Власний контент журналістів, як і їхні дописи у соціальних мережах часто є завершеними, сильно відредагованими “продуктами”. Тимчасом “перепости” чи “ретвіти” інших користувачів (повністю чи з коментарями) – вільні від редакційних обмежень і можуть більше розповісти про самих журналістів. Сфокусуватися на цьому аспекті активності журналістів у соціальних мережах вирішив американський дослідник Логан Моліньо (Logan Molyneux) з Техаського університету в Остіні (University of Texas at Austin).

У своєму дослідженні “What journalists retweet: Opinion, humor, and brand development on Twitter” автор намагався з’ясувати, як трансформуються практики журналістів із появою нових медіа. Він, зокрема, шукав відповіді на такі запитання: яким чином журналісти обмежують потік новин і як еволюціонували норми об’єктивності та взаємодії із громадськістю. Автор сфокусувався на ретвітах, оскільки завдяки цьому можна побачити новий спосіб поведінки журналістів у ролі гейткіперів: коли їхні судження проявляються в керувнані потоком інформації у твіттері.

Дані для дослідження були згенеровані за допомогою спеціально розробленого програмного забезпечення, яке кожні 15 хвилин збирало й архівувало дані з Твіттера. Програма накопичувала дані про 430 журналістів, які висвітлювали президентські вибори у США на піку передвиборної кампанії 2012 року. Оскільки якісне дослідження такого великого масиву інформації було неможливим, автор сфокусувався на восьми журналістах. Це – Зеке Міллер (Zeke Miller) із Buzzfeed, Дейв Вейгел (Dave Weigel) зі Slate та MSNBC, Алекс Барнс (Alex Burns) з Politico, Дана Лоеш (Dana Loesch) із CNN та Talk Radio, Джонатан Кейпхарт (Jonathan Capehart) із The Washington Post та MSNBC, Саллі Коун (Sally Kohn) із FOX News, Пітер Бейкер (Peter Baker) із The New York Times та Кріс Сілізза (Chris Cillizza) із The Washington Post. Обрані медійники входили до двадцятки найбільш активних користувачів твіттера під час кампанії, представляли різні типи медіа та ідеологічні спрямування. Звузивши масив даних, автор зміг сфокусуватися на якісному текстовому аналізі ретвітів, виявити відхилення від традиційних журналістських норм.

Як показало дослідження, двоє газетних журналістів Кріс Cілізза і Пітер Бейкер, які ретвітили найменше з восьми досліджуваних користувачів Твіттера, були найбільш урівноважені у підході до ретвітів.  Цей результат не має викликати подиву, оскільки зазначені журналісти зараховують себе до “елітного бастіону” американської журналістики, вважаються хранителями усього традиційного і установленого, зауважує автор. Він також зазначає: майже всі ретвіти були вузько зосереджені на політиці і партійних з’їздах, приймаючи як належне, що партійні зібрання є періодом сфокусованого висвітлення теми. На перший погляд, це логічно, адже Твіттер створений для того, щоби виконувати роль соціального медіума. Однак дослідник звертає увагу, що лише деякі проаналізовані ретвіти не стосувалися національної політики. Не було зафіксовано ретвітів про спорт, сім’ю чи інші особисті інтереси. Причину цього Моліньо вбачає в тому, що під час з’їздів більшість репортерів перебувають далеко від дому і вибиваються зі звичного розпорядку.

Ще однією особливістю ретвітів стало використання гумору. “Ці твіти не змусять вас реготати й ляскати своє коліно, але можуть, принаймні, бути ідентифіковані як спроба жарту.  Деякі з них дотепні тільки в контексті мовлення, що звучить у теперішній момент”, – пише автор дослідження. За його словами, обсяг твіту  в 140 символів дозволяє “ламати” традиційну структуру й додавати комедійних відступів. Ще одна частина “гумористичної” тенденції полягає у тому, що журналісти можуть прагнути такого повороту подій. Багато з них за своєю природою – дотепні письменники, “добре знайомі” не тільки з мовою, а й з політичною діяльністю, зазначає науковець

Він також помітив, що деякі журналісти використовують ретвіти як спосіб створення особистого бренду та самореклами – явище, посилене соціальними медіа Журналісти твітять посилання на власні матеріали, а також твіти інших людей, де згадуються їхні тексти. Інакше кажучи, журналісти, маючи безпосередній зв’язок з аудиторією, рекламують себе. З одного боку − це спроба монетизації себе (на перспективу пошуку нової роботи), з іншого − може йтися про нарцисизм, підживлюваний звичайним бажанням привернути увагу.

Як підсумовує автор, для журналістів уже настав час переглянути їхню роль осіб, що взаємодіють із активною громадськістю. За його словами, журналісти тривалий час були “гвинтиками” в більшій машині,  вони часто асоціюються із засобом масової інформації, в якому працюють, точка зору медійника і його редакції вважається одним цілим. Однак, нині ситуація змінюється, журналісти мають прямий зв’язок з аудиторією. Новинним компаніям у цій ситуації доведеться бути обережними, щоб не “розлякати” накладенням занадто суворих обмежень найцінніших незалежних журналістів.

Як підсумовує Логан Моліньо, громадськість від цього і виграє, і програє. Безумовно, позитивом є можливість почути більше думок та інтерпретацій від спостерігачів, які мають тісний контакт з політичним процесом. З іншого боку, надлишкова пропозиція одного виду інформації (точок зору) знижує  попит на нього. Соціальні медіа надають журналістам та аудиторії можливість публічної розмови про те, висвітлення яких тем необхідно підсилити.

Право на фото: Flickr Rosaura Ochoa