Війна на сході України показала: українська та німецька журналістика мають різні стандарти висвітлення конфліктів. Німці вірять у багатоперспективність та відсутність однієї правди, тоді як в Україні відстоюють думку, що правда одна, а все решта – просто різні інтепретації. Те, що медійники різних країн мають різні уявлення про аспекти своєї професії, можна було побачити на міжнародному семінарі “Політичний потенціал нових медіа”, який відбувся у жовтні у баварському Бамберзі. Він зібрав фахівців із двох країн, аби обговорити Інтернет-журналістику, а натомість, показав, якими різними є підходи медіапрактиків Німеччини та України.
Одним із перших спікерів був Йоганес Ґроцкі (Johannes Grotzky), Почесний професор Бамберзького університету і колишній московський кореспондент західнонімецького радіо “WDR”, який об’їздив увесь Радянський Союз. Ґроцкі одразу заявив: “Не буває однієї правди”, – викликавши жваву реакцію українських колег, які сприйняли цю цитату як провокативну. Мовляв, правда одна, лише її трактування може бути різним.
“Медіа та журналістика не можуть мати національних обов’язків, – продовжив Ґроцкі. – Забудьте про правду у медіа, якщо вони контролюються сторонами, задіяними у конфлікті”. Звичайно, медіа не можуть бути абсолютно об’єктивними, оскільки самі медійники мають власні переконання, симпатії та страхи. Ці речі часто мотивують обрати певну позицію, а можуть і заважати власній професії, бо страхи, наприклад, стримуватимуть журналіста від пошуків правди. Тим не менше, національні обов’язки медіа – доволі делікатне питання. Хоча більшість ЗМІ є приватними, вони все одно працюють для певної групи людей, яких єднає громадянство, етнічне походження або навіть просто політичні погляди. Орієнтуючись на певну групу, журналісти часто підлаштовують свої матеріали під її вимоги. У цьому контексті, немає нічого дивного у тому, що українські медійники бачать у наших військових захисників, а у сепаратистах – загрозу чи ворога.
Говорячи про національні обов’язки, не можна не згадати медіа іншої сторони конфлікту, які відстоюють російські інтереси. Звісно, тут теж можна посперечатися, чиї це все-таки інтереси, але той факт, що російські медіа працюють на уряд і таким своєрідним чином сприяють національному згуртуванню, заперечувати важко. Інформаційна політика провідних російських ЗМІ може викликати обурення та неприйняття, однак для внутрішнього споживача вона подається саме під соусом “захисту державних інтересів”. Саме тому заяву Ґроцкі дуже неоднозначно сприйняли українські журналісти. У свій захист, вони згадали про інформаційну війну та маніпулювання інформацією. Мовляв, коли ворог застосовує ЗМІ як інструмент пропаганди, то медіа країни-жертви мають боротися із такими атаками. І тут єдиний спосіб – це формування іміджу та захист національних інтересів, із чим якраз і не погоджується Ґроцкі.
Загалом, погляди німців на правду та національну заангажованість диктують і їхні погляди щодо політичного потенціалу нових медіа. На їхню думку, нові медіа мають служити людям як миттєвий засіб моніторингу політиків та джерело нагальних повідомлень. Вони можуть викривати корупцію, дискримінацію, випадки зловживань тощо, але в жодному разі не висловлювати свою позицію чи втручатися у конфлікт. Таке обережне ставлення німецьких журналістів має наслідком деякий скепсис щодо інформації з українських медіа. За тиждень, під час якого тривав семінар, німецькі практики не раз нарікали, що не знають, звідки брати новини про Україну та Росію, і тому сумніваються і в українських, і в російських ресурсах, хоча перевагу чомусь надають останнім. Зокрема, в деяких колах популярним джерелом новин є телеканал “RT”.
Різним також виявилось ставлення українських та німецьких журналістів до потенціалу громадянської журналістики. Українські учасники семінару доводили, що без громадянської позиції неможливо розвивати нові медіа, а німці ухильно відповідали, що це дуже неоднозначно.
Про що свідчать такі відмінності у підходах? Очевидно, що стандарти української та німецької журналістики відрізняються, попри орієнтацію на об’єктивність та достовірність. Тут також варто сказати, що медіа по-різному себе поводять залежно від ситуації, у якій опинилась їхня країна. Адже Україна зараз у стані війни, чого не скажеш про мирну Німеччину, а це впливає на сприйняття журналістами подій у країні. Різні погляди на політичний потенціал нових медіа – теж доречний приклад. Обидві сторони визнали, що Інтернет-медіа, блоги та соцмережі мають неймовірний вплив на людей, але як цими засобами користуватися – так і не погодилися. Коли українські журналісти показували ВК-профілі “ополченців” та їхні фото з вбитими українськими військовими, німецькі колеги дивились на це із сумнівом, бо, мовляв, як можна вірити соцмережам. Тим не менше, коли німці говорили про Twitter-скандал через журналістку, яка звинуватила політика у сексизмі, то тут вже скептичними були українці. Як результат, тижневий семінар показав, що попри глобальність та всеохопність нових медіа, вектор їхнього розвитку може суттєво відрізнятись, залежно від країни та притаманній їй журналістській культурі.
Право на зображення належить cyzen / CC
