Леонід Кучма з президентом Європейської комісії Романо Проді в Брюсселі, 5 грудня 1999 року

Коли ми говоримо про свободу слова в Україні, зазвичай згадуємо сучасність — війна, пропаганда, дезінформація, конкуренція з Telegram-каналами. Але щоб зрозуміти джерела проблем, які сьогодні відлунюють у кожному редакційному рішенні, варто повернутись назад — у 1990-ті та початок 2000-х, у часи, коли на перших шпальтах газет будувався образ президента, реальність фільтрувалася через «темників» (вказівки державної влади для журналістів та медіа), а журналістика ще тільки шукала себе після радянської доби.

Українська журналістика 90-х років

Історія української журналістики 1990-х і початку 2000-х — не лише розділ у підручнику. Це джерело розуміння сучасної ситуації. Багато медіапроблем, які ми маємо сьогодні — залежність від власників, тіньове фінансування, спотворення балансу думок — мають коріння саме в часи правління другого президента України Леоніда Кучми (1999-2005 роки). Тоді сформувалися нові правила гри, коли доступ до інформації почали контролювати через економічні й адміністративні важелі.

Водночас саме в той період народилися інституції незалежної журналістики, професійні об’єднання, які згодом стали голосами громадянського суспільства. Досвід тих років показує, що журналістика в Україні завжди існувала між владою та совістю, але ніколи не була однозначно підконтрольною. Саме цим періодом, каденцією Леоніда Кучми, я займаюся у своїй дипломній роботі. Мене цікавило, як змінювалась українська газетна журналістика під впливом влади, як виглядала цензура, чим була самоцензура, і головне — як журналісти балансували між редакційною політикою, політичним тиском і совістю.

Після проголошення незалежності в 1991 році Україна отримала у спадок величезну кількість газет — понад 2 600. Вони мали колосальні тиражі, але були спадкоємцями радянської системи. У перші роки свободи слово вивільнилось з-під цензури, і журналістика заговорила новими голосами. Газети стали головним каналом комунікації між владою й суспільством — у той час ще не було ані потужного телебачення, ані інтернету. Але поступово ейфорія 90-х згасала: держава шукала шляхи повернення контролю над інформацією.

Коли у 1994 році Леонід Кучма прийшов до влади, журналістика ще не була однозначно «підконтрольною». Але з кожним роком механізми впливу ставали складнішими й витонченішими. Вже до кінця десятиліття з’являються перші ознаки системного тиску – через власників, редакційні політики, судові позови, рекламні ресурси. А після «касетного скандалу» 2000 року ситуація загострилась остаточно.

Образ президента в пресі

У межах дослідження я проаналізувала публікації ключових в той період українських газет в трьох найкритичніших періодах: початок президентства Кучми (1994), виборча кампанія (1999), і політична криза 2000–2001 років (касетний скандал, справа Гонгадзе, акція «Україна без Кучми»). Мета, яку я ставила перед собою, перевірити, як змінювалася тональність висвітлення глави держави у різних медіа: чи дотримувались вони балансу думок, чи публікували критику, хто формував порядок денний. Контент-аналіз показав: державна преса послідовно формувала позитивний образ Кучми. Навіть у розпал скандалів газети публікувала заяви Адміністрації Президента, інтерв’ю з лояльними експертами, уникаючи критичних оцінок. У 1994-му заголовки типу «Курс на стабільність» закладали основи майбутнього риторичного культу. У 1999-му влада виступала «єдиною перешкодою червоному реваншу», а у 2000-х скандали подавались як політична провокація.

Водночас незалежні видання (наприклад, «День») – трималися інакше. У виборчому 1999 році там з’являються статті на кшталт «Кучма і КПУ – знову разом» [Комуністична партія України, — редактор], де через іронію й фактаж автори підважували образ «реформатора» та єдиного демократичного кандидата. У 2000–2001 роках видання системно висвітлює касетний скандал, подає коментарі опозиції, друкує вимоги до влади, аналізує моральну кризу, яка виникла внаслідок вбивства Гонгадзе.

Газети на кшталт «Фактів і коментарів», які формально були недержавними, на практиці дотримувалися прокучмівської лінії: у публікаціях лунали меседжі про «штучність протестів», про «спробу переграти вибори» через скандал, а журналістів-розслідувачів називали «писаками».

Один із респондентів, що працював журналістом у 90-х в одній із великотиражних газет, в розмові зі мною сказав: «Ми жили з внутрішнім розумінням, що є лінії, які не можна перетнути. Їх ніхто прямо не озвучував, але всі про них знали». Попри це, були видання, які зберігали незалежність ціною позовів, тиску, втрати рекламодавців.

Вивчення пресингових механізмів часів Кучми важливе не тільки з історичної думки. Зараз це про розуміння того, як в тогочасній Україні будувалась вертикаль медіаконтролю, які її інструменти були ефективними, і головне – як журналісти навчались адаптуватись або чинити опір. Саме той досвід став підґрунтям для медійної революції 2000-х – і для формування громадянського суспільства, яке знає ціну інформаційній свободі.

Моє дослідження дозволяє поглянути на 1994–2005 роки не лише як на період політичної історії, а як на фундамент для розуміння, що таке українська преса в умовах тиску. Це про еволюцію етичних стандартів, про сміливість окремих редакцій і про відповідальність, яка з того часу лягла на пресу як на інституцію. Я впевнена, що багато сторінок тієї епохи ще належить нам переосмислити, очевидно те, що газета – не просто аркуш з текстом. Це дзеркало влади, спотворене чи правдиве: залежно від того, хто його тримає.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: © European Union, 2025, CC BY 4.0, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=138080892 

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.