Фото Ірини Шарової

Самвидав – відома більшості з нас форма поширення заборонених текстів в СРСР. Проте масштаби впливу і потенційна глибина досліджень цього літературного явища вражають. У рамках програми цьогорічного Форуму видавців у Львові український журналіст, історик та викладач Школи журналістики УКУ Вахтанг Кіпіані прочитав лекцію “Самвидав як спосіб протистояти цензурі”. Пропонуємо ознайомитися з основними тезами з лекції відомого колекціонера, упорядника та історика самвидаву.

Непідцензурні тексти існували завжди

Рівно стільки, скільки існує текст – не тільки друкований, але й на глиняних табличках – завжди існували носії, на яких писали недозволені тексти. Власне, саме явище радянського самвидаву – це продукт вже ХХ століття. Ранню історію самвидаву можна знайти в книзі “Український самвидав” Олеся Обертаса, вона містить опис самого терміну, його історію та трансформації в період до ХХ сторіччя. Проте першим виданим антицензурним текстом саме радянського часу є “Ave Maria” Івана Багряного. На обкладинці, в місці, де зазначається видавництво, Багряний написав “Сам” – сам зробив, сам поширив. Тож справедливо вважати, що префікс в слові “самвидав” напряму стосується українського письменництва.

Проте в класичній радянській версії це слово має винятково російське походження – вважається, ніби поет Микола Глазков в 1940-их самостійно видавав свої книжки, підписуючи їх одним словом “Самсебяиздал”, яке скоротилося до відомого “самиздат”. З іншого боку ні українські, ні чеські чи польські активісти не використовували цей термін, маючи свою сформовану національну традицію контртекстів. Окрім українського “самвидаву”, наприклад, поляки мають свій питомий термін “видання другого обігу”, де перший обіг –  офіційний.

Основна ознака самвидаву – примірник після поширення автору не належить

Коли автор поширював зі своїх рук примірники, він ніс матеріальну та юридичну відповідальність за написане. Проте в процесі розповсюдження життя примірника виходило з-під контролю автора – примірники мали своє незалежне життя, “ходили з рук до рук”, копіювалися і переписувалися невизначену кількість разів. Тому було важливо давати їх тільки довіреним особам:розповсюдження самвидаву розцінювалося як кримінальне порушення за статтею “антирадянська агітація та пропаганда”.  Відомий громадський діяч і член Гельсінської групи Василь Овсієнко на допиті за поширення самвидаву впродовж кількох (!) років казав: “Я давав (читати) тільки порядним людям”. Інший аспект такої незалежності – використання автором псевдоніму, який ускладнював пошук першорозповсюджувача.

Зробити важко, поширити –  страшно

У Львові з 1946 по 1988 рік діяла підпільна греко-католицька церква, вся комунікація якої відбувалася за двома каналами – від людини до людини та через самвидав. Водночас існував і баптистський самвидав, який у сотню разів перевищував за обсягом найменувань та кількістю примірників греко-католицький. У релігійних громадах існувала практика відсилати дітей на навчання на професійних друкарів. І саме вони збирали поліграфічні машини ледь не з нуля.Багато необхідних деталей ввозилися на територію України контрабандою за підтримки іноземних релігійних громад. У результаті, релігійні видання відрізнялися високими верстальними стандартами, які зараз є звичайними для друкованих видань. Натомість нерелігійний самвидав часто був аматорським: його друкували непрофесійні друкарі на машинках без української розкладки. Цікаво, що масово машинки з українським алфавітом з’явилися на межі 1990-их років. До того часто в україномовних виданнях літеру “і” друкували через звичайну одиницю.

Інша складова культури самвидаву в Україні – періодичні видання. Неочікувано, найбільшим за кількістю номерів є “Информация” – кримсько-татарський вісник, пов’язаний із життям кримських татар в Росії, на Кубані, в Середній Азії – усюди, де жили кримські татари. Загалом вийшло кількасот номерів інформаційного вісника. Також часто про самвидав можна дізнатися тільки із “слідів”, наприклад, в архівах Волинського музею є два примірники самвидаву –  “Бджола” №33 і №35. Ніде в світі немає свідчень про існування інших чисел, окрім цієї згадки. Очевидно, що середовище, в якому функціонував самвидав, дуже складно оцінити за розмірами.

Самвидав –  це коли сам сиджу за це у в’язниці

Після 50-их років діти учасників визвольних змагань започатковують нову гілку самвидаву – націоналістичний самвидав. Відтак в 1964-65 роках на Івано-Франківщині, біля міста Долина, діти вчорашніх повстанців створюють найважливіший для того часу підпільний самвидавний часопис “Воля і Батьківщина”. Поширення будь-якого самвидаву було викликом, і не тільки технічним. Навіть школярі не могли займатися самвидавом: “хочете, друкуйтеся в офіційній шкільній газеті”, яка, звісно, теж проходила цензуру.

Інший випадок: 1980-ий рік, гуртожиток Київського університету, студенти журфаку слухають радіо, де оголошують про вхід радянських військ у Польщу. Реакція миттєва –  “треба щось робити!”. На кафедральній машинці друкують тоненькі листівочки “Протестуємо проти агресії проти Польщі” тощо. Вночі розклеюють по району, і вже на ранок їх беруть з ліжок. Всі машинки мали свій індивідуальний “відбиток”, за яким КДБ могло визначити, де вона стоїть на обліку. Тому деякі дисиденти їздили в інші радянські республіки чи далекі російські міста, аби машинка мала “немісцевий” відбиток (хоч і не мала української розкладки) – це давало кілька місяців часу. Як дуже точно сказав російський дисидент і політв’язень Володимир Буковський: “Самвидав – це коли сам пишу, сам друкую, сам поширюю і сам сиджу за це у в’язниці”.

Наслідки самвидавного руху

Коли Союз почав слабшати на очах, самвидав перестав бути забороненою практикою. Щоправда, про це ніхто не знав. У цей же час у Вільнюсі діяла ледве не мануфактурного розміру самвидавна типографія, яка друкувала за гроші вже готові макети видань. За три роки своєї діяльності ця мануфактура надрукувала більш ніж 1300 окремих найменувань.

Самвидав характеризувався в першу чергу здатністю жартувати не тільки з інших – для цього були офіційні “Перець” і “Крокодил”–але посміятися і з себе, що є ознакою зрілого суспільства. Наприклад, газета “Сальцесон”, яка обігрувала тогочасний вислів “буде ковбаса – все буде”, співзвучний до сучасного “буде безвіз – все буде”.

Примірники самвидаву поширювалися з рук у руки, засмальцовувалися до стану, коли їх уже неможливо було читати. Через ці примірники ідейні люди знаходили один одного. Українську незалежність вибороли в тому числі ті, хто друкував і поширював самвидав, стояв на студентських революціях. Вони ризикували власним життям і статками, щоби поширювати незалежне, різнотематичне українське слово.