Про українську журналістську освіту, проблеми свободи слова і про журналістську етику EJO поспілкувалася із американською журналісткою Шерил Рід (Cheryl L.Reed).

Шерил Рід – журналістка з багаторічним досвідом роботи, працювала у виданнях The Chicago Sun-Times, Dayton Daily News, the Newport News Daily Press, Florida Today. 1996 року отримала нагороду Goldsmith за журналістські розслідування. 2010 року вийшла друком її документальна книга “Unveiled: The Hidden Lives of Nuns”, а 2017 – художня “Poison Girls“. Сьогодні Шерил Рід є дослідницею за програмою Фулбрайта, гостьовою викладачкою Могилянської школи журналістики, а з осені 2017-го розпочне роботу в Сіракузькому університеті (Нью-Йорк).

Шерил, після майже року перебування тут, які враження у Вас склалися про Україну і українську журналістику?

Я мала великий інтерес до цієї частини світу, висвітлювала падіння Берлінської стіни і возз’єднання східної та західної Німеччини, бувала в Польщі, Угорщині, колишній Чехословаччині, але в Україні донедавна не бувала. За ці 10 місяців, що провела в Києві, я викладала у Києво-Могилянській академії, проводила дослідження, багато подорожувала, спілкувалася з журналістами. Мій чоловік (Ґреґ Стрихарчук – американський журналіст українського походження, колишній редактор Chicago Tribune – EJO) намагався знайти свою родину.

Я полюбила цю країну. Думаю, що вона дуже красива, а також дуже  недооцінена і недовивчена. За час перебування тут я постійно роздумувала про можливу відповідь для України: “Що б тут спрацювало?”. Та ніхто ззовні не знає відповіді. Іноземцям легко прийти і сказати: “Вам треба зробити це і це”. Та я, як американка, скептично ставилася б до будь-кого, хто би приїхав у мою країну і казав, що нам треба робити. Але я бачу, що єдиний спосіб, яким чином і США, і Україна будуть змінюватися – через журналістику. Я охоче вірю, що журналістика – це четверта влада, що це єдина річ, яка забезпечує існування демократії. Тому я бачу важливість журналістської освіти тут в Україні і вірю, що в Могилянській школі журналістики я навчала майбутніх лідерів професії. Це ґрунтовна, передова школа для України. Я розуміла, що ці люди очолять редакції в Києві чи по всій країні і що вони зможуть впроваджувати зміни.

Які ключові речі ви обговорювали зі своїми студентами?

Ми багато говорили про доступ до публічних документів і даних, особливо у рамках курсу журналістських розслідувань. Я хотіла, щоб вони знали ситуацію у США, розуміли, як там з’явилися ті чи інші закони і який захист забезпечено журналістам. Адже, зрештою, Україна піде в тому ж напрямку, що й інші західні країни, і вам вже не треба винаходити велосипед. Можна вивчити негативні речі, що трапилися з нами і запропонувати щось краще. Я багато говорила саме з цієї перспективи.

Перед приїздом сюди, я була на тренінгу від Держдепартаменту. Перед нами виступали експерти, які розповідали, чого очікувати, наводили статистичні дані про Україну. Але одна теза вразила мене особливо сильно: один із експертів сказав, що єдина річ, яка змінить Україну – це преса. І я вірю в це. Я вірю в це у своїй країні, і я вірю в це в Україні. Бо не може бути демократії без вільної преси.

Ви викладали курс із журналістських розслідувань. Яка ваша думка про ситуацію з розслідуваннями у нас?

Наскільки я могла стежити за українським контекстом, то побачила, що журналісти часто наголошують на фактах корупції, але мало – на тому, що трапляється внаслідок неї. Я думаю, що історія слабне, якщо не доведена до локального рівня. Який результат цієї корупції? Що трапиться з конкретними людьми? Мої студенти, яким я про це розповідала, казали: “Та це маніпуляція! Ви хочете викликати емоції в людей?” Моя відповідь: “Так, хочу”. Бо якщо люди не відгукуються на історію, якщо вона здається відірваною від їхнього життя, то вони ніколи не будуть діяти, не тиснутимуть на уряд. Я бачу, що є дуже сміливі журналісти, які хочуть працювати зі складними темами.

Але буде наступний крок: створення власних баз даних, які б зробили журналістів незалежними від урядових сайтів. Звісно, журналістам треба працювати над оновленням цих баз, але це саме те, що потрібне українським медійникам і Україні для свободи інформації.

Ви сказали, що Україну врятує журналістика. Та, як мені здається, в нас немає критичної маси журналістів, які б це впроваджували. Є також проблема із  журналістською освітою, коли значна частина факультетів журналістики – це, фактично, філологічна освіта. 

Я розумію, про що ви кажете, я чула про це… Ще одна річ, про яку я запитувала моїх студентів була: “Коли, на вашу думку, зникне корупція, система давання хабарів?” Цікаво було почути щось на кшталт: “Мої батьки мусили давати хабарі, бо вони – частина системи: щоб отримати роботу, щоб віддати дитину в хорошу школу тощо”. Це питання культури. На моє запитання, коли це закінчиться, хтось казав: “Коли ці люди помруть…” Частково це правда, сильно вкорінену культуру важко побороти, але, як мені здається, боротися треба на найнижчому з рівнів. Наприклад, під час мого курсу з журналістики я багато говорила про етику. Однак, коли проводила тести чи контрольні, мусила ходити довкола і зупиняти людей, аби вони не дивилися одне одному через плече.

Я наполягаю, що професійна етика журналіста формується на студентській лаві. Ти не можеш казати, що думатимеш про це, коли отримаєш роботу чи перейдеш на новий рівень. Основа того, ким я хочу бути, має закластися зараз. Якщо я хочу бути справжнім журналістом, то не збираюся обманювати, брати хабарі тощо. Тут має бути чітка межа. І саме тому журналістська освіта – надзвичайно важлива в цій країні. Потрібно, щоб ці курси викладали кваліфіковані журналісти.

Уявімо, що у більшості своїй українські факультети журналістики таки вирішили оновити свої навчальні програми. Що, на вашу думку, мусить в них бути обов’язково?

По-перше, потрібен сильний курс із етики. І в ньому має йтися не лише про те, щоб не брати хабарі, але й про те, що ви не можете платити людям за отримання інформації, що ви не можете вводити людей в оману і приховувати те, що ви журналіст. Я знаю, що тут дуже популярно знімати на приховану камеру – і це дуже контроверсійно у Сполучених Штатах. Важливо навчати, як правильно цитувати, вивчати авторське право.

По-друге, потрібен курс про публічні документи, бо саме з цього починається розслідувальна журналістика. На мою думку, Україна потребує кращого доступу до офіційних документів. Мені здається, що українські журналісти-розслідувачі не завжди бачать ці недоліки. Але я вважаю, що потрібен доступ, наприклад, до кримінальних справ, до імен у судових справах. В США – це саме те, з чого починається розслідувальна журналістика, це золота жила. Приміром, Вотергейт розпочався з повідомлення про грабіж.  Як ви можете знати, що ваш уряд не корумпований, якщо навіть на рівні поліцейського відділку ви не можете перевірити, чи не вони корумповані?

По-третє, потрібен курс із письма, який навчив би структурувати історію. І по-четверте, слід забезпечити сильну складову цифрової журналістики. Я думаю, що це і є компоненти сучасної школи журналістики.

У США все трохи інакше. Як на мене, американські школи настільки сконцентровані на цифрових технологіях, що зараз їм бракує базових концептів: як висвітлювати, як писати.  Суть не в тому, щоб вміти використовувати технологію, а в тому як висвітлювати історію.

В Україні, та й за кордоном, деякі журналістські факультети намагаються навчати універсальних журналістів, інші пропонують вузькі спеціалізації. Який підхід вам здається більш виправданим?

Думаю, що для вивчення якоїсь спеціалізації в університеті надто мало часу. Ви можете зацікавити розслідувальною журналістикою, але не можете показати всі способи отримати публічні документи під час курсу. Це все людина вивчить вже працюючи. Будучи студентом, ви ще не знаєте чим хочете займатися. Але якісь загальні курси можуть вас спрямувати до цього.

Яка ваша думка про журналістів, які не отримують професійної журналістської освіти?

Звісно, є різні шляхи потрапити в журналістику. Можна навчатися в журналістських школах, а можна і отримати освіту політолога чи історика і паралельно працювати в газеті, ходити на професійні конференції, стажування. Ви також можете багато навчитися від доброго редактора, ментора, когось, хто провадить…

Щоправда, в Україні може бути така проблема: якщо ти вирішиш вчитися на робочому місці, то упустиш етичну складову. Адже багато редакцій не є незалежними…

Так, нема свободи, бо є олігархи, є самоцензура, щоби вгодити власнику. Таке відбувається тут, часом так відбувається і в США. Але варто запровадити систему, щоби ЗМІ укладали редакційні стандарти (про те, що не може бути конфлікту інтересів, що не можна давати чи приймати). І журналістові треба погодитися з цим, поставити свій підпис. Якщо буде виявлено, що журналіст порушує ці правила, його звільнять. Коли люди публічно бачать такі приклади, то намагаються відповідати стандартам.

Як ви гадаєте, журналістика – це професія (ремесло) чи мистецтво? От, наприклад: чи кожен журналіст зможе займатися літературною журналістикою?

Я думаю, що так. Базова журналістика, журналістика розслідувань – це справді ремесло; і ви вивчаєте кожен компонент цього ремесла. Так само і в літературній журналістиці: можна вивчити її складові.

Навіть у письменницькому світі вірять, що є два види літераторів: обдаровані і ті, хто багато працювали над собою. Ти можеш бути талановитим, але ти не станеш писати краще, якщо не розвиватимеш своє вміння.

Крім журналістської роботи, я також авторка книг, маю ступінь магістра (Master of Fine Arts) з літератури. Як журналістка, я завжди намагалася деякі компоненти художнього письма використовувати і в журналістських текстах. Коли ти розумієш компоненти літературної журналістики і коли ти свого роду демістифікуєш її – ти можеш робити ці речі. Частина літературної журналістики – це журналістика занурення, коли ти витрачаєш час досліджуючи тему, коли можеш покладатися на свої спостереження. Тут важливе і перше враження, і інтерв’ю, і спостереження. Крім того, треба застосовувати різні навички, отримані на курсах з мови, літератури.

Як склалося так, що ви із журналістики перейшли у літературу і нині працюєте над художньою книгою?

Я завжди хотіла бути письменницею, як і журналісткою. В Америці багато письменників, які одночасно є журналістами. Спершу я написала документальну книгу – про черниць (Unveiled: The Hidden Lives of Nuns – EJO). Це по суті була журналістика занурення: я жила з монахинями чотири роки. Провела 300 інтерв’ю в 50 різних католицьких орденах. Потім, у 2005 році, я вирішила написати роман. Я не знала як це зробити, вирішила повчитися ще: пішла здобувати ступінь магістра з літератури (MFA), постійно працюючи над романом.

Моя нова книга називається Poison Girls і вона має багато спільного з журналістикою. Головна героїня – журналістка, яка працює в газеті, прототипом якої є Chicago Tribune (і це дуже легко впізнати). В книжці йдеться про політику, наркотики, про реальний випадок – епідемічний в США (коли від фентанілу, змішаного з героїном, померли сотні людей – EJO). Я досліджувала цю ситуацію, провела багато часу з цими людьми: зробила все, що робить журналіст, який висвітлює проблему. Таким чином, я свого роду поєднала журналістику і літературу.

Право на фото: Julia Nash