Журналістка Аліна Логвиненко. Фото з її книги https://alogvinenko.website/pro-avtorku

Коли журналіст вирушає на передову, його робота – фіксувати події, знаходити слова для найгостріших моментів війни. Але реальність часто змінює цю межу: військові, про яких вони пишуть, перестають бути просто героями репортажів і стають близькими людьми. Спільні поїздки, довгі розмови, очікування під обстрілами – усе це створює зв’язок, який виходить далеко за рамки професії. Для багатьох журналістів війна – не лише історії, що вони розповідають світу, а й особисті втрати. Герой тексту чи відеорепортажу – людина, з якою разом ділив каву в окопі, – може загинути. І тоді робота стає болючою пам’яттю. Як відчувати цю втрату й водночас продовжувати документувати війну? Журналісти, які працюють на лінії вогню, не лише розповідають про війну – вони проживають її разом із тими, кого знімають і про кого пишуть. І ця реальність змінює їх назавжди.

4 лютого у Києві відбулася презентація документального фільму «Щось більше за життя», що розповідає про мобільну прес-групу ЗСУ «Равлик». Ця група, створена в 2022 році, документувала війну, знімаючи репортажі з передової, інтерв’ю з військовими та щоденне життя бійців. Фільм, який представили його співавтор Сергій Лисенко та авторка книги «Дай мені довгу пам’ять» Аліна Логвиненко, показує перший виїзд групи на нульові позиції 95-ї десантно-штурмової бригади. Це не просто хроніка бойових буднів — головний фокус на людях, їхніх історіях, трансформаціях та втраті. Стрічка присвячена пам’яті воєнного фотографа Арсена Федосенка, який загинув у червні 2024 року під час роботи на Вовчанському напрямку. Аліна Логвиненко, керівниця групи («Равлик» — це її позивний), поділилася історіями створення фільму та книги. За два з половиною роки її команда створила понад 300 матеріалів – від репортажів до документальних стрічок. Подію модерувала Людмила Долгоновська – координаторка групи. Вона наголосила, що це спроба зберегти обличчя війни у словах та образах.

Для багатьох цивільних, які взяли до рук камеру замість зброї, рішення документувати війну стало переломним моментом. Людмила Долгоновська наголошує: важливо усвідомити той момент, коли людина вирішує долучитися до війська, змінюючи своє життя заради фіксації історії. Для Аліни Логвиненко цей вибір був миттєвим і беззаперечним – вона пішла в армію, керуючись довірою до людей, з якими працювала. І ця довіра стала її головним дороговказом у створенні хроніки війни, яка не просто документує події, а й передає відчуття тих, хто їх проживає.

Розмови, що стають пам’яттю

Головна відповідальність документалістів на війні – це збереження пам’яті. Сергій Лисенко наголошує, що вони знімали не тому, що потрібно було видати матеріал чи зробити репортаж, а тому що кожне слово, кожен погляд, кожна історія мали бути зафіксовані. «Вийде це інтерв’ю чи не вийде – яка різниця. Десять інтерв’ю на день – ок, ми це робимо. Якщо ми можемо його записати – треба його зберегти», – каже він. У цьому процесі ключовим було не просто документування, а щира зацікавленість людьми. «Тобі має бути цікава ця людина, ти маєш щось сам в ній побачити і про це розпитати. Це якась особлива форма любові».

Аліна Логвиненко погоджується: робота військового журналіста — це більше, ніж просто запис фактів. Це живий процес спілкування, у якому не можна уникати поглядів чи обирати лише зручні моменти. «Щоб зняти одну хвилину відео, яке потім піде в “reels”, потрібно до години розмови. Тому що ти не можеш попросити людину: ‘Ану, розкажи щось саме класне’. Ні, – ти сидиш, говориш». Іноді військові приходять на інтерв’ю, маючи лише десять хвилин, але, не помічаючи часу, говорять годинами. Ці розмови стають не просто способом зафіксувати історії, а своєрідною терапією, можливістю проговорити те, що зазвичай залишається в думках.

«Для нас величезна відповідальність писати про події в реальному часі, показувати героїв серед нас, тут і зараз», — говорить Людмила Долгоновська. Але з цією відповідальністю приходить і тягар усвідомлення помилок: «Історія вже буде нас розсуджувати. Але фільми з’являються зараз». Аліна Логвиненко говорить про відповідальність у трохи іншому ключі: «Є така фраза — історія як картина, для того щоб її побачити повністю, треба відійти». Але в реальному часі відійти неможливо, тому журналісти можуть зосередитися лише на тому, на що справді можуть вплинути. «Ми можемо говорити про людей, про їхні внутрішні світи, про їхні цінності. Ми можемо фіксувати їх, розповідати про них, знімати їх на відео. Але це не про роботу оператора чи фотографа — це про внутрішнє бачення».

Залишити слід

Іноді журналістські матеріали стають єдиним слідом, який залишається після людини. Логвиненко згадує: «Коли ми брали інтерв’ю, хлопці просили дати їм фото. Ми розіслали їх. І це було правильно — вони встигли показати їх рідним, поставити на аватарки. А потім мені телефонують і кажуть: “Пам’ятаєш такого?”. У мене обривається серце, тому що це майже завжди означає лише одне — що когось уже немає». Втрата тих, з ким працював, кого знав, кого впустив у своє життя, стає одним із найскладніших викликів для журналістів. «Я не очікувала, що до кінця першого відрядження загинуть Вікінг, Кривий і Кандагар [позивні військових, — автор]», — каже Аліна.

«Я пам’ятаю кожного. Я пам’ятаю їхні позивні, імена їхніх дітей, дружин чи чоловіків. Вони живуть у мені. І це, мабуть, найбільший виклик».

Але серед болючих моментів трапляються і рідкісні, які приносять надію. «Ми знімали в 80-й бригаді молоду дівчину, Марічку. Минув час, і я побачила її фото у соцмережах — вона вийшла заміж, народила дитину. Я написала колезі: “Ти пам’ятаєш Марічку?”. А він одразу спитав: “О господи… Що сталося?”. Я відповіла: “Ні-ні, все добре. Вона вийшла заміж і народила дитину”».

Інтимні історії

Військові, яких часто бачим у новинах, іноді відкриваються перед журналістами, ділячись найболючішими та найінтимнішими історіями. Ці моменти залишаються з ними назавжди, ставши частиною їхнього досвіду війни, що несе у собі не лише фатальні втрати, але й непередбачувану надію. Аліна Логвиненко пригадує, як один із військових, з позивним Золотий, поділився дуже особистою історією. «Він мені каже, що в нього народилась донечка. Але вона його не знає, тому коли він звонить додому, донька називає його “дядя”. Для нього це було дуже боляче». Кожна людина, з якою журналіст стикається, має свою унікальну історію. «Бувають дуже різні люди. І кожна людина цікава. І кожній є що сказати. Ми всі неповторні, коли приходимо в цей світ. Кожен унікальний. Просто журналісту це треба побачити» — згадує Сергій.

Але іноді така відкритість приносить більші виклики, особливо коли мова йде про сприйняття цих історій аудиторією. Логвиненко розповідає: «Я зрозуміла, наскільки журналіст вразливий, коли пише про справжніх людей. Ти вдвічі вразливіший, коли ти пишеш про військових. І в десятки разів вразливіший, коли ти взяв на себе сміливість написати ще про когось з командирів». Військові не просто герої історій, а складні особистості з власними переживаннями, які не завжди знаходять підтримку в суспільстві.

Зіткнувшись із критикою, Аліна зазначає: «Я брала інтерв’ю у різних військових: штурмовики, спецпризначенці, капелани, ті, хто займається транспортуванням загиблих… і стикаюсь з тим, що отримую дуже негативні коментарі». Їй закидають, що вона не показала «справжніх командирів», що матеріал був невірно поданий або недостатньо показовий. «Перша емоція, яку в мене викликають такі коментарі, — це емоція гніву. А потім аналізуєш свої відчуття, і думаєш, що ви хотіли б бачити це інтерв’ю якимось іншим, але я зробила його з позиції свого досвіду». 

Журналістика у часи війни — це не просто передача фактів, а розповідь про живих людей з їхніми історіями, болем та надією. Кожен матеріал стає частиною великої картини, яку треба побачити не лише через об’єктив камери, а й через її найцінніше — людські історії.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: журналістка Аліна Логвиненко. Фото з її книги https://alogvinenko.website/pro-avtorku

Стежте за нами у Facebook.