“Нічого правдивого й усе можливе” як універсальний текст

вересня 16, 2015 • Головне, Медіа і політика, Нещодавнє • by

12006223_775107795944590_6984434467029438851_nПро нову журналістику на зламі жанрів, про російську пропаганду й специфіку тамтешнього телебачення, про етичні аспекти роботи документаліста йшлося під час презентації книги британського публіциста та журналіста Пітера Померанцева “Нічого правдивого й усе можливе”.

Зустріч з автором, що відбулася 11 вересня в Києво-Могилянській академії, організували Магістерська програма з медіакомунікацій УКУ та Могилянська школа журналістики.

Книга на зламі жанрів

З 2001 по 2010 більшість часу автор провів у Росії, спершу працював в аналітичних центрах, згодом – на телебаченні. Сам Пітер свою книгу називає спогадами про той час, намаганням виправдати дев’ять років “тусівок та пиятики”, пояснити лондонським друзям, де він, власне, був.

“Так склалося, що книга вийшла саме в той момент, коли Путін з’їхав з глузду. Україні не дуже пощастило, а мені пощастило, бо вона вийшла тоді, коли всі зацікавилися Росією, в Англії – вперше за 20 років. Росії як теми в принципі не існувало, а потім – раз і з’явилася”, – каже автор.

За його словами, у своїй книжці він шукає способів осучаснити журналістику, це щось на зразокlong-form journalism, такої собі літературної журналістики.

“Зараз я думаю про наступну книгу, де міг би більше шукати, як можна через літературну журналістику описувати реальність, – зауважує Померанцев. – Тому що простий натуралізм не працює. Йти в повний пост-модернізм – теж вже не працює. Ця книга – пошук, як взагалі можна писати про реальність у ХХІ столітті”.

Автор каже, що у “Нічого правдивого й усе можливе” він намагався міняти стилі – від прямого переповідання до політичного аналізу – і рухався так навмисно. Український перекладач Андрій Бондар це вловив, зауважив Померанцев і додав, що мало хто це розуміє.

“Американський письменник Пі Джей О’Рурк (P. J. O’Rourke) зрозумів суть. Він сказав, що це дуже дивна книга: суміш звіту для Держдепу, Франца Кафки та гумору. І, можливо, я й шукав цей дивний злам, тому що там, на переломі жанрів виринає реальність”,  – пояснює Померанцев.

Пост-радянське телебачення і творення міфів

У книзі описано реалії телевізійної індустрії пост-радянської країни на початку 2000-их. Автор згадує, що у їхній продакшн-студії працювало 50 чи 70 людей, за документами ж – п’ятеро. На приміщенні не було ніякої вивіски, знаку, спеціально, щоби не приходила податкова. А коли вона все-таки приходила, працівники підводилися з місць і виходили. На запитання, що ви тут робите, казали, що прийшли на кастинг. І байдуже, скільки на студії монтажних кімнат та обладнання. “Коли я це побачив уперше, то був для мене нереальний сюр, думав, заарештують, посадять. Аж ні…”, – згадує Пітер.

Попри всю сюрреалістичність телебачення, саме воно є об’єднавчим фактором для Росії. “У країні, що охоплює дев’ять часових поясів, одну шосту світового суходолу, простягаючись від Тихого океану до Балтійського моря, від Арктики до пустель Середньої Азії, від майже середньовічних сіл, у яких люди досі набирають воду з дерев’яних криниць, через міста, забудовані довкола одного заводу, і до небосягів із блакитного скла і сталі в новій Москві, телебачення – єдина сила, яка може об’єднати і скріпити цю країну та керувати нею”, – пише Померанцев у своїй книзі.

В таких умовах і був витворений образ російського президента Володимира Путіна. Говорячи про те, чому він так рідко згадується в тексті, автор відповідає: “Тому що тут він мене цікавить винятково як медіакреатура. Не було б Путіна, був би інший”. За словами Померанцева, російський президент – це певна медіафікція, і це перший президент, створений суто через телебачення.

Журналіст-документаліст – аморальна професія

Книга базується на реальних історіях, тож природно, що постає питання, як до своєї появи у тексті поставилися її персонажі. За словами автора, з більшістю з них проблем не було, адже переважно йдеться про героїв його документальних фільмів, які вже давно погодилися, підписавши необхідні документи. Важче було із друзями, додає він.

Книжку часом називають кінематографічною – і це очевидно, зауважує він, бо залишилися “розшифровки”, а також відеозаписи тих часів. Тож під час роботи над текстом автор фактично повертався у події семирічної давнини, звіряв свої спогади з реальністю, яка, на його думку, завжди цікавіша.

Стосовно емоцій своїх героїв Пітер говорить досить категорично: “Не будьмо сентиментальними. Професія журналіста-документаліста аморальна. Ти береш людину, ти даєш людині відчуття, що вона буде вічною, даруєш їй емоцію, що вона важлива. І потім робиш її маленькою фішкою у своїй історії. Це цілком аморальна професія”.

За його словами, ти завжди брешеш герою, адже знаєш, що той образ, який людина має про себе саму, ніколи не відповідатиме тому, який створиш ти.

Універсальний текст

Книга Пітера Померанцева може пояснити дуже багато речей – переконаний директор Могилянської школи журналістики, співзасновник проекту StopFake Євген Федченко. Наприклад, коли у його колеги, головної редакторки StopFake Тетяни Матичак запитують, що таке російська пропаганда, вона радить почитати Померанцева, коли цікавляться, що таке авторитаризм Путіна – відповідь буде аналогічною. “Хоч у самій книзі немає ні слова про авторитаризм, про Путіна чи про пропаганду – це універсальний текст”, – додає Федченко.

Право на фото належить: Магістерська програма з медіакомунікацій УКУ

Print Friendly, PDF & Email

Tags: , , , , , , , , , , , , , , ,

Send this to friend