Зображення: ГО «Жінки в медіа».

Громадська організація «Жінки в медіа» презентувала важливе й тривожне дослідження — «Її голос — мішень для них: гендерно зумовлене онлайн-насильство щодо українських журналісток». Ідеться не лише про цифрові напади — за ними стоїть глибша, системна проблема, яку варто проговорювати особливо сьогодні, в умовах війни.

Від особистих історій до політики безпеки

Це перше в Україні дослідження, присвячене онлайн-насильству щодо журналісток. Його результати говорять не лише про особистий біль, а й про виклики, які стоять перед державою, медіаспільнотою та законодавцями.

Керівниця проєктів ЮНЕСКО Тереза Корбахер нагадала, що ця проблема — не лише українська. Онлайн-атаки трапляються у всьому світі, і, за даними глобального дослідження ЮНЕСКО, 73% жінок-журналісток стикались із проявами онлайн-насильства, 25% — із погрозами фізичної розправи. Особливо вразливими є представниці маргіналізованих груп.

В Україні проблема загострюється в умовах війни. Журналістки стають мішенню як для внутрішніх сексистських практик, так і для інформаційних атак з боку Росії. Як зазначила урядова уповноважена з гендерної політики Катерина Левченко, онлайн-насильство — це вже не просто проблема журналістської професії, а питання національної безпеки.

«Це перше в Україні дослідження онлайн-насильства щодо журналісток — і воно підтверджує загальносвітову тенденцію: злочинність дедалі більше переміщується в онлайн. Це вже питання не лише професійної безпеки, а й національної, бо йдеться про права людини. Дуже часто за онлайн-атаками стоять не лише українські громадяни, а й російські — як частина гібридної війни проти носіїв інформації», — наголосила Левченко.

Аналітикиня ГО «Жінки в медіа» Зоя Красовська презентувала результати опитування 180 журналісток. 81% із них стикались з онлайн-насильством, і в більшості випадків вони пов’язують ці атаки з професійною діяльністю. Серед форм насильства — дифамація, мізогінія, погрози фізичної розправи, порнопомста. 

«Онлайн-атаки — це не щось, що триває кілька годин. Це може тягнутись днями, тижнями, а то й довше. І це має наслідки: на роботі, у родині, у внутрішньому стані», — пояснює Красовська.

34% опитаних — внутрішньо переміщені жінки, 21% — матері-одиначки, 15% — жінки з сільської місцевості, 9% — представниці ЛГБТК-спільноти, 6% — жінки з інвалідністю. Ці цифри — не просто статистика. За ними — історії жінок, які втрачали психічне здоров’я, уникали певних тем у роботі, самоцензурувалися або навіть залишали професію.

Важливою частиною дослідження стало визначення різних форм онлайн-насильства — адже не кожна атака в онлайні має однаковий характер і наслідки. Одні з них спрямовані на гендерну зневагу, інші — на репутаційне знищення.

«Мізогінія, дифамація, погрози, порнопомста — існують різні форми насильства, та не всі одразу розуміють, що саме з ними відбувається», — зазначає аналітикиня.

Мізогінія — це ненависть або зневага до жінок, яка проявляється у принизливих, знецінювальних коментарях, де жінку атакують виключно через її стать. Це може бути сексуалізована мова, жарти про зовнішність, образи, які підкреслюють нібито «недоречність» жінки в професії. Дифамація, або наклеп, — це навмисне поширення неправдивої або маніпулятивної інформації, яка має на меті зруйнувати репутацію. Вона не обов’язково має сексуальний підтекст, але часто теж базується на гендерних стереотипах (наприклад, «Працює на американські гроші», «Пише під замовлення», «Феміністка з грантом».) 

«Те, наскільки добре працюють журналістки, напряму залежить від того, наскільки безпечно вони себе почувають», — додає Зоя Красовська.

Онлайн-переслідування переходить в реальність

Анна Редько, колишня журналістка запорізького телеканалу TV5, поділилася болючими спогадами про те, як її життя змінилося через переслідування. «Я з 16 років працювала на телебаченні в Запоріжжі. Певна річ, не обходилося без непристойних пропозицій. Коментарі були різні, бо й глядачі теж різні», — згадує вона.

Після переїзду до іншого міста, одного дня вона дізналася, що до неї хтось прийшов на роботу, і вона попросила залишити координати. «Це був мій глядач із Запоріжжя. Він знайшов, де я тепер живу. Він наполягав на зустрічі, озвучив номер моєї квартири в Запоріжжі», — розповідає Анна. Її серце опанував страх. І вона негайно звернулася до поліції.

«Мені сказали, що переслідування не є злочином, а також посміялися з мене і сказали, що він просто закохався», — каже вона з болем у голосі.

Вже через місяць після цього чоловік знову з’являвся на її роботі. Анна була змушена їздила на роботу лише в супроводі друзів та колег. Якось до неї прийшов поліціянт і запропонував написати заяву про відмову від претензій. «Він сказав, що цей чоловік “якийсь божевільний” і що ми нічого не можемо з ним зробити», — додає вона, з сумом констатуючи, що правоохоронці не готові були захистити її.

«Я закрила всі свої соціальні мережі та зараз з острахом приїжджаю до свого рідного міста, бо знаю, що він знає, де я проживаю», — зізнається Анна, чия боротьба за безпеку та гідність на цьому не завершилася. Вона, як і багато жінок, що стикаються з переслідуванням, змушена жити з постійним відчуттям тривоги та невизначеності, коли система правопорядку не готова належно реагувати на її звернення.

Напади на журналісток-розслідувачок

Журналістка-розслідувачка NGL.media Наталія Онисько поділилася історією свого досвіду, що стався після публікації розслідування про діяльність громадської організації «Батько має право» — організації, яка займається захистом прав чоловіків під час і після розлучень. «Наше розслідування стосувалося їхньої діяльності, ми говорили з матерями, які постраждали внаслідок їхніх дій», — розповідає вона. Як це часто буває після публікацій, розслідування не залишилося без наслідків. «Після того, як матеріал вийшов, ми стикнулися з дифамацією. Ми достатньо загартовані такими речами, але це були особисті образи», — зазначає журналістка.

Під статтями почали з’являтися агресивні коментарі: «Писали, які ми погані, і куди ми маємо засунути свої матеріали». Однак ситуація погіршилася, коли послідовники цієї організації почали приходити під інші матеріали видання й залишати там свої неприємні коментарі. «Ми не зверталися до правоохоронних органів, бо розуміли, що ці погрози були лише “на папері”», — каже Наталія. За її словами, журналісти знають, що в разі таких ситуацій вони можуть звернутися до редакції, де їх вислухають та підтримають.

Журналістка-фрилансерка видання «Закарпаття онлайн» Олена Мудра розповідає про те, як її професійна діяльність зіштовхнулася з атакою та наклепом.

«Я працюю розслідувачкою в регіоні, де всі всіх знають. Це дуже тісна спільнота», — говорить вона, підкреслюючи важливість публічності як способу захисту в її професії.

Але ситуація, яка трапилася 2023 року, довела, що публічність не завжди може захистити від атаки. Того дня в одному з пабліків закарпатської області з’явилася інформація, яка порушила особисте життя Олени. «Написали, що моя мама має російський паспорт, а мій батько має проблеми з алкоголем, і що я сама мала психологічні проблеми — через професійне вигорання я дійсно ходила до психолога», — згадує журналістка. Вона відразу зробила знімки екрану цих публікацій, зберегла їх та звернулася до медіаюристів.

За її словами, атаці передувало її розслідування про керівника автоінспекції в Закарпатській області. «Також з’явилися повідомлення, що мій син виїхав за кордон і навчається там, мовляв, він втік від мобілізації», — додає Олена. Але, попри все це, вона не зупинила своєї роботи. «Я продовжую займатися розслідуваннями, і ми вже маємо чіткий алгоритм дій, що робити в таких випадках», — каже вона з впевненістю. Олена наголошує, що такі ситуації лише зміцнюють її рішучість та віру в важливість журналістської роботи, особливо в таких складних умовах, коли розслідування можуть викликати не тільки підтримку, а й агресивну реакцію з боку тих, хто має інтереси в цій сфері.

Учасниці дискусії наголошували: потрібна солідарність, юридична підтримка, психологічна допомога та оновлення законодавства. Але головне — визнати, що онлайн-насильство є реальним та системним. Це не просто анонімні коментарі в соцмережах. Це — атаки, що мають наслідки.

Повний текст дослідження доступний за посиланням.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: 1 – Pexels, 2- ГО «Жінки в медіа».

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.