Журналістика переживає кризу. Вона нестабільна, і для того, щоб увійти в професію, нерідко потрібні певні привілеї. Це лише частина того, як експерти та самі журналісти описують сучасний стан медіа. Зберігати оптимізм у складні часи непросто. Подвійно складно це робити у сфері культурної журналістики. Та Йонаш Зборжил, редактор культурного розділу видання Seznam Zprávy (Чехія), все ж бачить підстави для надії. В дуже відвертому та чесному інтерв’ю він пояснює: писати про культуру можна й сьогодні — головне знайти «власний гнучкий шлях».

EJO: Йонаше, два роки тому ви завершили досить песимістичну статтю для EJO словами про те, що культурна журналістика все ж у хорошому стані. Це досі актуально?

Йонаш Зборжил: Культурна журналістика й надалі перебуває у відносно непоганій формі. Звісно, усе залежить від контексту. Якщо говорити про те, скільки людей вона може забезпечити повною зайнятістю — ситуація не найкраща, були часи й сприятливіші. Але я залишаюся оптимістом, тому що хороші тексти все ще з’являються. Проблема не в якості журналістської роботи, а в нездорових фінансових умовах — але це стосується вже не лише медіа, а всієї економіки.

Йонаш Зборжил, фото використано з дозволу автора статті

Ті самі принципи, нові реалії

У таких умовах тиск на журналіста справді відчутний, — передусім через цифри та гонитву за аудиторією. Зберігати професійну автономію й не ставати заручником метрик буває нелегко.

Якщо ви хочете працювати в культурній журналістиці сьогодні, важливо мати широкий погляд і готовність писати про теми, яких інші воліють уникати. Коли виходить нова книжка Дена Брауна і вона продається стотисячним накладом, — про це треба писати. І водночас варто знати, що відбувається на маленькому літературному фестивалі Inversa. Культурний журналіст має бути здатним працювати з обома полюсами.

Коли я став редактором у Seznam Zprávy, я перестав розділяти ці рівні. Одне — мати власний стиль і естетику, інше — уміти вийти за межі власного смаку та спробувати нове. Ми маємо знаходити нову аудиторію, не застигати в одному дискурсі — інакше ризикуємо проґавити те, що реально хвилює суспільство. Саме тому важливо ставити запитання: чому люди читають Дена Брауна? Я сам довго його уникав, але зрештою відкрив книжку: вона не викликає в мене відрази, просто це не зовсім моя чашка кави. Але ігнорувати її — означає ігнорувати читача. Тож я не відчуваю тиску цифр як таких — радше відчуваю запит аудиторії.

EJO: Однак це суперечить дослідженням, які показують, що журналісти змушені адаптуватися до тем і трендів, які можна монетизувати. Що ви про це думаєте?

Культурний журналіст має бути допитливим і готовим занурюватися в теми, які зазвичай залишає поза увагою або навіть знецінює — чи то фільм про Minecraft, концерт гурту Brutus, чи книжки Дена Брауна. Не думаю, що журналісти, принаймні такі як я, відчувають зовнішній тиск писати про це. Для мене це йде зсередини. Як я вже казав, це про цікавість.

Це не означає, що я повинен читати кожну нову книжку, яка виходить. Але я мушу мати внутрішній «радар» — відчуття того, що саме зараз хвилює людей.

Наприклад, серіал «Підліток». Рецензія на нього мала непогану читацьку аудиторію, бо серіал торкнувся болючої теми. Але так само багато читачів може зібрати текст про маленьке культурне явище. Для мене все ще діє просте правило: матеріал має бути написаний добре й з щирим інтересом. Якщо ви пишете статтю лише «для цифр», та ще й на тему, у якій погано орієнтуєтеся, це буде помітно — і читачам, і в аналітиці.

Не робіть із аналітики культ

Добре, а як щодо цифр? Особливо в комерційних медіа вони й далі залишаються ключовим показником успіху й частиною бізнес-моделі.

Цифри, безумовно, важливі, але я не став би їх перетворювати на фетиш. Читацький інтерес залежить не тільки від теми: часто вирішальними є час публікації, підхід, стиль. Аналітика — це показник, який може допомогти вам у роботі, це форма зворотного зв’язку, але до неї не варто ставитися надто драматично. Ви пишете профіль поета не через потенційні перегляди, а тому, що це важливо для культури. Якщо ж ви пишете про Бабоврежського і це нікому не цікаво — це вже інший сигнал. Драматургія культурної колонки має значення, адже читач відчує, коли ви працюєте лише заради цифр.

EJO: Ви кілька років очолювали культурний розділ Seznam, а зараз працюєте там редактором культури. Як вам працюється в епоху алгоритмів?

Я прийшов туди не з думкою «підняти перегляди», а з відчуттям, що від мене хочуть авторського підходу. Я сприймав це як особистий виклик і вчився в процесі. Намагався писати авторські тексти, якісні статті з чіткою позицією. Я шукав передусім особистостей.

Мені було складно контролювати все одночасно: бути сам собі начальником, грамотно розподіляти час, вирішувати, про що писати. Найважчим було швидко ухвалювати рішення — постійно здавалося, що щось вислизає. Великий концерт, відомий артист приїхав до Праги, а ти розумієш, що не встигаєш, що немає авторів, що хтось інший напише першим. Але цей тиск, зрештою, я створював собі сам.

Коли журналістика не спить: вечірні години редакцій

У Чехії культурні редакції зазвичай дуже маленькі — часто це одна-дві людини. Мені пощастило: нас було двоє, і я мав велику свободу дій. Це давало мені доволі комфортне й водночас вільне становище. Я домовлявся про тексти із зовнішніми авторами, і для мене було важливо говорити з ними по-людськи, без тиску. Якщо мені терміново потрібен був матеріал, я намагався чітко пояснити дедлайни й бути максимально прозорим. Але треба враховувати: позаштатні автори не сидять в офісі, вони працюють у різний час, часто пишуть поза робочими годинами. Часті консультації про текст відбуваються вечорами — це не надто зручно ні для них, ні для редактора, але така реальність цієї сфери.

EJO: Це звучить як типова проблема нестабільності роботи в медіа — гнучкість графіку, неоплачувана праця, робота за контрактами. Чи реально сьогодні заробляти, пишучи про культуру?

Цілком можливо — але лише якщо це ваша основна, повна зайнятість.

Гнучкість графіку — невіднятна частина журналістської роботи, фіксованого робочого часу просто не існує. Якщо актор помирає в п’ятницю по обіді, — ви пишете некролог. Так працює ця професія.

Звісно, робота на повний робочий день має свої переваги. Бути фрілансером значно складніше. Я сам радий своїй гнучкості й навчився бачити в ній плюси. Але проблема культурної журналістики не лише в прекаризації. Справжня загроза — це колосальний вплив алгоритмічного світу. Адже Вам вже не потрібен культурний огляд, щоб обрати новий серіал для перегляду, бо платформи й так нескінченно підсовують вам контент. Те саме з музикою: додатки завалюють рекомендаціями. Користувачі стали одночасно споживачами й рецензентами контенту. Кожен може миттєво стати інфлюенсером або «журналістом ad hoc». У мережі виросло конкурентне середовище, з яким дуже важко змагатися.

Платний доступ — очікування чи реальність?

EJO: Отже, попри те, що культурні журналісти формально належать до найбільш уразливої групи в медіа, ви особисто не почуваєтесь у небезпеці?

Ні. Я свідомо обрав цю роботу, розуміючи, що потрібно бути гнучким. Парадоксально, але якби я працював з 9 до 5, я проводив би менше часу з дітьми — хоча, звісно, не писав би статті вночі. Для мене це більше про характер професії, ніж про нестабільність.

Як редактор я намагаюся покращувати культуру співпраці: бути максимально прозорим з фрілансерами, давати їм детальний і підтримувальний фідбек. Це важливо, бо для зовнішніх авторів і так немає чітких рамок — їм потрібне зрозуміле середовище, де знаєш, що і куди писати.

EJO: Все більше медіа намагаються перейти за paywall. Чи стосується це також культурної журналістики?

Інфраструктура давно готова: є платформи, є технічні можливості: хочеш, переходь на Substack чи Herohero. Питання лише в тому, чи це справді працюватиме. У Чехії Каміл Філа спробував, але потім відмовився. Хоча нещодавно він видав книжку власним коштом — можливо, це нова модель, яка для нього спрацювала. Інфраструктура ніби штовхає до таких експериментів, і мені дуже цікаво подивитися, що з цього вийде, коли хтось знайде робочу формулу. Але я чесно не уявляю, скільки це забирає сил. У наш час потрібно бути видимим, популярним, постійно виробляти контент. Хотілося б, щоб кожен, хто хоче писати самостійно, міг так заробляти. Але не вірю, що можна існувати, пишучи лише про популярне. Доведеться так само слідкувати за трендами й темами, як у звичайній культурній колонці. І так, іноді писати про Дена Брауна.

EJO: То чи може культурна журналістика бути за paywall? Часто ж кажуть: культура для всіх, тому її «субсидують».

Не знаю. Особисто я люблю платити за хороші тексти. Якщо ви не заробляєте на життя, пишучи про культуру, тоді так — можна ставити матеріали за платний доступ. Можливо, все насправді настільки просто. З одного боку, культурна журналістика справді переживає кризу. З іншого, з’являються нові механізми, які дозволяють на цьому заробляти. Я переконаний, що вкладати гроші в культуру — це нормально. І це стосується не тільки держави, але й нас, читачів і споживачів.

Культурна журналістика на узбіччі професії

EJO: Але ж навіть у традиційних медіа багато авторів не можуть заробити на життя. Чи не означає це, що журналістикою можуть займатися лише ті, хто може собі це дозволити? Що професія стає елітарною?

На жаль, це цілком можливо. У мене є власне житло, я людина з університетською освітою, з Праги — тобто я в максимально привілейованому становищі, яке тільки можна уявити. І так, якщо в когось немає подібних умов, все набагато складніше. Поріг входу в професію дуже невисокий — у сенсі, що формальні вимоги слабкі. Але реальність така: якщо вам одразу не пропонують роботу на повний день (а цього майже не буває), ви починаєте з маленьких видань, отримуєте гонорари, які вас не утримують, і лише через деякий час виходите хоча б «в нуль».

EJO: Я очікував, що ви будете значно критичнішими щодо цієї ситуації.

Мені подобається ця робота. Я не хочу просто критикувати сферу. Звичайно, мене дратує, що культура завжди на останньому місці, але я хочу покращувати ситуацію власною роботою. Мене злить система цінностей у Чехії: те, що ми не усвідомлюємо необхідність піклуватися про культуру. Мене хвилює, що культурну журналістику знецінюють, ніби вона «менш важлива», і що люди справді вважають її нікчемною. Це особливо видно в коментарях під статтями. Ніхто прямо нам не шкодить, але відчуття зневаги є.

EJO: Що мотивує вас і далі писати про культуру?

Можливо, це прозвучить парадоксально, але я хочу виправляти власні слова про те, що культура буцімто «другорядна». Я відчуваю, що можу повертати емоційність і вразливість у публічний простір. Я пишу про речі, які роблять нас людьми — у світі, який інколи здається нелюдським. І в мене є можливість щось змінювати саме через текст. Це може звучати як підхід, який виходить за межі суто журналістської логіки, але саме в цьому й полягає специфіка культурної журналістики. Ось у чому її справжня цінність.

Цей текст було вперше опубліковано на чеському сайті EJO 7 листопада 2025 року. Українською переклала Олександра Ярошенко.

Джерело фото: фотографія використана з дозволу автора.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.