Інсценізований напад, обстріл на контрольно-пропускному пункті та викрадення – так виглядає професійний тренінг для журналістів у південно-німецькому місті Гаммельбург. Репортери готуються до роботи в полі, в умовах бойових дій чи інших кризових ситуацій. Здавалося б, табу на висвітлення травми у журналістиці вже подолано,  однак інформації досі мало. Над цим треба працювати задля кращої взаємодії з постраждалими і задля безпеки журналістів.

Під ногами – пісок, звучить арабська поп-музика, вуличні торговці рекламують свої товари… І раптом – бабах! Дим, спалахи, гуркіт… Ми ховаємося за цегляну стіну. В одну мить люди починають кричати від болю.

Стоп, “знято”! Це не вибух бомби на Близькому Сході. Торговці, що лежать на підлозі з опіками та відкритими переломами – актори. Уся ситуація – зрежисована. Ми у Гаммельбурзі, в тренінговому центрі піхоти Бундесверу. Час від часу журналісти готуються тут до роботи у гарячих точках. Цей тренінг – один із кількох підготовчих заходів, доступних для воєнних репортерів у Німеччині, його мета – підготувати до екстрених випадків. “Журналісти часто потрапляють у вир подій і стають жертвами, а інколи і ворогами”, – пояснює прес-офіцер Нільс-Александр Сімон (Nils-Alexander Simon). На його думку, репортери мусять отримувати настанови і вчитися дотримуватися правил. “Перш, ніж узяти їх в поле, я маю впевнитися, що вони достатньо спокійні, поважають наші правила гри і зможуть інтегруватися в групу”,  – каже Сімон.

Постраждалі журналісти

Журналісти як жертви – цим поглядом на ситуацію часто нехтують. Та, в силу професії, медійники нерідко потрапляють у ситуації, коли їхнє життя, фізичне чи психічне здоров’я опиняються в небезпеці. Йдеться не лише про висвітлення війни. “Травма може трапитися у зв’язку з фізичним чи емоційним перенапруженням”, –  пояснює Марія Боeнік (Maria Boenigk) з Інституту корекції Травми  (Institut für Traumatherapie Oliver Schubbe), що в Берліні. Кожна людина реагує на складні події по-своєму, розвиток травми відбувається по-різному. Вирішальною тут є стратегія боротьби, а також такі фактори, як витривалість самої людини. Психолог Томас Вебер (Thomas Weber), керівник Центру травми та управлінням конфліктом (ZTK) у Кельні додає:  “Травматичну ситуацію неможливо спланувати. Травма – це не хвороба, а душевна рана, спричинена зовнішніми чинниками”.

Журналісти належать до такої ж групи ризику, як пожежники чи поліцейські. Травма загрожує їм не лише на лінії фронту. 24 липня 2010 року місцеві журналісти збиралися висвітлювати мирний музичний фестиваль у Дуйсбургу – наяву ж ситуація обернулася 21 загиблою особою, сотнями поранених і масовою панікою. Непідготовленими були і їхні колеги у Віннендені 2009 року, коли масовий убивця застрелив у місцевій школі спершу 15 людей, а потім і себе. Крім цього, журналісти також часто стикаються із потенційно травматичними подіями – аваріями, пожежами чи злочинами.

Дані, опубліковані Дарт-центром журналістики і травми (Dart Center for Journalism and Trauma), що базується в Колумбійському університеті Нью-Йорка свідчать про те, що від 80 до 100 відсотків журналістів упродовж своєї кар’єри зіштовхуються із потенційно травматичними ситуаціями. У дослідженні центру за 2014 рік журналістиску зарахували до десяти найбільш депресивних професій у США. Опитування, проведене Іланою Ньюман (Elana Newman), Роджером Сімпсоном (Roger Simpson) і Девідом Хендшухом (David Handschuh) 2009 року, також засвідчило, що у 6% журналістів, які мали досвід травматичних ситуацій, спостерігався посттравматичний  стресовий розлад.

Табу подолане

Травма тривалий час була свого роду табу у журналістиці, попри важливу суспільну роль медіа і попри наявність перших досліджень з теми. “Журналістика допомагає розповідати про травму і боротися з нею”,  – каже Боенік.

Журналістка-фрілансерка і представниця Dart Center у Німеччині Дженні Ґерінг (Jeanny Gering) каже, що інтерес до цієї теми збільшується в контексті кризи біженців, терактів у Європі, радикалізації та онлайн-залякувань. Але вона також наголошує: “Можливо, збільшується поінформованість, можливо, руйнується табу, але досі є потреба в інформації і поясненні”.

На практиці – роботи залишається багато. “Німецька Асоціація журналістів (DJV) не пропонує тренінгів із висвітлення травми і війни, але працюватиме над проблемою, якщо буде потреба”, – заявили у DJV у відповідь на запит. Після війни в Іраку діяла програма на цю тему, та документи вже не доступні. DJV анонсувала роботу над семінарами щодо нападів на журналістів під час демонстрацій, але це лише у планах.

Марія Боенік радить журналістам об’єднуватися і обмінюватися власним досвідом. “Важливо дати простір емоціям”, – каже психолог. Вона досі спостерігає так звану “ковбойську ментальність”:“Журналісти кидають усі сили на свої завдання не допускаючи власних емоцій і незважаючи на власні можливості”. За словами психолога, соціальна взаємодія в такому випадку ускладнюється. “Журналіст, який опинився в подібному становищі, має взяти тайм-аут”,  – каже Боенік.

Дженні Ґерінґ вважає, що тема “Травма” має бути пріоритетною у навчанні журналістів. Її не можна відкладати до моменту, коли журналіст наяву зіштовхується із проблемою. “Dart Center  проводить кампанію на підтримку організації семінарів та тренінгів з цієї теми”, – анонсує Дженні Ґерінґ.

Чутлива взаємодія із травмованими людьми

На базі своїх досліджень Dart Center  опублікував настанови для журналістів. Репортери можуть бути не лише жертвами травми, їм також доводиться взаємодіяти із чутливими, травмованими людьми. Як каже Ґерінґ: “Є велика різниця між тим, проводжу я інтерв’ю із травмованою особою, чи, скажімо, з політиком. Політик звик до ситуації, коли йому ставлять запитання”.

Марта Боенік також має кілька зауважень щодо спілкування із травмованими пацієнтами. Межа між об’єктивністю і емоцією ніколи не має порушуватися, каже вона. Якщо запитання журналіста розпочинають саму по собі об’єктивну дискусію про подію, травмована особа грає роль спостерігача і не переживає травму вдруге. “Тому треба зберігати дистанцію, – каже Боенік. – Це допомагає співрозмовнику, а також журналістові, а зрештою – і читачеві”.

Крім того, вона рекомендує дозволяти інтерв’юйованим певний контроль над ситуацією. Тривалість розмови треба обмежити: “Не можна давати людині говорити про складну ситуацію довше, ніж 30 хвилин”. Інтерв’ю треба завершити позитивним аспектом. “Наприклад, журналіст може запитати про стратегію боротьби із проблемою чи про життєві плани людини”, – радить експертка.

Томас Вебер (Thomas Weber) також спеціалізується на взаємодії між журналістами і травмованими. Щоби застерегти журналістів від необережного посилення страждання, він пропонує зважати на дев’ять застережень:

1.  Травма – недобровільна. Натомість, уся допомога має бути добровільною: не підштовхуйте людину.
2. Витримати і бути поруч, жодного активізму.
3. Без перфекціонізму! Будьте людиною.
4. Зважайте на своє обмежене поле зору.
5. Травмовані можуть різні стратегії контролю.
6. Травма означає втрату структури.
7. Травмований свідок – найменш надійний.
8. Не вдавайте із себе героя.
9. Травма – це свого роду “інфекція”, є небезпека вторинної травматизації.

Ці поради допоможуть розірвати зачароване коло. Адже травма має кілька ризиків: емоційне страждання уражених осіб, вторинна травма журналіста унаслідок контакту з ними, а також недостатня якість журналістського продукту. “Журналісти мають ставити на перший план власну і чужу безпеку, а не обов’язок опублікувати інформацію якомога швидше”,  – підсумовує Томас Вебер.

Оригінал німецькою мовою: Trauma ist kein Tabu mehr

Фото: Pixabay