Аудиторія все більше залежить від громадянських журналістів, які стають очевидцями подій, записують їх об’єктивно і спонукають мейнстрімні медіа до чесності та автентичності, каже Стюарт Аллан (Stuart Allan), професор журналістики та комунікацій Університету Кардіффа (Cardiff University), що у Великій Британії.

У своїй книзі “Громадянська присутність: перегляд журналістики в час кризи” (Citizen Witnessing: Revisioning Journalism in Times of Crisis”) Аллан стверджує, що більшість громадянських журналістів насправді є громадянськими очевидцями – людьми, які перебувають на місці події випадково і невимушено записують, фотографують чи пишуть  про це, публікують інформацію прямо до публіки через соціальні меді. Він вірить, що оскільки технології роблять таку аматорську журналістику простішою, вона ставатиме все більше інтегрованою та загальноприйнятою частиною збору новин. Аллан обговорив своє дослідження з EJO.

Хтось може сказати, що громадянська журналістика є звичайною журналістикою, якою займаються громадяни. Чи справді визначення громадянської журналістики таке просте?

Часто самі журналісти посилаються на своїх співгромадян як громадянських журналістів. Ми маємо уважно подумати, що відбувається, коли людей позначають як аматорських чи громадянських журналістів. Ми маємо також з’ясувати, хто насправді використовує фразу “громадянський журналіст” для опису себе і що ці людей роблять. Є відносно мала кількість людей, які думають про себе в такому руслі. Часто ці намагання дати дефініцію доводять, що великою мірою у цьому зацікавлені “носії” свідчення. Тому у своїй нещодавній роботі поняття “громадянське свідчення” я виводжу від громадянської журналістики.

Чи є громадянська журналістика феноменом останніх років чи, можливо, раніше був якийсь тип діяльності, котрий можна було б так назвати ще до появи цього терміна?

Вислів “громадянська журналістика” входить у журналістський лексикон як наслідок цунамі у північно-східній Азії у грудні 2004 року.

Хоча, я б сказав, що ідея громадянської журналістики така ж давня, як сама журналістика. З нинішньої перспективи ми можемо озирнутися і побачити ранні приклади того, що ми сьогодні могли б назвати громадянською журналістикою, (задовго до того, як сам термін опинився у журналістському словнику). Прикладом є любительське відео Абрама Запрудера (Abraham Zapruder) із зображенням убивства президента США Джона Кеннеді (John F. Kennedy) у Далласі (Техас) 1963 року.

Таких людей по-різному описували як “аматорських новинарів”, “приватних журналістів”, “зроби -сам-журналістів” і тих, хто показують приклад візуального свідчення, що породжує глибинне розуміння й залучення у громадське життя.

Як би ви описали громадянського журналіста і якою є його чи її мотивація до роботи?

Я використовую вираз “громадянський свідок”, щоб описати людей, які перебувають на місці якоїсь критичної події – аварії, стихійного лиха, конфлікту чи навіть у зоні бойових дій – які мають силу волі намагатися документувати те, що вони бачать. Вони можуть бути в тому місці чисто випадково або, можливо, навмисно. Але в будь-якому разі – прагнути записати, що відбувається, зі своєї перспективи. Такий сенс свідчення, на мій погляд, є ключовим, незважаючи на те, чи ідентифікує себе залучена особа як “громадянського журналіста”.

Як новинним медіа та редакторам упоратися з громадянськими журналістами? Як до цього підходити?

Це таки виклик, над яким журналісти та редактори мають продовжувати міркувати. У своєму запитанні ви вжили слово “впоратися”. Таким і було первинне ставлення: намагання вмістити громадянський контент чи управляти громадянським контентом, тримаючись на відстані від “справжнього” репортерства. Але зараз я думаю, що громадянська журналістика розглядається більш позитивно. Сильніші новинні медіа, на мій погляд, намагаються розробляти інноваційні, колаборативні відносини зі своїми читачами, слухачами чи гладачами. Такий тип партнерства є частиною більшого, драматичного повороту, що відбувається останніми роками і досі торує свій шлях у практичному сенсі. Першою особою, яка на місці докумендує те, що відбувається, скоріше за все буде звичайний громадянин. Більше того, він чи вона найімовірніше подільниться своїм контентом (власним репортажем) з іншими, скоріше за все через сайти соціальних мереж.

Як можуть редактори перевірити, чи така інформація від громадянських журналістів є правдивою та які небезпеки приховує її використання?

Журналісти та редактори мусять постійно вдосконалювати свої стратегії незалежної верифікації надійності матеріалів, зібраних від представників громадськості. Журналісти та редактори стикаються з сильним тиском прийняття негайних ррішень (часто до того, як факти повністю встановлені). Не піддатися натискові засуджень може бути складно, але кращі медіа мають збавити оберти, аби зрозуміти історію правильно.

Чи маєте ви якісь приклади, коли редактори провалювали свою роботу?

Безпосередньо після цунамі в Південній Азії наприкінці 2004 і на початку 2005 року траплялося, що тиражувалися зображенння, на яких насправді було зафіксовано стихійні лиха попередніх років. Серед інших прикладів я пам’ятаю таку саму проблему після землетрусу на  Гаїті у 2010-му.

Але все ж таки, попри ці небезпеки, медіа воліють використовувати такий тип контенту. Яку особливу якість чи додану вартість він має?

З точки зору медіа значно дешевше моніторити та обробляти громадяський матеріал, ніж наймати власну мережу журналістів для незалежного збору новин. Громадянський фоторяд, зрештою, дуже популярний серед аудиторії. Для медіа контент, що є популярним та відносно недорогим, буде майже непереможним.

Коли йдеться про пояснення, чому деякі люди надають перевагу зображенням, зробленим громадянськими журналістами, треба проводити окреме дослідження. Нещодавно я здійснив подібне разом із доктором Крістом Петерсом (Dr Chris Peters) у Нідерландах. Ми провели якісне опитування молоді у Канаді, Голландії та Великій Британії, щоб з’ясувати ці питання. Багато учасників нашого дослідження визнали: скоріше за все професійні фотожурналісти генерують зображення кращої якості, дотримуючись об’єктивного новинного висвітлення. Але, незважаючи на це, респонденти побоювалися, що такий фоторяд є менш правдивим, ніж наданий звичайними громадянами, які опинилися на місці події випадково. Громадянам приписують виробництво більш чесних та автентичних зображень.

На вашу думку, чи змінили громадянські журналісти якимось чином норми та практики професійної журналістики?

Говорячи загально, журналісти часто тяжіли до того, щоб бути більш ізольованими від своїх читачів, глядачів чи слухачів. Це вже не так.  Представники аудиторії можуть віртуально впливати на будь-що, зроблене журналістом. Вони налаштовані ділитися своїми коментарями та критикою. Журналісти, як наслідок, мають перейматися тим, що вони кажуть та роблять, знаючи, що кожен промах чи помилка скоріше за все генеруватиме електронні листи, твіти чи претензії у блогосфері.

Переклад з англійської мови статті “Citizen Journalist or Citizen Witness”

Право на зображення належить: Shawn Hayward