Коли світ дивиться на кадри з передової, читає репортажі з окупованих територій або слухає свідчення очевидців трагедій, за кадром завжди стоїть хтось, кого глядач ніколи не побачить. Фіксери — місцеві журналісти, перекладачі, координатори, провідники — стали невід’ємною частиною сучасної воєнної журналістики, своєрідними провідниками між зоною бойових дій і світовою аудиторією. Вони знають, якою дорогою безпечніше їхати, з ким можна говорити, де знайти героїв для сюжету і як уникнути смертельної небезпеки. Але їхня праця залишається майже невидимою, доки трагедія не нагадує про ціну, яку вони платять.

Смерть Олександри Кувшинової, української фіксерки, яка загинула під час російського вторгнення, стала болючим нагадуванням: ці люди ризикують життям щодня, працюючи на передовій без бронежилетів, слави і визнання. Вони потрапляють під перехресний вогонь, стають мішенями для ворожих сил, переживають ту саму травму, що й солдати, — але їхні імена рідко з’являються в титрах. Фіксери в Україні, як і їхні колеги в Сирії, Афганістані чи Іраку, виконують роботу, без якої міжнародна журналістика в зонах конфлікту просто неможлива. Вони заповнюють мовні та культурні прогалини, забезпечують логістику, контролюють доступ до інформації, і несуть на собі тягар етичних дилем і емоційних викликів, спільних для всіх, хто документує війну.

Повна картина професії

З 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення 2022-го, українські фіксери стали невід’ємною частиною глобального інформаційного простору. Але їхня роль це не унікальне явище, а продовження міжнародної традиції, де місцеві фахівці стають мостом між реальністю війни та її висвітленням у світі. Щоб зрозуміти, хто насправді стоїть за міжнародними репортажами з України, дослідники зі Швейцарії та України вирішили поєднати два підходи: проаналізувати, що про фіксерів пишуть медіа, і — що значно важливіше — дати їм можливість розповісти свою історію власними словами. Через систематичний пошук за ключовими словами в українських медіа було зібрано корпус з приблизно 58 000 слів — 20 статей і два транскрипти радіоінтерв’ю. Мета була амбітною: охопити максимально різні погляди на цю професію, від офіційних медійних матеріалів до особистих свідчень. Але справжнє серце дослідження — це шість напівструктурованих інтерв’ю з українськими фіксерами: чотирма жінками та двома чоловіками, знайденими через професійні мережі, соціальні медіа та сарафанне радіо. Саме такий підхід (особисті рекомендації) виявився найефективнішим у спільноті, де довіра має критичне значення. Формат інтерв’ю був обраний навмисно гнучким: дослідники хотіли почути не просто відповіді на заздалегідь підготовлені запитання, а справжні історії.

Аналіз зібраних матеріалів нагадував складання мозаїки: дослідники свідомо застосували феноменологічну редукцію, так званий «брейкетинг» — методику, що допомагає усунути власні упередження та побачити досвід таким, яким його описують самі учасники. Потім почалася кропітка робота з виокремлення значущих висловлювань — моментів, де кожен фіксер описував щось важливе, унікальне, таке, що розкриває суть їхнього досвіду. Ці фрагменти аналізували знову й знову через рефлексивну ітерацію, поки їхнє справжнє значення не ставало зрозумілим. За допомогою програмного забезпечення Atlas.ti (інструменту для якісного аналізу даних) дослідники закодували всі матеріали у 33 категорії, а ці категорії згрупували у 7 головних тем вищого рівня, які стали основою для розуміння того, що насправді означає бути фіксером під час війни.

Невидимі автори видимих історій

Перше й найважливіше відкриття: фіксери — це не просто помічники журналістів, а справжні «гейткіпери» інформаційного простору. Саме вони вирішують, куди поїде іноземна знімальна група, з ким вона поговорить, що побачить і, що критично важливо, чого не побачить. У зоні підвищеного ризику, де кожне рішення може коштувати життя, фіксери надають не лише логістичну підтримку, а й культурний і контекстуальний ключ до розуміння подій. Вони заповнюють прогалини там, де професійні кореспонденти не встигають або не можуть дістатися, і саме їхня робота часто формує наративи, які бачить світ.

Друга тема, спектр обов’язків фіксерів, виявилася значно ширшою, ніж прийнято вважати. Вони не просто перекладають розмови, вони пропонують ідеї для сюжетів, проводять інтерв’ю, формують кути зору, що відповідають місцевим реаліям. Деякі з них офіційно визнані співавторами матеріалів, але більшість відчувають себе недооціненими. Парадокс у тому, що навіть відчуваючи несправедливість, вони продовжують працювати, бо черпають сенс у самій можливості впливати на те, як світ бачить Україну.

Третій висновок руйнує міф про нейтральність. Роль фіксерів як контролерів інформації є за своєю суттю суб’єктивною. На їхні рішення впливають особистий досвід, переконання, травми, соціальний контекст. Які історії вони запропонують іноземному журналісту? З якими героями познайомлять? Усі ці вибори формують фінальний матеріал.

Четвертий блок висновків стосується того, про що рідко говорять вголос. Фіксери стикаються з тими самими ризиками безпеки, що й солдати: обстріли, міни, цілеспрямовані атаки. Але на додачу — емоційне напруження та психологічний стрес від постійного занурення в травматичне середовище.

П’яте відкриття стосується ролі фіксерів як культурних посередників. Вони перекладають не просто слова, а цілі світи сенсів: воєнну термінологію, ідіоми, регіональні діалекти, культурні коди. Один неточний переклад — і сенс історії може кардинально змінитися. Хоча технології перекладу стають дедалі доступнішими, дослідження підкреслює: у конфліктних ситуаціях мова ніколи не є нейтральною. Вибір слова, інтонації, контексту формує емоційне сприйняття історії глядачем чи читачем за тисячі кілометрів від фронту.

Шостий висновок найболючіший для самих фіксерів: їхній внесок часто залишається невидимим. Репортаж виходить під ім’ям іноземного кореспондента, у титрах (якщо пощастить) з’являється дрібним шрифтом «за підтримки місцевого фіксера». Але ж саме вони знайшли героїв, організували зйомку, забезпечили безпеку, подбали про культурну точність.

Останній висновок замикає коло: особиста історія та емоційна прихильність фіксерів, особливо до своєї батьківщини, неминуче впливають на їхній вибір перекладу та сприйняття подій. Це не недолік, а реальність. Можна вимагати від фіксера нейтральності на папері, але як залишатися байдужим, коли перекладаєш розповідь про масове поховання в рідному місті? Або коли організовуєш інтерв’ю з сім’єю, що втратила дитину через обстріл? Ця емоційна прихильність впливає на формулювання воєнних наративів, і можливо, саме вона робить ці історії справжніми, живими, здатними зачепити міжнародну аудиторію.

Фіксери часто керуються своїми особистими уподобаннями та емоціями, що може суперечити їхнім професійним обов’язкам, особливо коли йдеться про питання, пов’язані з їхньою батьківщиною чи спільнотою. Ця особиста точка зору може впливати на формулювання сюжетів, вибір того, що слід висвітлити або опустити. 

Те, про що мовчать інструкції

Історії, якими поділилися шестеро українських фіксерів, розкривають те, про що не пишуть у посадових інструкціях і чого не передбачає жоден тренінг з безпеки. Учасники дослідження описали широкий спектр викликів, з якими стикаються щодня: від емоційного виснаження через постійне перебування під впливом травматичних історій про тортури чи насильство, що накопичується особливо під час тривалої роботи без достатнього відпочинку, до етичних дилем, коли доводиться перекладати настирливі питання журналістів на кшталт запитань солдатам про вбивства, балансуючи між професійним обов’язком і захистом гідності людей.

Фіксери також ділилися роздратуванням від того, що їм доручають дрібні завдання: приносити речі або надавати просту географічну інформацію, що свідчить про нерозуміння їхньої справжньої професійної ролі, хоча багато хто з них свідомо не конфліктує, зосереджуючись на ширшій місії донесення правди про події.

Найстрашнішими залишаються розповіді про безпосередні загрози життю, коли доводиться швидко евакуюватися під вогнем, особливо у випадках цілеспрямованих атак на представників преси.

Крім того, фіксери часто не мають достатнього захисного спорядження, а деякі з них отримують лише базове захисне спорядження, таке як шоломи та куленепробивні жилети, що може бути недостатнім у всіх ситуаціях. Їхній правовий захист залишається недостатнім через неоднозначний правовий статус, оскільки, на відміну від журналістів, вони зазвичай не користуються офіційним міжнародним захистом або страхуванням. Багато хто з них працює неофіційно, без офіційних контрактів або страхування, що робить їх особливо вразливими до травм, смерті або юридичних проблем, якщо щось піде не так. Вони також стикаються з загрозами в цифровому просторі, такими як кіберзагрози та цифрові вразливості, які можуть поставити під загрозу їхню безпеку навіть після завершення фізичної роботи в зонах конфлікту. Загалом, фіксери щодня стикаються з ситуаціями, що загрожують їхньому життю: як з безпосередніми фізичними небезпеками, так і з довгостроковими юридичними, фінансовими та цифровими ризиками.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: Pexels.

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.