Важко уявити новину про напад, де не названо винуватця, або повідомлення про техногенну катастрофу, що сталася «сама по собі». Проте вже четвертий рік поспіль західні медіа дивують саме таким подекуди подачами повномасштабного російського вторгнення в Україну. Наприклад, російські злочини подаються через призму «обміну звинуваченнями» між Україною та Росією, а цілеспрямований підрив дамби описується як «руйнування» чи «прорив», уникаючи прямого визнання відповідальності.

В основі цієї тенденції знаходиться хибне тлумачення журналістами однієї з ключових етичних норм, зокрема обʼєктивності, яка ще в минулому столітті утвердилася як ключовий стандарт у західній журналістиці. Журналісти в гонитві за відокремленням власних думок від фактів часто надають перевагу цитуванню офіційних джерел, заяви яких, відповідно, сприймаються як факти відносно інтерпретації цих заяв самим журналістами. Водночас така практика поєднується з жорсткими дедлайнами у сучасному цілодобовому новинному потоці, які часто не дають журналістам можливості, окрім цитування офіційних заяв, додати важливий контекст події або принаймні отримати коментар незалежного експерта.

Результатом такого спотвореного розуміння обʼєктивності є явище фальшивого балансу (або bothsidesism), поширене в публікаціях західних медіа, зокрема щодо тем, де сторони певних конфліктів чи дебатів не є рівними, як і їхні заяви. Адже коли йде мова, наприклад, про російсько-українську війну, у якій є чітко визначені агресор і жертва, тобто Росія й Україна відповідно, рівноцінна подача їхніх заяв поза важливим контекстом як конкретної ситуації, так і повномасштабного вторгнення загалом, розмиває ці ролі.

Небезпечна рівність звинувачень

Попри загалом сприятливе для України медійне середовище після початку повномасштабного російського вторгнення, коли більшість західних медіа нарешті чітко визначила, хто є ініціатором війни, чимало матеріалів все ж містять не стільки відверту дезінформацію, скільки набагато більш небезпечне — неочевидне прирівнювання дій Росії та України. Без перебільшення хрестоматійним стало висвітлення підриву Росією Каховської ГЕС. У день події багато західних медіа, серед яких CNN, Reuters, The New York Times, BBC, The Washington Post та інші провідні видання, обрали саме демонстративну «збалансованість» замість демонстрації світові ще одного російського злочину проти України.

Заголовки варіювалися від найбільш одіозних на кшталт «Росія та Україна обмінюються звинуваченнями у руйнуванні Каховської греблі та електростанції», як у The Washington Post, до більш помірних, де підрив дамби називався «руйнуванням», «частковим руйнуванням» або ж «проривом».

У самих текстах версії обох сторін подавалися як рівноцінні часто з ремарками про те, що «неможливо незалежно верифікувати заяви сторін», навіть попри контекст цієї ситуації, який з одного боку ігнорувався деякими медіа, а з іншого в більшості вказував на причетність Росії до «руйнування» дамби, зокрема стосовно того, що Каховська ГЕС перебувала під контролем російської армії з перших днів повномасштабного вторгнення, українська влада попереджала про його мінування ще у 2022 році, а сама трагедія стала причиною колосальних збитків для України та гуманітарною катастрофою для її громадян, які знаходилися в зоні підтоплення.

Але на противагу важливому контексту західні медіа вдавалися до цитування офіційних представників Кремля, як-от, наприклад, Дмитра Пєскова, який називав детально задокументовані російські злочини в Бучі та Ізюмі «інсценуванням» і «брехнею», а також членів окупаційної адміністрації, часто без вказання того, що версії останніх суперечили одна одній. Втім, проблема не обмежується лише одним кейсом. Подібне прирівнювання ролей України й Росії можна побачити й у новинах про українські удари по російській або окупованій нею території.

Цивільні чи військові цілі?

Одним із показових прикладів є висвітлення західними медіа враження Україною Центру космічного стеження та зв’язку в окупованому Росією Криму, що відбулося 23 червня 2024 року.

У матеріалах BBC, The Guardian, CNN увага була сконцентрована суто на тому, що постраждали цивільні, які відпочивали на пляжі, а не на тому, що мішенню був військовий об’єкт, який займався координацією атак на українські міста.

У CNN була згадка й про те, що під час атаки загинула донька заступника мера російського міста Магадан, втім журналісти вирішили не замислюватися над тим, що її там не мало бути, адже вʼїзд в Крим без проходження українського прикордонного контролю заборонений, хоча це й фактично неможливо на сьогодні. Але при цьому медіа не сприйняли за важливе вказати, що смерті цивільних спричинені уламками ракет внаслідок роботи російських засобів протиповітряної оборони, про що заявляли самі ж росіяни.

Британський The Telegraph узагалі прирівняв українську дронову атаку по російській Казані 21 грудня 2024 року до теракту Аль-Каїди 11 вересня 2001 року, коли було знищено два величезні хмарочоси й вбито близько трьох тисяч людей, сформулювавши свій заголовок до відео на ютуб-каналі наступним чином: «Атака в стилі 9/11 в Росії: безпілотник влучив у багатоповерхівку в Казані».

Війна Путіна чи війна росіян?

Ще одним аспектом фальшивого балансу у висвітленні повномасштабного російського вторгнення в Україну західними медіа є наратив про те, що росіяни так само страждають від війни, як і українці, який тісно повʼязаний із іншою тезою, зокрема про те, що російське вторгнення це насправді «війна Путіна», який змусив звичайних росіян воювати. І хоча ці наративи спростовуються хоча б тим, що, наприклад, масові воєнні злочини проти цивільних в Україні вчиняються зовсім не Путіним або ж постійними радісними коментарями росіян під час обстрілів України, для західної аудиторії це не є таким очевидним.

Показовим прикладом є лонгрід під назвою «Дезертир» у The New York Times на цілих 3- тисяч слів, де російський військовий, який дезертирував з російської армії, проте чомусь лише після декількамісячних штурмів українських позицій, подається як жертва обставин, у якої нібито спочатку не було вибору не йти на війну, а потім він раптово зʼявився, мабуть під впливом роботи українських дронів, артилерії й танків, адже зрештою головний герой виїхав до Туреччини й перестав убивати українців.

Звичайно, усі наведені приклади не означають, що журналісти мають відмовитися від принципів об’єктивності, адже в такому випадку медіа під загрозою знову стати заангажованими партійними виданнями, якими вони були до 19 століття. Але об’єктивність не має бути арифметичною рівністю між правдою і брехнею, між жертвою й агресором. Як влучно зазначав колишній гендиректор BBC Тоні Холл, неупередженість – це не про досягнення хибного балансу між сторонами, а про надання їм належної ваги.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.