“Журналістська відповідальність є передумовою свободи преси”, – з таким твердженням одноголосно погоджуються журналісти з усієї  Європи. Проте на ділі їхнє ставлення до концепту саморегуляції – прохолодне. Про це у своєму дослідженні “Наскільки ефективною є саморегуляція медіа (…)” каже Сюзанна Фенглер (Susanne Fengler) з Технічного університету Дортмунда (TU Dortmund University), що в Німеччині.

Її робота має на меті з’ясувати, як журналісти з різних країн Європи сприймають, практикують та оцінюють різні засоби професійної відповідальності та прозорості (зокрема, ті, що з’явилися завдяки інтернету), а також які фактори впливають на ставлення журналістів до медіавідповідальності.

Відповіді опитаних журналістів із багатьох країн свідчать про те, що закони про медіа чи редакційні настанови вони вважають важливішим засобом регулювання, ніж, приміром, критику з боку колег чи діяльність медіаомбудсмена. Попри те, що інтернет збільшив готовність аудиторії реагувати на діяльність журналістів, традиційні чинники (професійні кодекси, спеціальні ради тощо) мають для них більше значення. Крім того, виявилося, що представники суспільних мовників, де зазвичай упроваджені власні практики підзвітності, оцінюють роль засобів медіавідповідальності вище, ніж представники комерційних теле- чи радіостанцій. Так само неохоче підтримують ці засоби фрілансери, що зазвичай працюють поза межами редакції.

Дебати про підзвітність медіа

Своє дослідження Сюзанна Фенглер вважає внеском у дискусію стосовно відповідальності медіа, що останніми роками тривають  у Європі. Важливим поштовхом до цього став скандал довкола вже неіснуючої британської газети NewsoftheWorld із холдингу Руперта Мердока, журналісти якої, аби отримати ексклюзивну інформацію, прослуховували телефонні дзвінки зірок та підкуповували поліцейських.

Дослідниця нагадує, що наприкінці 2012 року британський суддя апеляційного суду Браян Левесон (Brian Leveson) запропонував провести фундаментальні реформи традиційної моделі саморегуляції у Великій Британії і запровадити нову, законодавчо закріплену, систему. Думки щодо такої пропозиції  розділилися: одна частина медіапрофесіоналів та науковців вважала її доречною, а інша – стверджувала, що “така форма втручання держави буде кінцем свободи преси”. Зі схожими пропозиціями виступила і Група високого рівня з питань свободи медіа та плюралізму (High-Level Group on Media Freedom and Pluralism, HLG), що має мандат на надання Єврокомісії пропозицій щодо промоції плюралізму, зміцнення поваги та захисту свободи медіа у Європі. У своєму звіті за 2013 рік група порекомендувала, з-поміж іншого, радикально розширити повноваження вже наявних медіарад, а також запровадити обов’язкові медійні ради у країнах-членах ЄС.

Дослідження Сюзанни Фенглер є спробою перенести дебати щодо впливу інструментів медіавідповідальностіз теоретичної площини у більш практичну. Її емпіричне дослідження було проведене у вигляді опитування журналістів із 14 держав, переважна більшість з яких – європейські. Було досліджено погляди представників країн трьох “журналістських культур”, що розмежовуються за критерієм взаємозв’язку медійної системи з соціально-політичною: Сполученого Королівства (ліберальна модель), Фінляндії, Нідерландів, Німеччини, Австрії та Швейцарії (демократична корпоративістська модель), Францію, Італію та Іспанію (модель поляризованого плюралізму). Також представлено три центрально- та східноєвропейські країни, що перебувають на етапі трансформації: Польщу, Естонію та Румунію. Крім цього, у вибірку включили дві арабські країни – Туніс та Йорданію – щоб побачити стан медіасистем та журналістських культур зі слабкою свободою преси. Всього онлайн-опитування пройшли 1762 журналістів з 14 країн.

Різні медіасистеми – різне ставлення до саморегуляції

Опрацювавши дані, Сюзанна Фенглер виявила суперечності в оцінках журналістів. Хоч респонденти у переважній більшості згодні з твердженням “Журналістська відповідальність є передумовою свободи преси”,  медіапрацівники багатьох країн (за помітним винятком Швейцарії та Фінляндії) ставлять під сумнів ефективність наявних практик саморегуляції ЗМІ.

Найбільш вагомими інструментами саморегуляції вважають настанови компаній (середня оцінка – 3,71 із 5) та медійне законодавство (3,64 з 5). Ці два засоби, як зауважує Сюзанна Фенглер, є найбільш нормативними. Середній вплив мають такі традиційні засоби регулювання як етичні кодекси (3,43) та медіаради (2,95). Медіакритика у ЗМІ (2,72), медіаомбудсмен (2,27) чи галузеві журнали (2,16) мають ще менший вплив.

Різниця в оцінках пов’язана також із належністю країни до певної медійної культури. Приміром, журналісти із Північної та Західної Європи (Сполучене Королівство, Фінляндія, Німеччина, Швейцарія, Австрія) приписують більший вплив загальним професійним кодексам, а не корпоративним. Натомість представники Південної (Франція, Італія) та Центрально-Східної Європи (Польща, Румунія) більш впливовими вважають кодекси компаній. Таку ситуацію в останній групі країн авторка пояснює тим, що там немає медіарад та є низка невеликих журналістських федерацій, що мають різні кодекси і борються між собою за легітимність.

Таким чином, у цих країнах редакції посилюють свою роль у питанні формування правил журналістики. Винятком є Іспанія, де професійні кодекси мають більший вплив. Це можна пояснити відносно розвинутою інфраструктурою саморегуляції медіа, що виникла після падіння режиму Франко. Подібна ситуація склалася в Естонії після здобуття незалежності. Медійники Іспанії, Італії, Румунії та Польщі частіше, ніж інші, казали, що працюють у явно політично орієнтованих медіа і тому почувають себе вимушеними слідувати певній політичній ідеї або ж тиску уряду. Відповідно до цих результатів, авторка вважає журналістів країн Центральної, Східної та Південної Європи більш скептичними щодо прозорості медіа.

Онлайн-критика – потрібна, але неважлива

У багатьох країнах фактори, що впливають на саморегуляцію медіа, перемістилися в онлайн-сферу, пише Сюзанна Фенглер. Приміром, замість листів до редактора користувачі користуються функцією коментарів. Разом з тим, журналісти не вважають, що критика за допомогою онлайн-платформ сильно впливає на їхню поведінку. У більшості, респонденти згодні з тим, що інтернет відкрив для читачів та глядачів нові можливості вимагати від журналістів пояснень (більше половини згодні з таким твердженням). Скарги на роботу журналістів та інша критика, як вони стверджують, відбувається за допомогою онлайн-інструментів.  Разом з тим, важливішими, на думку журналістів, залишаються традиційні способи підзвітності медіа. Цінність критики у Фейсбуці та Твіттері  респонденти оцінили в 2,6 із 5. Блоги журналістів та редакцій отримали, відповідно, 2,44 та 2, 21. Цікаво, що більш високо охарактеризували вплив критики у соціальних медіа журналісти молодших вікових груп – ті, кому від 19 до 39 років.

“Мотиватори” і “демотиватори” медіавідповідальності

Ключовим фактором, що мотивує або демотивує до медіавідповідальності є ньюзруми. Когось із журналістів карають за неналежну поведінку, когось хвалять за високі стандарти, формуючи таким чином “культуру відповідальності”. Менеджмент медіа відіграє дуже важливу роль в поінформованості журналістів з питань професійної етики. Як з’ясувала авторка дослідження, журналісти відкриті до ініціатив своїх редакцій. Особливо важливі – етичні кодекси, щоправда практика розробляти їх не надто поширена серед медіакомпаній Європи. Сюзанна Фенглер радить європейським ЗМІ брати приклад зі США, де медіа розробляють такі настанови і публікують їх онлайн.

Також дослідження засвідчило, що журналісти суспільних мовників оцінюють саморегуляцію вище, ніж журналісти комерційних каналів. Байдужими до цих питань є фрілансери, які працюють зазвичай поза ньюзрумом. Хоч сьогодні у зв’язку з економічними проблемами медіа більш схильні до аутсорсингу, слід усвідомлювати велику відповідальність, каже Фенглер. Адже таким чином  постає небезпека зростання категорії журналістів, недостатньо обізнаної в питаннях етики. А це, зрештою, є загрозою для журналістських стандартів.

У відповідь на заклики жорстко регулювати медіапідзвітність Сюзанна Фенглер радить діяти інакше: заохочувати медіакомпанії інвестувати в саморегуляцію. Держава має перейматися медійним сектором, але не втручатися в процес та контент. Слід наголошувати на необхідності вільних та відповідальних медіа, заохочувати ініціативи з медіавідповідальності. Крім цього, важливо постійно моніторити ситуацію в різних країнах, оскільки це допомагає краще розуміти сильні та слабкі сторони кожної системи і заохотити експертну дискусію.

Право на зображення належить: Flickr, David Sim