Чому ефект CNN «спрацював» у Косово

У кінці 1990-х років світ став свідком трагедії, яка не залишила байдужими навіть тих, хто зазвичай уникає новин. Коли масові вбивства цивільних у Косово, зокрема в Дрениці та Рачаку, з’явилися на телеекранах провідних західних медіа, це спричинило справжній шок. Жахливі кадри зруйнованих сіл, тіл мирних мешканців і розповіді біженців створили емоційне тло, на якому не діяти означало втратити обличчя. Саме ці візуальні історії стали тригером, що змусив уряди США та країн НАТО змінити позицію та розпочати військову інтервенцію.

Цей феномен отримав назву «ефект CNN», коли медіа через масоване і візуально насичене висвітлення події змінюють хід політичних рішень. У випадку Косово західна аудиторія емоційно залучилася, уряди відчули тиск громадськості, а сам конфлікт набув «моральної ясності»: чорно-білої схеми, де агресор і жертва були чітко визначені (Bahador, 2007). Це дозволило країнам-постійним членам Ради бепеки ООН виправдати втручання, позиціонуючи його як гуманітарну місію. У той момент інституції, громадська думка і медіа діяли в унісон. Це був винятковий приклад, коли телебачення змогло не лише донести новини, а й буквально змінити реальність. Але чому такий сценарій більше не повторився у подальших конфліктах?

Ефект CNN базується на уявленні про глобальну мережу інформації, яка значно стискає відстані між подіями світу та споживачами новин. Цей феномен перегукується з концепцією «глобального села» Маршалла Маклуена, який уявляв світ як єдину спільноту, де завдяки сучасним медіатехнологіям інформація швидко і широко поширюється, створюючи ефект безпосереднього знайомства з подіями на відстані. Поява цілодобових новинних каналів із глобальним охопленням, як-от CNN, посилила цей процес, надаючи можливість одночасного висвітлення важливих міжнародних криз у реальному часі. Зокрема, трансляції війни в Перській затоці у 1991 році стали першим випадком, коли глядачі змогли спостерігати за воєнними подіями практично «наживо», що мало потужний вплив на формування громадської думки і політичних рішень. Жан Бодрійяр у нарисі «Війни в затоці не було» стверджував, що телевізійне висвітлення війни створювало медійний симулякр, який заміняв реальність і формував уявлення глядачів про конфлікт, не обов’язково відповідаючи фактичним подіям.

Згодом увага в дослідженнях ефекту CNN зосередилася на його ролі у впливі на зовнішню політику, зокрема щодо гуманітарних інтервенцій. Медіа, демонструючи репортажі про масові порушення прав людини та злочини проти людяності, змушували політичних лідерів реагувати на такі виклики більш активно. Проте ця модель впливу піддавалася критиці з боку як теоретиків міжнародних відносин, так і медіафахівців. Наприклад, представники реалізму наголошували, що справжня влада в ухваленні зовнішньополітичних рішень має залишатися за національними елітами, а сам вплив медіа складно чітко виміряти і оцінити. Згодом теорію ефекту CNN доповнили гібридними підходами, враховуючи розвиток нових медіа та різноманіття джерел інформації. Цифрові технології та поява соціальних мереж зруйнували інформаційну монополію телеканалів на кшталт CNN. Тепер порядок денний задають не лише редактори, а й користувачі з камерами в телефонах, а отже стосунки між журналістами й політиками стали більш складними й стратегічними.

Коли новини стають знаряддям контролю

Попри уявлення про незалежність медіа, низка теоретичних підходів ставить це під сумнів. Згідно з моделлю «виробництва згоди», новини часто формуються в інтересах політичних та економічних еліт, а не громадськості. Гіпотеза індексації йде ще далі: навіть якщо журналісти спочатку діють незалежно, з часом їхнє висвітлення поступово підлаштовується під офіційний наратив, яскравим прикладом цього став скандал з тортурами в Абу-Грейбі. Після того як телеканал CBS оприлюднив шокуючі фото тортур над іракськими в’язнями, медіа не могли ігнорувати цю тему, висвітлення було стихійним і продиктованим самим фактом витоку. Проте згодом, коли в ситуацію втрутилися конгресмени та представники адміністрації Буша, публічний дискурс почали спрямовувати у контрольоване русло. Офіційні особи створили інтерпретаційну рамку, яка згодом домінувала у медіа: вона зменшувала масштаб відповідальності, зосереджувалась на «окремих випадках» і фактично допомогла уникнути покарання багатьом причетним до злочинів. Так незалежна журналістика поступилася впливу політичних еліт.

На відміну від Косово, де зображення масакр тиснули на уряди, в Іраку американська адміністрація (Буш–Чейні) використала медіа для просування власної повістки: нібито наявність зброї масового знищення в Саддама Хусейна. CNN, Fox News, NBC, і навіть NYT стали частиною інформаційної кампанії.

Дослідники назвали це «рекурсивною пропагандою»: влада формує наратив, медіа його поширюють, публіка підтримує рішення.

Так, медіа показували страждання іракців, але не як привід для гуманітарного втручання, а як наслідок режиму Саддама, який потрібно «повалити заради демократії». Гуманітарна аргументація з’являлася постфактум, як виправдання, а не першопричина. Журналісти, замість того щоб піддавати сумніву заяви уряду (наприклад, про хімічну зброю), часто виступали рупорами офіційної лінії. Після вторгнення багато медіа визнали свої помилки й вибачалися, але це сталося надто пізно.

Як ефект CNN «завис» у Сирії

Починаючи з 2012 року, світ бачив тисячі образів загиблих дітей, руїн Алеппо, нападів із застосуванням хімічної зброї (наприклад, Гута у 2013, Хан-Шейхун у 2017). Але що довше тривала війна, то менше аудиторія реагувала. Візуальний шок втрачав силу через звикання, яке називають «втомою співчуття» (compassion fatigue). На відміну від Косово (де було чітке протиставлення: агресор – жертва), в Сирії все було заплутано: Асад, ІДІЛ, поміркована опозиція, курди, США, Росія, Іран, Туреччина, кожен зі своїм порядком денним. Медіа не могли подати історію як чорно-білу, а отже, аудиторія плуталася і втрачала інтерес. Росія блокувала будь-які рішучі кроки ООН щодо втручання. Західні держави боялися «повторити Ірак» і не мали єдиної позиції. У результаті, навіть потужні образи на перших шпальтах видань не перетворювалися на політичну дію, бо механізми реагування були паралізовані. Сирійські активісти стали першими, хто використовував YouTube і Twitter як головні платформи для привернення уваги. Але водночас відбулася дезінформаційна боротьба, з’явилися фейки, змонтовані відео, заперечення хімічних атак. Це підірвало довіру й дало можливість політикам ігнорувати тиск.

Війна у Сирії стала першим прикладом того, що ефект CNN більше не є самодостатнім. В умовах складних конфліктів, політичної бездіяльності й інформаційного шуму навіть найшокуючіші образи (як фото хлопчика Алана Курді на пляжі чи руїни Алеппо) не стають тригером дій, як це було в 1990-х. Емпатія стикається з втомою, а медіа — з фрагментацією довіри. Але це також виклик для журналістів і дослідників: як переосмислити гуманітарне повідомлення, щоб воно знову могло впливати.

Чому медіа не зупиняють війну

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році медіа знову наповнилися жахливими зображеннями: розбомблені будинки, закривавлені тіла, біженці на кордонах ЄС. Здавалося б, ось він, черговий кейс для ефекту CNN. Але попри гучне міжнародне співчуття, світова політика не змінила радикально свого курсу. Війна в Європі великого масштабу, з ядерною державою-агресором, не залишала простору для емоційної імпульсивності: політики діяли на основі стратегічного прорахунку, а не морального обурення. Війна між Ізраїлем та Палестиною також не має такої однозначності у глобальному дискурсі. Тут кожна сторона має свою армію журналістів, дипломатів, адвокатів, які мають власне бачення. Одні медіа демонструють страшні трагедії цивільних жителів у Газі, інші — страждання ізраїльтян під ракетами. Ефект емоційного залучення розпорошується між конкуруючими фреймами. 

Крім того, обидві ці війни настільки тривалі та складні, що навіть найжахливіші кадри в новинах не спонукають до радикальних політичних рішень. Уряди країн Заходу балансують між внутрішніми політичними силами, міжнародними союзами і власними інтересами в регіоні. А значить, жодна «картинка» не зможе змінити порядок денний.

У такому середовищі ефект CNN трансформується в ехо-бульбашку: кожен бачить лише «своє» страждання, а уряди реагують обережно, бо знають, що співчуття публіки може бути нестабільним.

Ефект CNN як медіамеханізм більше не спрацьовує так, як у 1990-х роках, не лише через зміну політичних умов, а й через трансформацію емоційного ландшафту аудиторії. Постійна присутність візуального насильства, інформаційна втома та зневіра в ефективності гуманітарної реакції зробили глядачів менш вразливими до образів страждання. Однак це не означає повну втрату здатності до емпатії, радше, вона потребує інших форм активації. Тому сучасним медіа та дослідникам комунікації слід шукати нові способи, як достукатися до аудиторії: через персоналізовані історії, контекст, етичне фреймування та глибину. Саме це може стати відповіддю на кризу чутливості в епоху постправди.

Сила ефекту CNN залежить не тільки від жорсткості зображень, а й від політичної структури, медіасистеми, геополітичного контексту та рівня довіри суспільства до медіа. У випадку Косово ці чинники співпали, і телебачення стало тригером для історичного повороту. Але у війнах, де ставки вищі або наративи заплутаніші, CNN-ефект або втрачає силу, або трансформується в шум без дії. Це не означає, що роль медіа зникла. Навпаки, вона стала ще важливішою, але її вплив потребує глибшого розуміння і критичного осмислення. Бо лише тоді ми зможемо відповісти на головне питання: чому одним стражданням співчувають, а інші ігнорують.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: зображення згенеровано з ChatGPT.

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.