Мова ворожнечі є потужним інструментом маніпуляції, що використовується для розпалювання ненависті та агресії між різними групами людей. Вона сприяє дегуманізації опонентів, зображаючи їх як загрозу або ворога, якого потрібно знищити. Такі висловлювання підсилюють страх, недовіру та ненависть, що може призвести до виправдання насильства та порушення прав людини. Використання мови ненависті в медіа часто призводить до соціального розколу, посилення конфліктів та ескалації насильства. Вона руйнує основи демократичного суспільства, оскільки підриває принципи толерантності та взаємоповаги. Сьогодні, коли інформація поширюється миттєво, мова ненависті стає ще більш небезпечною, оскільки вона може швидко охопити велику аудиторію та спричинити серйозні наслідки. 5 червня експерти-правозахисники в межах 21 міжнародного фестивалю документального кіно про права людини “Докудейз” обговорювали мову ворожнечі як інструмент підготовки до злочинів.

Методи розпалювання ненависті

Експерти розповіли, що мова ненависті значно посилається за допомогою специфічних практик, які часто використовуються в пропаганді: апеляції до релігійних вірувань, історичної пам’яті, залучення в дискурс лідерів думок, та вертикалі наративів. Ірина Сєдова, дослідниця Кримської правозахисної групи, детально розкрила як ці методи в медіа готують аудиторію до сприйняття та виправдання геноциду й злочинів проти людяності. 

Одним із ключових способів, який використовує російська пропаганда, є так звана «вертикаль наративів». Це стратегія, при якій високопосадовці у своїх публічних виступах уникають прямих закликів до вбивства українців. Наприклад, Путін ніколи не скаже відкрито: «Йдемо вбивати всіх українців». Натомість він говорить про «денацифікацію», залишаючи це поняття невизначеним.

Тут на допомогу приходять телеведучі та лідери думок. Вони починають свої програми з цитат Путіна або Лаврова, а потім протягом години-півтори пояснюють аудиторії, що саме мається на увазі під цими словами. В процесі цього «розжовування» вони перетворюють нейтральні висловлювання на заклики до фізичного знищення.

Таким чином, вертикаль наративів працює як механізм трансформації офіційної риторики у пропаганду геноциду. Цей процес ілюструє, як на перший погляд, нейтральні висловлювання топспікерів через телепрограми поступово набувають агресивного змісту. У підсумку, ці заклики до геноциду виливаються у реальні воєнні злочини, свідками яких ми є сьогодні.

Одним з основних наративів, які використовує російська пропаганда, є порівняння українців з нацистами. Цей наратив спирається на глибоко вкорінені у свідомості росіян архетипи Другої світової війни, де нацисти виступають як абсолютне зло. За словами Сєдової, такий підхід сприяє створенню уявлення про необхідність фізичного знищення українців, що виправдовує будь-які жорстокі дії проти них. 

Інший актуальний наратив — це порівняння українців з терористами. Особливо активно він почав використовуватись у 2022 році, разом з масовим збройним опором російській агресії. Російська пропаганда називає всі прояви опору на окупованих територіях тероризмом. Це дозволяє виправдовувати репресії проти цивільного населення, фабрикацію кримінальних справ проти захоплених заручників і переслідування кримських татар. Ірина Сєдова вважає, що пропаганда винайшла цей наратив ще під час другої російсько-чеченської війни 1999 року: «Вони знищували чеченців, які боролися за незалежність. І тоді Путін сказав свою відому фразу, що треба всіх терористів “мочить у сортирі” [“Мочить у сортирі” — вислів, публічно вжитий прем’єр-міністром Росії В. Путіним 24 вересня 1999 року, коли він коментував бомбардування авіацією Збройних сил Російської Федерації Грозного — автор]. Зараз вони цей наратив теж використовують, навіть беруть цю цитату Путіна у свої ефіри, і кажуть що раніше одних терористів мочили, а зараз будуть інших, українських».

Також пропаганда активно використовує метафоричні конструкції. Ірина Сєдова пояснює: «Вони вигадали таку метафоричну фразу «УДІЛ» [в російській пропаганді УДІЛ це скорочення від вигаданого поняття  “Українська Держава Івано-Франківська та Львову” — автор], і грають на близькості звучання «УДІЛ» — ««ІДІЛ»  [Ісламська держава Іраку й Леванту — автор]». Після теракту в «Крокус-Сіті Холл» у березні 2024 року, у російських медіа з’явились тези щодо причетності українців та заклики до масових бомбардувань українських міст, таких як Харків. Це показує, що наративи ненависті не лише формують уявлення про ворога, але й служать виправданням для воєнних злочинів.

Колишній президент Росії Дмитро Медведєв заявив, що Москва веде священну війну проти сатани, і попередив, що Росія здатна відправити своїх ворогів у пекло. Патріарх Кирило, голова Російської православної церкви, назвав Володимира Путіна «головним екзорцистом», «борцем з антихристом». «Таким чином російська пропаганда апелює до міфічного мислення своїх співгромадян, вірян російського патріархату» — зауважила Ірина. «Ми провели дослідження і знайшли набагато більше матеріалів про антихриста ніж про інші наративи в базі російських ефірів» — додала вона.

Роль лідерів думок

Російська пропаганда використовує широкий спектр спікерів, серед яких переважно лідери думок та топові пропагандисти, які ведуть популярні програми. Вони запрошують у свої ефіри людей, які мають значний вплив на свідомість певних категорій населення. Це можуть бути письменники, політологи, військові експерти, а також фахівці з інших галузей. 

До того ж у таких ефірах часто виступає філософ Олександр Дугін, якого в Росії вважають поважним мислителем. Він, з позиції філософських концепцій, пропагує необхідність знищення української ідеї. За допомогою авторитетів у медіа створюється багатогранний підхід до маніпуляції свідомістю громадян, формуючи у них виправдання для агресивних дій проти українців.

Вплив руйнівного контенту значно підсилюється завдяки його поширенню не лише через радіо та телебачення, але й через інтернет та соціальні мережі. Пропаганда активно використовує ці платформи для поширення мови ворожнечі, особливо Телеграм, де контроль за контентом майже відсутній.

Топові пропагандисти, державні медіа та так звані лідери думок мають свої Телеграм-канали, які налічують від 100 тисяч до кількох мільйонів підписників. На цих каналах мова ворожнечі та заклики до геноциду стають ще більш брутальними та відвертими, оскільки тут практично немає контролю. Проблема ускладнюється тим, що слідству важко довести, що певний Телеграм-канал належить конкретній особі. Наприклад, навіть після вбивства російського пропагандиста Владлена Татарського його Телеграм-канал продовжує розпалювати ненависть. 

Зв’язок між мовою ворожнечі та агресією в Україні

Тетяна Печончик, голова Центру прав людини ZMINA, зазначає, що мова ненависті безпосередньо пов’язана з воєнними злочинами на окупованих територіях. На її думку, факт нападу Росії на Україну був би значно складнішим для реалізації, якби не масштабна кампанія з підживлення і розпалювання ворожнечі до українців. І це триває не лише останні два роки повномасштабної війни, а вже понад десять років, впродовж яких Росія веде агресивну політику щодо України.

За її словами, перед першим відкритим нападом Росії на Україну у 2014 році відбулася масова інформаційна обробка російського населення, яка фактично була підготовкою до вторгнення. Аналогічна ситуація спостерігалася і перед повномасштабним вторгненням у 2022 році, коли російська пропаганда значно посилила кампанію з розпалювання ненависті. Це було свідомим кроком для підготовки громадської думки, створення образу ворога та мотивації російських солдатів до агресії.

ZMINA проводить польові місії в деокупованих областях України, спілкуючись з потерпілими та свідками злочинів, що відбувалися на цих територіях. У низці випадків ZMINA фіксувала, що мотив ненависті був тригерним, ключовим фактором у виборі жертв.

«Ми виокремили кілька ознак, за якими відбувався цей вибір: недостатнє володіння російською мовою, наявність української символіки, належність до громадських або політичних рухів, а також до культурних та інституційних установ. Це свідчить про те, що злочини були мотивовані ненавистю саме за національною ознакою» — вважає Тетяна. 

В одному з випадків ZMINA зафіксувала принизливі практики, мотивовані нетерпимістю до ЛГБТ-спільноти. Це сталося в Херсоні, де проукраїнський активіст, який також був ЛГБТ-активістом, потрапив у полон. Його затримали на російському блокпості, де на телефоні виявили матеріали, що викликали підозру. Потерпілий розповів правозахисникам, що його допитували з мішком на голові, який закривав очі, а потім перевдягнули у жіночу сукню. Цей випадок яскраво демонструє, як вербальна агресія та розпалювання ненависті до певних груп трансформуються у реальні злочини. Головна мета мови ворожнечі — створити такий рівень ненависті, що людина буде вчиняти надмірні злочини навіть тоді, коли в цьому немає потреби. Відношення до певної сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності тут також відіграє велику роль.

Володимир Яворський з Центру громадянських свобод додає, що «пропаганда гомосексуалізму» в Росії є одним із антиєвропейських наративів, які сьогодні масово використовуються. Тому слід чітко розуміти, що крім національного наративу, можуть використовуватись й інші підстави для мови ворожнечі. Він вважає, що мова ненависті більше пов’язана зі злочинами проти людяності, ніж з воєнними злочинами. Військова необхідність рідко є причиною таких злочинів, натомість мотиви ненависті домінують у злочинах проти цивільного населення.

Юридична відповідальність за мову ворожнечі

Однією з важливих проблем є відсутність чіткого визначення та відповідальності за розповсюдження мови ворожнечі в українському законодавстві. Замість цього існує поняття «умисне розпалювання національної та іншої ворожнечі», яке, по суті, є іншим терміном з іншим змістом. Через цю термінологічну різницю в Україні фактично немає відповідальності за мову ворожнечі. Хоча певні заклики, наприклад, до вчинення геноциду, є криміналізованими, більшість справ проти пропагандистів відкриваються за іншими статтями, такими як посягання на територіальну цілісність України.

На думку Володимира Яворського, ще однією значною проблемою є те, що при розслідуванні злочинів проти цивільних осіб, Офіс генерального прокурора України часто не враховує мотиви злочину. Це може зменшити покарання для злочинця, а також не дає можливості юридично закріпити мову ворожнечі як причину злочину. В результаті, у вироках не відображається причинно-наслідковий зв’язок, що зменшує можливість боротьби з мовою ворожнечі на законодавчому рівні та ускладнює забезпечення справедливості для потерпілих.

«Головне у мові ненависті — це те, що це структурована машина із поширення прямих чи непрямих закликів до насильства. Цей аспект якраз має бути криміналізований, що й розглядає законопроєкт №5488, де доволі чітко визнаються неправомірними будь-які заклики до насильства на основі мови ворожнечі до певних груп меншин (національних, релігійних, етнічних, сексуальних)» — уточнив Володимир. 

Також для правового аспекту важливим є те, хто саме поширює мову ворожнечі. Якщо це робиться у приватному просторі, наприклад, на кухні, це одна ситуація. Але якщо мову ворожнечі поширює відомий журналіст або державний діяч з великою аудиторією, це вже зовсім інша відповідальність. На рівні медіа існує саморегуляція щодо мови ворожнечі. В Україні діє Комісія з журналістської етики, куди можна подати скаргу на мову ворожнечі в журналістських матеріалах. Вона не має каральних функцій, але звертає увагу на факт порушення, оцінює його і виносить осуд або попередження.

Ірина Сєдова наголошує на тому, що кожен повинен починати боротьбу з мовою ворожнечі з себе. Якщо ми стикаємося з висловлюванням, спрямованим проти групи людей, які є цивільними громадянами, а не представниками влади, і це висловлювання стигматизує групу, а не одну особу, ми не повинні повторювати його. Важливо також публічно засудити такі випадки. Вона каже, що боротьба з ворожнечею стане набагато простішою, коли суспільство припинить її толерувати.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: Vectors.

Стежте за нами у Facebook.