НУО рішень, більшість у наглядовій раді СМ кандидатів, внесених фракціями Верховної ради. Загальний склад у 15 мандатів розподіляється між 9 висуванцями від парламенту та 6 – від громадських організацій;
  • видатки державного бюджету як основне джерело фінансування СМ. Навіть за умов окремого рядка в кошторисі та чітко виписаному обсягу коштів (0,05% від видатків на поточний рік), така медіакомпанія буде значно залежати від влади економічно.

3. У третьому, нереалістичному, варіанті поєднуються: ухвалення парламентом якогось абсолютно нового президентського закону про створення СМ (що забере ще більше часу і державних ресурсів) або створення системи СМ в України не з центру до областей, а зворотнім способом. Хоча шансів в останньої схеми, можливо, набагато більше, ніж здається. Адже, наприклад, львівська облрада вже виділила у бюджеті на 2012 рік 7 мільйонів гривень для створення нового громадського (суспільного) телебачення на базі каналу „Львів ТБ”. Але, за відсутності публічної концепції такого переформатування, ця ініціатива більше скидається на зручний спосіб оновлення засобу пропаганди „досягнень” регіональної влади за державні гроші, ніж на справжню турботу про інтереси громади.

Варіант же свідомого затягування українською владою процесу впровадження СМ через небажання головних політичних сил мати незалежну від бізнесу та держави телерадіокомпанію, будемо вважати зовсім фантастичним та надуманим. Проте його обриси з роками все чіткіше проступають в українському медіасередовищі.

Print Friendly, PDF & Email

Tags: , , , ,

Send this to friend