Професія міжнародного репортера — це щоденне балансування між ризиком, етикою та правом на голос. Як, попри все, залишатись вірними своїй професії — розповідати про гарячі точки — і не втратити ані силу слова, ані любов до життя? 16 травня 2025 року в межах Lviv Media Forum журналістка Каталіна Гомес поділилася своїм досвідом про її бачення війни, Ірану, України — і журналістики як ремесла людяності.

Каталіна Гомес — колумбійська незалежна журналістка, яка базується в Ірані — за свою кар’єру висвітлювала війни в Сирії, конфлікти в Газі, бої проти ІДІЛ, Афганістан та повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Її досвід — це досвід постійної присутності в епіцентрах світових трагедій. Під час розмови з українською журналісткою та редакторкою Ангеліною Карякіною вона чесно зізнається: працювати в Україні зараз стає дедалі важче.

«Коли війна тільки почалась, Україна була в новинах постійно. Я мала змогу приїжджати надовго, працювати з продюсерами, їздити на схід і на захід. Тепер — усе інакше. Я мушу виборювати кожну копійку, кожен день роботи продюсера, а часто просто працюю одна», — розповідає Каталіна.

У моделі роботи France 24, для якої вона постійно готує матеріали, журналістка сама знімає, монтує, бере інтерв’ю. Чи важко зараз «продавати» українські історії редакторам за кордоном? Відповідь — так. Раніше для цього не було потреби — події самі говорили за себе. Тепер — доводиться переконувати, пояснювати, доводити, що ця історія ще має вагу. Що вона не менш важлива, ніж те, що сталося в іншому куточку світу вчора. «Але якщо в тебе є добрий сюжет, якщо ти знаходиш людський вимір — редактори досі готові слухати», — каже Каталіна. Особисті історії, живі голоси, глибина — це те, що ще може «пробити стіну».

Журналістика як акт любові

Що таке «добра історія» з України — запитує в Каталіни Гомес Ангеліна Карякіна. Чи це історія, що дає достатньо контексту? Чи, можливо, достатньо емоцій? Чи це завжди має бути щось гучне, з передової, з димом і вибухами? «Ні. Це — особиста історія. Та, яка через долю людини дозволяє побачити, що насправді відбувається в країні», — відповідає Гомес. Не обов’язково з лінії фронту. Це може бути життя жінки в Харкові, вчителя у Львові, волонтерки у Кривому Розі. Це можуть бути діти, які навчаються попри тривоги. Головне — показати, як війна змінює життя. Як люди намагаються зберегти гідність, буденність, любов. «І навіть якщо здається, що ми вже розповіли сотні таких історій — цього ніколи не буває забагато», — каже вона.

Коли журналістка запитує глядачів за межами України: «Що вам цікаво почути про війну?», вони часто відповідають: «Ми хочемо бачити людей. Як вони тримаються. Як живуть. Як борються». І в цьому — глибока правда про людське сприйняття: трагедія втомлює. А людська сила — надихає. «Люди цікавляться людьми», — погоджується Карякіна. «Але якщо вони не можуть знайти точки дотику — вони закриваються. Саме тому надихає не лише біль, а й мужність, солідарність, вибір жити».

Як встигнути пояснити війну за дві хвилини?

Однак завжди постає виклик: контекст. Як встигнути розповісти про війну, її історію, причини — у форматі двохвилинного сюжету? «Я хоча б намагаюся вставити одну-дві фрази. Щоб глядач знав, хто почав цю війну і чому вона триває», — каже Гомес. Це вже не просто журналістський обов’язок, а оборона правди. Особливо тоді, коли працюєш для аудиторії, на яку масово впливають дезінформаційні кампанії. Журналістка з Колумбії розповідає: в Латинській Америці, зокрема серед молоді, російська пропаганда досягла небаченого рівня. Коментарі під її сюжетами — сотні, часто агресивні, з нападками особисто на неї, на її колег, на всю редакцію. Раніше так не було. Тепер — це стало звичним. «Навіть якщо я розповідаю про волонтерів-медиків, які рятують людей у прифронтових зонах — мене звинувачують у брехні», — каже вона. І саме тому контекст — критично важливий. Бо кожна неточність, кожне «припущення» може бути використане як зброя проти правди. Не всі ці коментарі — справжні. Частину, ймовірно, пишуть боти. Але це не змінює факту: боротьба за увагу і довіру триває щодня.

Карякіна підіймає ще одну важливу тему — про відлуння колоніалізму й антиамериканські настрої в регіоні. Вони ускладнюють сприйняття війни, особливо коли Росія використовує риторику “анти-Заходу”. Водночас журналістки розмірковують, як знайти ті “точки болю”, які можуть зрезонувати. Наприклад, в Аргентині було відкрито справу про тортури цивільного — саме там, де суспільство добре знає, що таке електрошок, викрадення дітей та військові хунти. Історії про викрадення, втрати, руйнування родин — те, що болить українцям, може знайти відгук і в латиноамериканських суспільствах. Гомес згадує досвід Колумбії — країни, яка пережила десятиліття насильства, вибухів, викрадень і війн. Колумбійці розуміють, що таке жити з постійною загрозою.

Технології — дрони, ракети — можуть бути незрозумілими, але біль від втрати близьких — знайомий кожному. Саме це створює емпатію.

А ще — несподівана близькість: у війні в Україні нині воюють тисячі колумбійців-добровольців. Історії про них звучать у найвіддаленіших містечках — війна вже “поруч”.

Від Близького Сходу до України

Каталіна Гомес звикла працювати в гарячих точках: Іран, Сирія, Газа, Ірак. Все почалося з Ірану — країни, яка, на її думку, є ключем до розуміння Близького Сходу. Після Ісламської революції 1979 року Іран став гравцем, що постійно впливає на регіон, прямо чи опосередковано. Гомес вивчила фарсі, поїхала туди, а згодом — до Сирії. Вона працювала в Алеппо, в районах, де Іран мав ворогів. Це було небезпечно, але вона навчилася, як виживати й працювати в таких умовах. В Ірані знали, що вона висвітлювала сирійську опозицію — і все ж дозволяли їй працювати. Її досвід із Близького Сходу підготував до всього — крім України. Вперше приїхавши сюди, вона зізнається: «Це не моя війна. Я нічого не знаю про цей контекст». У 2014-му вона була в Іраку й Сирії — далеко від подій у Криму чи на Донбасі. І саме тому початок був складний. Вона вміла розповідати історії людей, але не розуміла історичних, політичних та культурних передумов. Втім, їй пощастило: у Києві вона випадково зустріла хлопця, який водив машину, говорив англійською і не мав жодного стосунку до журналістики. Вона спитала: «Хочеш працювати зі мною?» — і він погодився. Відтоді минуло чотири роки, і цей чоловік став її головним фіксером. Гомес визнає: журналіст має знати свої сильні й слабкі сторони. Інколи ми надто впевнені в тому, що «добре знаємо», і це заважає побачити нюанси.

Репортаж з Ірану

Каталіна — одна з небагатьох іноземних журналісток, що досі працює в Ірані. В країні, де колись були бюро BBC, CNN та інших медіагігантів, тепер залишилося лише кілька репортерів: французьке агентство AFP, одне іспанське медіа — й вона. Лише кілька голосів, які намагаються розповісти, як живе Іран за межами заголовків про санкції, хіджаби та ядерну програму. Гомес говорить: «Іран — це не лише політика. Це пристрасть, це краса, це складність». Вона не знімає гучних репортажів щодня — якщо ти знімаєш репортаж, що викриває владу — це може бути твоя остання робота. Тому Каталіна обережна.

Вона вчиться чекати на момент — і розповідати історії у другому чи третьому абзаці, а не в першому.

Її принцип — працювати в тандемі з локальними журналістами. Бо тільки разом можна скласти цілісну картину — місцеве бачення плюс зовнішній погляд. Але це небезпечно. Багато іранських колег — за ґратами. Їх переслідують, катують. Особливо — жінок. Одні з найболючіших історій — про дівчат, яких ув’язнюють і б’ють за порушення правил хіджабу. Багато з них не наважуються говорити навіть в еміграції — бо бояться за родини, що залишились у Тегерані, Ширазі, Мешхеді. Є й інші історії — невидимі для світу. Наприклад, життя афганської спільноти в Ірані. Понад три мільйони людей, які не можуть отримати громадянства, але працюють, вчаться, живуть. Говорити про них — майже табу. Але саме такі історії — людські, болючі, тихі — найбільше потребують голосу.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: Lviv Media Forum.

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.