На перший погляд видається, що у своїй нещодавній промові, присвяченій Агентству національної безпеки (National Security Agency), Барак Обама підтримує ідеї, висловлені Деном Ґілмором (Dan Gilmor), одним з найбільш знаних американських Інтернет гуру. Він вважає, що історія, яка розгорнулась навколо оприлюднення інформації Едвардом Сноуденом, є “класичним прикладом журналістської критичної маси”.

У своїй статті для Nieman Journalism Lab при Гарвардському університеті він пише, що “уряди, які проводили масову кампанію зі стеження, сподівались, що історія зійде нанівець”. Однак після того, як The Guardian, The New York Times і Der Spiegel послідовно і у співпраці опублікували свої матеріли, “урядам стало чітко зрозуміло, що цього не станеться найближчим часом”.

На думку Ґілмора, “ми дізнались, що Управління національної безпеки і його британський партнер Управління урядового зв’язку Великобританії шпигують за різними людьми і організаціями, які не мають жодного стосунку до тероризму – це є прямим підтвердженням того, що бізнесові та економічні інтереси також належали до цілей стеження”.

Він продовжує свою думку: “Всі матеріали ґрунтувались на одних і тих самих документах, які раніше стали доступними журналістам завдяки колишньому співробітнику Агентства національної безпеки Едвардові Сноуденові. І ці статті були лише одним елементом у цілій історії, яка не мала жодних доказів того, що увага громадськості зменшується”.

Жодних доказів зменшення уваги з боку громадськості? Цікаво, як соціологи можуть по-різному інтерпретувати одні й ті ж самі події. Поділюсь власною версією: президент Ніксон був змушений подати у відставку через проникнення у штаб-квартиру Демократичної партії, що знаходилась у приміщенні бізнес-центру “Уотергейт” у Вашингтоні, а також через те, що він брехав у цій історії. Президент Клінтон був на межі імпічменту через інтимні стосунки з Монікою Левінські, стажеркою у Білому домі. Барак Обама несе політичну відповідальність за загальносвітову програму стеження за мільйонами жителів, у тому числі такими, як наприклад, дружно налаштована Ангела Меркель.

Історія з Агентством національної безпеки може свідчити про порушення американського онституційного права, однак Барак Обама продовжує виконувати свої обов’язки. Він не був підданий жодним випробуванням з боку преси, яка очевидно, втратила свій вплив і зубатість. Невже проникнення в офіс чи взаємні інтимні стосунки вважаються більш серйозним злочином, аніж той факт, що американський президент або не контролює власні секретні служби, або самовдоволено погодився на надмірне і незаконне втручання у приватність і відміну американської конституції?

Я хочу відзначити, що попри свою значущість історія Сноудена не перетнула ту межу уваги громадськості, аби створити “критичну масу”. Видання The Washington Post нещодавно з’ясувало за допомогою звичайного ґуґл-пошуку, що запити “Сноуден” і “Датагейт” не належать до топ 10 найбільш популярних тем 2013 року. Такі імена, як Нельсон Мандела, Пол Вокер і Майлі Сайрус були більш популярними, аніж Сноуден. А Playstation 4, iPhone 5 і Гарлем Шейк привернули більше ваги, аніж скандал навколо даних і шпигунства за людьми.

Це ж наскільки сонними є громадяни і медіа у західному світі, що такі найбільш базові конституційні права, як захист приватності і свобода слова, викликають так мало зацікавленості? На жаль, медіа за деякими винятками на кшталт The Guardian, Der Spiegel і Frankfurter Allgemeine Zeitung не приділили історії Сноудена уваги, якої вона заслуговує.

Однак я цілком погоджуюсь з такими висновками Ґілмора: “У світі, де медіа є вкрай фрагментованими, набагато важче отримати критичну масу. Соціальні мережі як вірусний маркетинговий хід можуть допомогти у цьому”. Далі він додає: “Аби отримати критичну масу, журналістам треба переосмислити старі традиції, особливо ті, що стосуються конкуренції. Гонитва за ексклюзивами може мати свої негативні наслідки, якщо вона веде до того, що журналісти ігнорують або применшують значення новин, керуючись при цьому заздрощами або неспроможністю отримати інформацію у джерела, щоб написати власний матеріал”. У глобалізованому, однак фрагментованому медіасередовищі, ньюзруми повинні співпрацювати, і The Guardian у цьому сенсі подало гарний приклад того, як транснаціональна “співпраця конкурентів” може дати результати.

Та чи не можна сказати, що медіа програли, якщо люди у Лондоні, Відні, Берліні, Цюриху, Парижі, Нью-Йорку, Вашингтоні та Сан-Франциско не беруть приклад з українців, якщо вони не стають на захист своїх базових громадянських прав, виходячи на вулиці, за умови, що вони налякані до смерті тим, що можуть втратити? Цієї “критичної маси” для захисту приватності, очевидно, бракує, і епоха просвітництва, приватності і свободи слова може скоро скінчитись. Інтернет з медіалабораторії може перетворитись на в’язницю.

Якщо ми хочемо демократії, щоб боротись із загрозами, які надходять з боку самопризначених “борців із тероризмом” у секретних службах, то ми, громадяни медіа насиченого західного світу, повинні почати захищати свої свободи і громадянське суспільство від нападів з боку впертих і пихатих урядових бюрократів.

“Старі” медіа повинні відіграти ключову роль у цьому процесі. Згідно з дослідженням у рамках Project for Excellence in Journalism, “старі” медіа досі продукують більшість контенту, що циркулює у “нових” медіа. Однак їхня роль вартового у США суттєво відрізняється від тієї ролі, яку відігравали видання The New York Times і The Washington Post, коли оприлюднили документи Пентагону, що в свою чергу, призвело до Уотергейтського скандалу і завершення В’єтнамської війни і кар’єри президента Ніксона.

Медіадослідники Елізабет Бленки Гіндман (Elizabeth Blanks Hindman) з Вашингтонського університету (Washington State University) і Райан Дж. Томас (Ryan J. Thomas) з Університету Міссурі нещодавно проаналізували редакторські статті в американських газетах, присвячені Wikileaks. Як це не дивно, але більшість з них виступали проти Wikileaks, ставали на захист національної безпеки США і описували себе як “єдиних і легітимних служників громадському інтересові”. Історія з Wikileaks сталась раніше, аніж повідомлення Сноудена про тотальне спостереження, що ведеться Агентством національної безпеки і його британськими партнерами. Можливо, це пояснює, чому Сноуден мав такий незначний вплив на громадськість.

Право на зображення належить: Steve Rhodes / Flickr Cc

Переклад з англійської мови статті “The Snowden-Effect,  Wikileaks and Watergate”