Джанін ді Джованні — одна з найвідоміших військових репортерок у світі, володарка понад десятка міжнародних нагород за мужність і майстерність. Вона — CEO та виконавча директорка The Reckoning Project, організації, що документує військові злочини в Україні. Джерело фото: Lviv Media Forum, 2025.

«Втома від новин», «втома від війни», «інформаційний шум» — ці слова дедалі частіше звучать не лише в редакціях медіа, а й на міжнародних конференціях та професійних дискусіях про майбутнє журналістики. Наче всі розуміють, про що йдеться, — але чи справді це так? Саме про ці виклики йшлося під час дискусії на Lviv Media Forum 2025, яку модерував німецько-угорський журналіст Крістіан-Жольт Варґа. Він роками висвітлює події в Україні, Угорщині та Східній Європі для провідних європейських видань — The Guardian, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Libération, El Confidencial. У минулому — редактор міжнародного медіапроєкту European Focus, нині — активний модератор, лектор і спікер дискусій про свободу преси, міжнародну журналістику та виклики східноєвропейського регіону.

Варґа згадав про «втому» не як про абстрактне поняття, а як про реальний досвід — і аудиторій, і самих журналістів. Постійні новини про війну, несправедливість, смерть — усе це виснажує не лише споживачів інформації, які дедалі частіше «відключаються» від новинного потоку, а й репортерів, які намагаються цей потік осмислювати та передавати далі. «Ми всі — і читачі, і журналісти — перебуваємо в ситуації, коли страждання, що їх доводиться описувати, стають надто великим тягарем для психіки, — зазначає Варґа. — У певний момент це може перевищити наші емоційні можливості сприймати світ навколо».

Та справа не лише у втомі. Ще один виклик — це свідоме «засмічення» інформаційного простору. Як нагадує Варґа, ще Стів Беннон, стратег Трампа, відверто говорив про тактику «flood the zone» — навмисне наповнення медіаполя «шумом», фейками, напівправдою, аби виснажити аудиторію та відволікти увагу від справді важливих тем. І хоч цей прийом виник не вчора, останні місяці показали: метод активно застосовується і в контексті війни в Україні — наприклад, під виглядом «перемовин» чи «мирних ініціатив», що насправді є лише медіа-імітацією процесу. Крім того, додає журналіст, маємо справу з глобальною тенденцією: за останні роки, за даними досліджень Reuters Institute та інших, рівень довіри до новин і зацікавленість у них серед аудиторій у всьому світі невпинно падає. Причини — повторюваність тем, негативний тон матеріалів, загальне виснаження людей інформаційною напругою. 

Чому світ втомився від новин, і як це змінює стратегії медіа

Відчуття «втоми від війни» — не завжди про те, що світові набридло слухати про війну. Часто це про інше: про нестачу базових знань, про спотворені уявлення та про людську природу, яка не здатна постійно сприймати потоки болючої інформації. Про це нагадала під час дискусії Дарина Шевченко — генеральна директорка видання The Kyiv Independent.

«На початку 2022 року світ практично нічого не знав про Україну. Про яку втому можна було говорити, якщо навіть не розуміли — де ця країна, наскільки вона велика, чим є бути українцем?» — зауважує Шевченко. Вона згадує показову історію: «До мене зателефонувала журналістка з Німеччини, коли вдарили ракети по ТЕС у Кременчуці. Вона запитує: “Ти це чула?” Я кажу: “Ні, я в Києві — це 600 кілометрів звідси”. І тоді вона здивовано: “Справді? Я думала, що це близько”». У перші роки повномасштабного вторгнення українські журналісти відповідали на сотні подібних запитань — як онлайн у своїх матеріалах, так і офлайн на міжнародних форумах. «Хіба це не громадянська війна?», «Чи Україна взагалі існує як окрема держава?», «А це не частина Росії?» — ці питання, як каже Дарина, доводилося розвіювати системно і наполегливо.

Та навіть коли світ почав більше розуміти контекст — почалася нова хвиля проблем. «Людський мозок не може одночасно тримати в полі уваги стільки тем, — пояснює вона. — В момент, коли почалася війна в Газі, ми втратили до 30% аудиторії. Це не втома від України як така — просто з’явилася нова трагедія, яка “переключила” увагу». The Kyiv Independent працює для міжнародної аудиторії — і це окрема складність. Читачі поза межами України не залежать від новин про повітряні тривоги чи ракетні удари для власної безпеки. Для них це — одна з багатьох тем, цікавість, іноді — професійна необхідність. Шевченко розповідає про кілька сегментів аудиторії: «Є ті, хто має родичів, бізнес чи роботу, пов’язану з Україною — вони залишаються з нами. Є дипломати, аналітики, бізнесмени — їм потрібен загальний контекст, прогнози, аналітика. А є просто люди, які цікавляться війнами чи зброєю як такими — і в якийсь момент вони перемикаються на інші конфлікти». Втім, навіть ті, хто залишається, потребують нових форматів.

«Раніше спрацьовували історії про звичайних людей, про втрати сімей чи будинків. Але в середині 2023-го ми зрозуміли: цього вже замало. Щоб викликати співпереживання — треба щось справді надзвичайне. Одна загибла дитина — вже не новина для світу. Вразити можуть лише історії про незвичайні страждання», — зізнається Дарина.

Це змусило редакцію шукати нові рішення — наприклад, освоїти формати TikTok, на які раніше навіть не зважали: «Коли наш продюсер знімає ролик “Get Ready With Me” — як вона прокидається вранці, йде на роботу, показує місто, а потім — тривога, вибух, — це збирає мільйони переглядів. І з TikTok люди переходять вже на наші аналітичні тексти чи розслідування».

Інший фокус — довгі форми та глибокі розслідування: «Це вже не споживання новин на ходу — це вибір. Ті, хто залишається з нами на такому рівні — з нами надовго». Проте у Шевченко немає ілюзій: зараз The Kyiv Independent росте не тому, що аудиторія загалом зростає. «Пиріг стає меншим. Великі медіа на кшталт CNN скоротили висвітлення України — і ті, хто ще цікавиться, приходять до нас», — пояснює вона.

Як журналісти можуть пробити стіну байдужості

Про те, що інформаційне виснаження аудиторії — явище не нове, нагадала під час дискусії Джанін ді Джованні — знана військова репортерка з понад 35-річним досвідом роботи у 18 зонах збройних конфліктів, експертка з воєнних злочинів і прав людини, CEO проєкту The Reckoning Project, що документує військові злочини в Україні. «Ще під час облоги Сараєва — найдовшої у новітній історії Європи — ми стикалися з тим, що публіка просто “вимикає” здатність сприймати жахливі новини. Мій колега з ITN News написав тоді працю про “втому від співчуття” (compassion fatigue) — це доведений феномен. Після 90 секунд перегляду кадрів зі смертю, голодом і руйнуваннями мозок блокує здатність сприймати нові жахи», — згадує ді Джованні.

Сучасна епоха — TikTok, Twitter, нескінченне скролінґ — тільки посилила цю тенденцію. У часи Сараєва журналісти подавали репортажі через супутникові телефони за $50 хвилина, без доступу до інших медіа, без води й світла. Та попри це доводилося конкурувати з новинами про королівську родину.

«Я дзвонила з міста, де щодня гинули люди, а мені відповідали з редакції: “Сьогодні не беремо тексти із Сараєва — принцеса Діана пішла на шопінг після розриву з бойфрендом. Вона — на першій шпальті”», — розповідає журналістка.

Як привернути увагу до війни, коли світ віддає перевагу гламурним скандалам чи політичним інтригам? Ді Джованні переконана: тільки через людський вимір. «Розповісти історію можна так, аби її зрозуміли всі — якщо показати, як війна руйнує сім’ї, повсякденне життя, як змінюється ціна хліба, де люди шукають воду, що їдять, як виживають діти-сироти». Ця формула працює й сьогодні — в Україні, у Газі, в Африці. «Коли я говорила з колегою, який повернувся з окупованої частини України, — перше, що я спитала: “Скільки коштує вода на ринку? Як люди знаходять гроші на їжу?” Саме такі дрібниці дозволяють зробити велику трагедію зрозумілою для читача», — каже ді Джованні.

Однак є ще один виклик — інформаційна конкуренція. Війна в Україні бореться за увагу з Газою, Африкою, США. «Я щойно повернулася з Америки. Продати редакції тему про Україну — неймовірно складно. Мені кажуть: “Зараз усі матеріали про Трампа, його тарифи, вибори — нам не до України”», — ділиться журналістка. Це змагання за місце на шпальтах — частина боротьби за саму суть журналістики. «Ми працюємо в час, коли навіть лідер “вільного світу” Трамп робить усе, аби зруйнувати демократію, свободу слова, журналістику як таку», — підсумувала вона.

Чому новини з Африки губляться на тлі світових інформаційних хвиль

Про інтерес до світових подій з боку Африки говорять нечасто, але він існує — і навіть зростає. На цьому під час дискусії наголосив Рей Гартлі — директор з досліджень у The Brenthurst Foundation, південноафриканський журналіст і дослідник, який багато років вивчає політику континенту та роль авторитарних режимів. «Україна для Африки — це не просто далекий конфлікт. Це фронтова лінія боротьби двох моделей розвитку: авторитарної — як у Росії, де влада належить вузькій еліті, а суспільство пригнічене і бідне, — та демократичної, до якої прагне більшість африканців», — пояснив Гартлі.

Він наголосив: хоча африканські уряди часто демонструють проросійські жести — проводять спільні навчання, відвідують Москву, «спостерігають» за псевдореферендумами на окупованих територіях України — це не відображає думку більшості населення. «У Південній Африці ми провели опитування: понад 70% вважають напад Росії на Україну неправильним і переконані, що Україні слід допомагати. І це — попри дії нашого уряду, який водночас проводив військові навчання з РФ», — зазначив він. Він вважає, що одна з причин поступової зміни поглядів у Південній Африці — візити журналістів до України. «Коли до вас приїжджають африканські редактори, вони бачать нормальну країну, вільне суспільство. Вони говорять із людьми, йдуть у ресторан, бачать медіа — і розуміють: Україна — це не абстракція. Це те, до чого прагнуть і південноафриканці», — пояснює експерт.

Гартлі переконаний: варто зробити системною роботу з африканськими журналістами. «Я би постійно запрошував медійників із Африки. Заснував би бюро для таких візитів. Це довгий шлях, але він працює», — впевнений він.

Проте африканські новини, попри гострі теми, рідко прориваються у світовий інформаційний простір. Гартлі навів приклад Танзанії, де лідер опозиції вже четвертий тиждень за ґратами, а його партію не допускають до виборів. В Уганді опозиціонер стоїть перед військовим трибуналом за «державну зраду», а його адвоката заарештували просто в залі суду. «Але про це ніхто не чує — новини з Африки майже завжди губляться на тлі світових інформаційних хвиль», — зауважує Гартлі. Він додав: важливо опиратись не на уявлення про «африканську підтримку Росії», що поширюються у соцмережах, а на реальні дані досліджень і опитувань. «Ми намагаємося будувати розуміння на емпіричних даних, а не на пропагандистських кліше», — сказав дослідник.

Як не потонути у морі нескінченних поганих новин

«Я вже не намагаюся з цим боротися, — зізналася Дарина Шевченко. — Я просто приймаю ці хвилі. Вони завжди приходять. Іноді — через зовсім дрібну річ. Декілька тижнів тому я побачила маленьке TikTok-відео, де літню жінку намагалися евакуювати, а вона обіймала дерево й плакала, бо не могла покинути свою козу. Я сиділа з кавою в кафе — й почала ридати. Це була не просто ця історія, це все, що накопичилось за ці роки. Інколи доводиться дати собі зламатися, і після таких моментів знову знаходиш сили». Вона чесно говорить: у редакції кожен справляється з цією реальністю по-своєму. Хтось працює на піку ефективності під час кризи, хтось — завмирає. Саме тому Kyiv Independent запровадив програму психологічної підтримки — командні виїзди, індивідуальні сеанси терапії, компенсацію витрат на психолога. 

Втому від новин відчувають не лише читачі, а й ті, хто ці новини створює. Тому, за словами Дарини, медіа мають шукати нові формати: «Ми почали продавати худі з українським дизайном, тому що навіть одяг — це медіум. Хтось, хто не готовий читати страшні історії, купить футболку з написом “I Stand with Ukraine” — і дізнається щось про Україну. TikTok, обміни, фестивалі, лайфстайл-історії — все це тепер частина медіа».

Журналістика змінилася і в глобальному масштабі. Джанін Ді Джовані зізнається: колись репортажі з гарячих точок впливали на політиків — тепер це рідкість. «Раніше уряди читали New York Times, The Washington Post, — каже вона. — Тепер — ні. Ще гірше: між реальними новинами й фейками межа зникає». Вона наводить яскравий приклад: «Нещодавно соцмережі сколихнула історія про лабрадора Папи Франциска. Зворушливе фото, вигадана легенда про собаку на ім’я Естебан, яка нібито була з Папою до останнього подиху. Люди ридали. Але цього собаки ніколи не існувало — це було згенеровано ШІ». 

Попри десятки гарячих точок світу, Джанін вірить у силу репортажу. «Я відчуваю вдячність цій професії, попри її нищення — фейками, бюджетними скороченнями, байдужістю аудиторії. Бо це все одно — шлях до правди. Це найважливіше: світити у найтемніші куточки. І це те, що ви можете робити», — сказала вона, звертаючись до журналістів.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: Lviv Media Forum.

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.