Від початку повномасштабної російської агресії проти України в лютому 2022 року українська журналістика перебуває під потужним тиском. Попри це, такі інституції, як Академія української преси (АУП), продовжують відстоювати принципи незалежної журналістики та сприяти підготовці нових поколінь журналістів. Нещодавно АУП видала переклад посібника «Журналістика» авторства Штефана Рус-Моля та Танева Шульца, який уперше побачив світ німецькою мовою у 2023 році. У цьому інтерв’ю Штефан Рус-Моль спілкується з президентом АУП, професором Валерієм Івановим про виклики, з якими нині стикаються українські медіа, та про те, як у воєнних умовах можна забезпечити ефективну журналістську освіту.

Валерій Іванов — професор кафедри соціальних комунікацій Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, президент Академії української преси.

Він також є членом наглядової ради Всеукраїнського журналістського конкурсу «Честь професії» та громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова. У 2006 році Іванов опублікував перший український посібник із журналістської етики.

Фото: Юлія Рицик (АУП)

Штефан Рус-Моль: Журналістика під час війни — що кардинально змінилося у діяльності медіа та редакцій від початку російського вторгнення у лютому 2022 року?

Валерій Іванов: Насамперед — умови безпеки журналістської роботи. Багато колег залишили професію, частина пішла добровольцями або була мобілізована до лав Збройних сил. На жаль, чимало журналістів загинули, виконуючи свої професійні обов’язки.

За даними Європейської та Міжнародної федерацій журналістів, від початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році до жовтня 2025 року в Україні загинуло 17 журналістів.

У жовтні 2025 року французький фотожурналіст Антоні Лаллікан загинув унаслідок атаки дрона. Його український колега Георгій Іванченко, який перебував поруч, отримав тяжкі поранення й втратив ногу.

Окремої уваги заслуговує історія української журналістки Вікторії Рощиної, яка загинула в російському полоні. Вона зникла у серпні 2023 року на тимчасово окупованих територіях. Лише у травні 2024 року Росія офіційно визнала факт її утримання. Обставини смерті журналістки досі залишаються невідомими.

Окрім загиблих, багато українських журналістів зазнали поранень. Згідно з дослідженням Європейського центру свободи преси та медіа (ECPMF), Європейської федерації журналістів (EFJ) та Міжнародного інституту преси (IPI), у першій половині 2024 року дев’ять медійників отримали поранення внаслідок п’яти окремих інцидентів, спричинених російськими атаками. Російські війська також несуть відповідальність за затримання щонайменше шести журналістів на окупованих територіях України, а також за обстріли редакцій, офісів медіа та іншої інфраструктури, зокрема телевеж, на підконтрольних Україні територіях.

Тривожною тенденцією стали цілеспрямовані російські удари по готелях та інших цивільних об’єктах, які часто використовують журналісти. 6 жовтня 2023 року керівний директор нашої організації Андрій Коваленко, який перебував у харківському готелі Reikartz разом із групою португальських журналістів, зазнав поранення під час російського обстрілу. За даними Національної спілки журналістів України (НСЖУ), у 2024 році було зафіксовано 121 випадок погроз або нападів на журналістів і редакції — це значно перевищує показник 2023 року (89 випадків).

Особливо суттєві зміни відбулися в роботі місцевих редакцій у прифронтових районах. Початок повномасштабного вторгнення спричинив різке зростання попиту на достовірну інформацію серед мешканців прифронтових і деокупованих територій. За умов частих перебоїв з електроенергією та зв’язком друковане слово знову набуло особливої ваги. Місцеві газети, а з відновленням інтернет-з’єднання — інформаційні сайти, стали для людей символом стабільності та джерелом практичної інформації, необхідної для ухвалення рішень у критичних ситуаціях. Не дивно, що саме ці видання та місцеві радіостанції привернули увагу своєї аудиторії й отримали підтримку від різних організацій, зокрема Академії української преси, що допомогло їм відновити роботу та знайти фінансування.
Згідно з дослідженням НСЖУ, кожна п’ята місцева газета на передовій втратила доступ до своїх приміщень або майна: 10% редакцій — через бойові дії, 9% — через окупацію, ще 5% — через пошкодження або руйнування будівель і обладнання (зафіксовано 10 підтверджених випадків лише у 2024 році). Втрата рекламних доходів призвела до різкого скорочення фінансових ресурсів і змусила редакції зменшити всі види витрат — від зарплат до чисельності персоналу. Багато журналістів із місцевих медіа були змушені залишити свої регіони в пошуках іншої роботи, не пов’язаної з журналістикою, що ще більше послабило місцевий медійний ландшафт.

Скільки українських медіа нині перебувають під загрозою закриття — через війну чи, радше, як і в інших країнах, через наслідки цифровізації?

За словами Тібо Брюттена, генерального директора організації «Репортери без кордонів», найбільшою загрозою для українських медіа є нестача стабільного фінансування — проблему, яку, на жаль, часто недооцінюють.

Щонайменше 235 українських медіа припинили діяльність від початку повномасштабної війни. Причини — як фінансові (рекламний ринок практично зруйнований, доходи від реклами у 2022 році скоротилися на 61% порівняно з 2021 роком), так і безпосередні наслідки бойових дій. Якщо у 2021 році близько 70% опитаних місцевих медіа повідомляли про самоокупність на рівні понад 90%, то у 2023 році цей показник упав до лише 14%.

Формально, за даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, в Україні зареєстровано 2115 друкованих медіа, 290 онлайн-видань та 163 радіостанції. Проте значна частина з них або фактично не працює, або не є новинними.

Згідно з дослідженням Сергія Чернявського «Медіаландшафт друкованих медіа в Україні», станом на 1 січня 2024 року в країні виходило 1174 друковані видання (809 газет і 365 журналів), не враховуючи корпоративних та університетських. У структурі доходів преси 2024 року реклама становила 49,83%, роздрібні продажі — 36,74%, а передплата — 13,42%.

Однією з головних проблем залишається скорочення штату редакцій. За підрахунками Чернявського, кількість працівників друкованих медіа зменшилася на 75% — тобто на близько 42 000 осіб — у період із 2020 по 2024 рік. Унаслідок цього редакційні завдання (підготовка контенту, верстка, розповсюдження) у місцевих виданнях нині часто виконують 1–3 співробітники замість колишніх 5–7.

Природно, така кризова ситуація призводить до закриття або призупинення роботи низки медіа, насамперед на місцевому рівні.

Чи перебувають свобода преси та свобода слова під загрозою — з боку держави, або через надмірну кількість піару та пропаганди?

Згідно з соціологічним дослідженням «Українське суспільство», проведеним Інститутом соціології Національної академії наук України, понад половина громадян (52,1%) вважають, що можуть вільно висловлювати свої політичні погляди. З одного боку, це досить позитивний показник для пострадянської країни. З іншого — кожен четвертий респондент (23,5%) заявив, що свободи слова в Україні немає. Це тривожна тенденція, адже на початку повномасштабного вторгнення, у 2022 році, 75,9% українців вважали, що свобода слова існує, тоді як лише 9% були протилежної думки.
Загалом, український медіаландшафт залишається плюралістичним. Журналісти та громадяни у соціальних мережах вільно пишуть про корупцію, критикують дії уряду та військового командування. Хоча трапляються окремі випадки залякування чи стеження за журналістами, їх зазвичай швидко викривають, що викликає гостру реакцію суспільства. Єдиною темою, яка фактично залишається табуйованою, є проросійські заяви — що можна пояснити законодавчими обмеженнями, запровадженими в умовах воєнного стану.

Проблема доступу журналістів до інформації загострилася насамперед у зонах бойових дій. Нині діяльність журналістів на передовій та у прифронтових районах регулюється Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України №73 від 3 березня 2022 року (з оновленнями від 3 лютого 2024 року). Документ запровадив єдину систему акредитації, без якої журналістам заборонено працювати поблизу фронту. Доступ до лінії бойових зіткнень можливий лише у супроводі пресофіцера. Наказ забороняє роботу медіа у так званій «червоній зоні» — безпосередньо на лінії фронту, хоча в окремих випадках можливі винятки. Журналісти також висловлюють невдоволення вимогою попереднього погодження фото- та відеоматеріалів. Крім того, існують суворі обмеження щодо публікації назв і розташування військових частин, персональних даних військовослужбовців, інформації про способи ведення бойових дій, втрати та інші чутливі деталі. Порушення наказу може призвести до втрати акредитації, а відтак — до неможливості висвітлювати бойові дії.

Було зафіксовано кілька резонансних випадків позбавлення акредитації. Зокрема, у листопаді 2022 року кілька українських та міжнародних медіа, які повідомили про звільнення Херсона всупереч забороні (серед них — CNN та Sky News), тимчасово втратили акредитацію. У серпні того ж року данська журналістка Матильда Кімер також була позбавлена дозволу на роботу через відвідування зони бойових дій без додаткового погодження та через її поїздку до окупованого Донецька у 2017 році. В обох випадках акредитації були відновлені після суспільного резонансу.

Окремої уваги заслуговує монополізація національного телебачення. З початком повномасштабного вторгнення провідні українські телеканали об’єдналися у спільний телемарафон «Єдині новини», покликаний оперативно інформувати населення про перебіг війни. Спочатку серед учасників були канали медіахолдингів 1+1 Media, Starlight Media, Inter Media Group та Media Group Ukraine (після закриття останнього його колишні співробітники створили канал We Are Ukraine), а також Національна суспільна телерадіокомпанія України та парламентський канал «Рада». Марафон транслюється цілодобово, зміна чергових редакцій відбувається кожні 5–6 годин.

З часом телемарафон почав втрачати аудиторію, а в суспільстві та серед міжнародних спостерігачів дедалі частіше лунали оцінки, що цей формат набуває ознак інформаційної монополії чи навіть цензури.

За результатами опитування Центру Разумкова у співпраці з Фондом Ілька Кучеріва «Демократичні ініціативи» (серпень 2024 року), більшість українців (50,6%) вважають, що формат телемарафону вже втратив актуальність; лише 18,1% респондентів із цим не погодилися, решта не визначилися. У квітні 2024 року телемарафон «Єдині новини» згадувався у звіті Державного департаменту США про ситуацію з правами людини. У документі зазначалося, що формат телемарафону «представляє безпрецедентний рівень контролю над телевізійними новинами у прайм-тайм» і що деякі редакції зазнавали тиску з боку Адміністрації Президента.

У жовтні 2024 року Європейська Комісія у звіті про прогрес країн-кандидатів на вступ до ЄС також висловила занепокоєння щодо телемарафону, закликавши Україну забезпечити більш плюралістичний і незалежний медіаландшафт. Особливої критики зазнало державне фінансування телемарафону та сумніви у його неупередженості. Єврокомісія також звернула увагу на роботу парламентського телеканалу «Рада», зазначивши, що він не завжди належно відображає позиції парламентської опозиції. Попри це, телемарафон продовжує мовлення.

З початком повномасштабного вторгнення українські журналісти опинилися перед складним вибором: як поєднати професійну етику з відповідальністю у час війни? Чи не зашкодить критика уряду обороноздатності держави? Попри ці дилеми, більшість медійників не підтримали модель «журналістики лояльності» й продовжили викривати корупцію та зловживання владою.

Серед найпомітніших прикладів — розслідування «Дзеркала тижня» щодо порушень у системі постачання озброєнь, а також численні матеріали Bihus.Info, які після 2022 року набули особливої ваги.

Такі розслідування неодноразово викликали спроби тиску. У січні 2024 року група невідомих осіб намагалася проникнути до квартири журналіста-розслідувача, співзасновника видання «Наші гроші» Ярослава Ніколова, залишаючи погрози після його публікацій про зловживання у Міноборони. Того ж місяця стало відомо, що СБУ тривалий час здійснювала стеження і прослуховування журналістів Bihus.Info.

У жовтні 2024 року редакція «Української правди» (головна редакторка — Севгіль Мусаєва) заявила про систематичний тиск з боку Офісу Президента — зокрема, про обмеження доступу до офіційних заходів, заборону урядовим речникам спілкуватися з журналістами, а також про тиск на рекламодавців. Згодом про подібні випадки повідомила і редакція «Дзеркала тижня».

Який внесок може зробити така установа, як Академія української преси (АУП), у підтримку незалежності журналістики? І які виклики постають перед нею — нині та в післявоєнний період?

АУП, заснована у 2001 році, з початку повномасштабного вторгнення провела понад 1096 заходів для журналістів і медіаосвітян. Уже на третій день війни Академія започаткувала програму психологічної підтримки, яка за перші два місяці охопила близько 40 тисяч учасників. Одночасно було створено Міжнародний центр гуманітарної журналістики, який став платформою взаємодії між тими, хто потребував допомоги, і тими, хто міг її надати. На сторінках центру у Facebook публікувалися матеріали про потреби людей, що постраждали від війни, та звернення до міжнародної спільноти щодо гуманітарної допомоги.

За час існування проєкту було створено понад 500 матеріалів, а сайт центру відвідали 243 тисячі користувачів. Також проведено конкурс дитячих малюнків і казок, написаних у бомбосховищах, адже педагоги продовжують працювати навіть під час обстрілів. На основі цих історій створено три комікси для різних вікових груп — від дошкільнят до підлітків. За підтримки видавців із Канади та Польщі ці комікси переклали та видали, щоб пояснити місцевим дітям причини появи українських біженців. Крім того, Академія організувала 16 онлайн-зустрічей із провідними фахівцями з медіаграмотності — від Японії до США, серед яких був і Вернер Д’Інка, редактор Frankfurter Allgemeine Zeitung.

АУП також займалася підготовкою журналістів, які працюють на передовій, і забезпеченням їх необхідним обладнанням. Від березня 2022 року Академія організувала прес-тури для іноземних журналістів до гарячих точок, результатом яких стали понад 250 публікацій від 78 журналістів із 12 країн.Важливу роль відіграє і Бібліотека масової комунікації та медіаграмотності АУП, заснована у 2003 році. Вона налічує понад 130 видань, зокрема переклади німецьких підручників із журналістики. Остання публікація — переклад посібника «Журналістика» Штефана Рус-Моля та Танева Шульца (2025).

Окремим напрямом діяльності став проєкт «Носії пам’яті: журналісти, які загинули в російсько-українській війні», реалізований за підтримки Фонду Фрідріха Науманна. Проєкт увічнює пам’ять 46 журналістів, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок. Його мета — висловити вдячність і шану тим, хто словом і правдою захищав Україну.

Чи вплинула війна на журналістську освіту?

В Україні діє близько 40 факультетів і кафедр журналістики. Професія стала популярною після здобуття незалежності, хоча за радянських часів у країні існувало лише три навчальні центри для журналістів. Та швидке розширення системи освіти принесло і виклики — насамперед у забезпеченні високого рівня викладацького складу.

Після початку повномасштабного вторгнення постала проблема набору студентів: багато молодих людей пішли на фронт або емігрували. Коли Академія розпочала проєкт із перекладу оновленого видання підручника Рус-Моля та Шульца, організатори сподівалися, що до моменту його виходу війна завершиться. Проте видання, створене для мирного часу, набуло нового значення — як символ відновлення освітнього процесу та професійної тяглості навіть у час війни.

Попри виклики, українська журналістська освіта залишається досить консервативною. Найпомітніші зміни стосуються відмови від використання російських матеріалів і співпраці з російськими колегами. Водночас підручник Рус-Моля та Шульца і надалі використовується у викладанні так само активно, як і після першого перекладу 2013 року — тепер уже з новими змістовими акцентами, що враховують досвід журналістики у воєнних умовах.

Цей текст було вперше опубліковано на німецькому сайті EJO 3 листопада 2025 року. Українською переклала Олександра Ярошенко.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.