Редактор “Columbia Journalism Review”, медіакритик і автор книги “Пес, який не загавкав: фінансова криза і зникнення журналістських розслідувань” (“The Watchdog That Didn’t Bark: the Financial Crisis and the Disappearance of Investigative Journalism”) Дін Старкман (Dean Starkman) розповів Європейській обсерваторії журналістики про свій досвід у сфері розслідувань і ставлення до сучасних медіа. Він критично ставиться до сучасних технологій, які дедалі глибше проникають у медіа, і виступає за підвищення професійної культури у журналістиці.

Як Ви почали займатись розслідувальною журналістикою?

Закінчивши Колумбійський університет, я вагався у виборі напрямку журналістики. Я знав напевне, що мене не влаштовує роль журналіста-глядача, який стоїть осторонь і спостерігає за грою. Така роль видавалась мені пасивною. Медіа, які виконують роль спостерігачів, також стають на пасивний шлях, що є небезпечним для індустрії. Такі медіа виступають отримувачами інформації і транслюють порядок денний, визначений іншими інституціями: урядом, банком чи будь-яким іншим впливовим гравцем. Я вважаю, що газети і журналісти повинні виконувати домінантну роль і брати участь у створенні балансу сил. Вони повинні привертати уваги громадськості і самостійно виносити питання на порядок денний. Коли я працював у маленькій газеті, яка виходила в штаті Алабама, я почав шукати історії, у висвітленні яких газета могла б виконувати активну роль. Моє перше велике розслідування стосувалось конфлікту на сталеварному заводі, де працівники намагались об’єднатись у профспілки. Це історія тривалого протистояння між менеджментом компанії і персоналом. Працівники скаржились на шкідливі і небезпечні умови праці та деякі інші проблеми. Я, в свою чергу, усвідомлював, що в цій історії можу розповісти читачам про те, чого вони раніше не знали. Така журналістська роль мені імпонувала, і так почалась моя кар’єра як журналіста-розслідувальника.

Де Ви зазвичай знаходите теми для розслідувань?

Я вважаю, що найкращі історії журналіст знаходить, якщо він висвітлює конкретну сферу, у якій орієнтується. Я завжди був прихильником журналістської спеціалізації: якщо журналіст висвітлює діяльність Центрального банку, парламенту або поліції, і якщо він добре виконує свою роботу, то згодом неодмінно з’явиться той, хто вкаже на проблеми, які заслуговують глибшого аналізу. З іншого боку, беручи до уваги людську природу, якщо журналіст висвітлює певну сферу протягом тривалого часу, він починає зближуватись з інформаторами. В результаті така співпраця перетворюється на співучасть. Якщо ви, наприклад, висвітлюєте Вол Стріт і вже напрацювали людей, які постачають вам ексклюзивну інформацію та історії, то через якийсь час ви не захочете проводити глибокі розслідування і наражати цих людей на небезпеку. Тому я раджу кожні 3-4 роки проводити ротацію серед людей, з якими ви співпрацюєте як журналіст.

Хто є найкращими інформаторами для журналіста-розслідувальника?

Економічні журналісти повинні усвідомлювати, що не існує однієї категорії джерел, яка була б “золотою жилою”. Зменшення кількості джерел – ось одна з найбільших загроз для журналіста. Наприклад, якщо ви працюєте у бізнес журналістиці, то неодмінно є люди, з якими ви постійно контактуєте. Це представники компаній, відділу піару, виконавчі директори. Ви також, напевно, спілкуєтесь з економістами, біржовими аналітиками і фондовими менеджерами. Ці люди є гарними джерелами інформації. Проблема полягає в тому, що жоден з них не володіє всією необхідною інформацією. Я поділяю надійні джерела інформації на чотири головні категорії. До першої категорії належать позивачі. Це можуть бути юристи, які позиваються проти великих корпорацій. Вони не користуються прихильністю і популярністю, проте є важливими джерелами інформації. Друга категорія – це продавці цінних паперів, які спекулюють на фондових ринках. Вони купують акції, сподіваючись, що останні виростуть в ціні. Фондові спекулянти – важливі для економічних журналістів, оскільки саме перші проводять власні розслідування махінацій на ринках. Вони грають на гроші на фондовій системі, яка базується на якійсь помилці: витоці інформації, поганих ринкових умовах тощо. До третьої групи джерел входять так звані корпоративні інформатори (з англ. whistle blowers), які володіють внутрішньою інформацією і мають доступ до компанії зсередини. З одного боку, ці люди є доволі проблемними, проте з іншого – відповідальними. Четверта категорія – це так звані жертви – люди, які мають проблеми з корпорацією. Вони можуть самостійно ініціювати розмову з журналістом. Жертви можуть також судитись із компанією. У такому разі судові процеси є дуже цінними як джерело інформації, оскільки на відміну від юриста, журналіст не може звернутись до суду з вимогою про надання необхідного документу.

Яким було Ваше найбільш тривале розслідування?

Головна проблема розслідувань полягає в тому, що вони вимагають великої кількості часу. Ви можете витратити багато часу і зусиль, і зрештою це не принесе жодних результатів. Можливо, людина, на яку ви копаєте інформацію, дійсно є поганою, проте ви не зможете цього довести. І ви не зможете опублікувати жодного матеріалу, доки точно не будете впевнені в тому, про що пишете. Свого часу я проводив розслідування, на яке витратив два роки, і в результаті воно виявилось невдалим. Я намагався проаналізувати витоки фінансової кризи у своєму штаті. Фінансова криза там була глобальною фінансовою кризою у мініатюрі. У центрі всієї історії була одна-єдина людина. Я не ставив собі за мету знайти якісь секрети цього хлопця, проте я хотів пояснити, чому він був настільки важливою особою у моєму штаті і якою була його роль у фінансовій кризі. Я опублікував п’ять частин розслідування, тисячі слів – у кожній з частин, де я намагався пролити світло на непорядність цієї людини. І зрештою, його ніхто не зачіпав, інтерес до розслідування був надзвичайно низьким. Це був провал одразу на кількох рівнях. Тому якщо, наприклад, український журналіст хоче провести розслідування діяльності якогось потужного олігарха, то слід чітко розрахувати, скільки часу потребуватиме таке розслідування, і бути максимально ефективним.

Які, на Вашу думку, причини того, що розслідування виявилось неуспішним?

Розслідування не отримало належної реакції з боку громадськості. Інтерес до матеріалу можна було прослідкувати на прикладі самої газети. Перша частина розслідування була опублікована на першій шпальті, заголовки решти частин переміщались все нижче і нижче на титульній сторінці, аж поки не потрапили кудись всередину газети. Я думаю, що головна причина моєї поразки полягала у тому, що я намагався з’ясувати щось цікаве про людину, яка виявилась абсолютно нецікавою. Я намагався розгадати концепцію і природу махінацій. Все життя того хлопця було побудоване на брехні. І звичайно, одне з завдань журналіста полягає у тому, щоб показати когось як уособлення обману. Проте слід чітко ставити перед собою завдання. Якщо ви впевнені, що є інформація, яку ви можете отримати і пояснити, тоді робіть свою справу.

Ще одна порада, яку я хочу дати журналістам: не пишіть про те, що не відбулось. Наприклад, журналіст хоче написати про державних посадовців, які не виконують свою роботу належним чином. Корупція множиться, а прокуратора нічого не робить. В результаті журналіст напише статтю, яка буде про те, що прокурори нічого не роблять. А ми як журналісти повинні оперувати фактами. Якщо у нас є інформація, що хтось вчинив правопорушення, ми повинні повідомити про це. Але як ви будете писати про те, чого не було, як наприклад, майже не було судових справ, пов’язаних із фінансовою кризою? Як журналістові проілюструвати цей факт? Журналіст не володіє повноваженнями поліції чи будь-якої іншої державної установи. Все, що він може – це спонукати людей щось зробити. Тому завжди набагато краще писати про правопорушення, які мали місце як чиїсь активні дії, аніж про ті, які є бездіяльністю.

Який запит на розслідувальну журналістику у медіа? І який запит серед громадськості?

Я вважаю, що розслідувальна журналістика користується значною підтримкою у суспільства. Вона викликає інтерес і спонукає громадськість до активних дій. Наявність доступу до інформації, яка раніше була невідомою, створює відчуття влади в руках людей. Тому я переконаний, що у суспільстві існує значний попит на розслідувальну журналістику. Зрештою у суспільстві є стільки проблем, які потребують висвітлення. Проте рівень підтримки розслідувальної журналістики з боку медіа є значно нижчим, оскільки по-перше, розслідування є дорогими, по-друге, вони вимагають багато часу, по-третє, вони породжують ворогів. У своїй книзі я пишу про те, що відбувається протистояння між тими, хто орієнтований на розслідування, і тими, хто зацікавлений в інших жанрах журналістики, які необов’язково є поганими. Перших я називаю репортерами відповідальності. Для медіаорганізацій вкрай важливо підтримувати культуру якісних розслідувань і атмосферу журналістської відповідальності. Якщо медіа підуть іншим шляхом, вони легко перетворяться на маргінальні інформаційні джерела.

Чи були ситуації, коли Вам погрожували через Ваші розслідування?

У США журналісти не мають проблем зі свободою слова, з якими доводиться боротись українським журналістам. Американські журналісти знаходяться у привілейованому становищі. Ми користуємось захистом поліції і законів. На відміну від України, у США журналістам не погрожують, вони не стають жертвами насильства. Ця проблема існувала у США багато років тому, коли організована злочинність була більш потужною. У 80-х роках, коли я ще був молодим і недосвідченим журналістом, я писав про організовану злочинність. Тоді я писав про голову одного кримінального угрупування, і всі казали, що я не сповна розуму. Це була єдина ситуація, коли я дійсно переживав за своє життя. Я знаю, що українські і російські журналісти щодня працюють в умовах фізичного тиску. Американські журналісти мають більше юридичних проблем і проблем, пов’язаних з нестабільністю медійного ринку.

Чи Ви можете якийсь період в історії журналістики назвати “золотим віком”?

“Золотий вік” журналістики – це фікція, яку можна з легкістю спростувати. Тому я не думаю, що можна говорити про якийсь період в журналістиці як “золоті часи”. Були часи, коли ЗМІ були дуже багатими, а потужні медіакомпанії могли дозволити собі винаймати десятки тисяч репортерів. Були часи, коли невеликі ЗМІ мали штати, що налічували сотні репортерів. Наприклад, колись на видання “LA Times” працювало понад 1200 журналістів. Чи це був “золотий вік”? Ні, хоча часи дійсно були хороші. Сьогодні на “LA Times” працює 500 журналістів. Тож якщо сьогодні порівняти умови з тими, що були колись, то ще 20 років тому працювало набагато більше професійних журналістів.

Попри Ваше критичне ставлення до сучасних цифрових трансформацій у медіа, чи бачите Ви переваги від цифрових технологій для журналістів?

Для мене важливо, щоб віддані журналісти могли виконувати свою роботу і при цьому залишались ефективними. І я можу сказати, що економічні умови для цього є несприятливими. Якщо коли-небудь нам вдасться зробити успішною ту бізнес-модель, про яку так багато говорять прихильники цифрових інновацій, то це будуть прекрасні часи. З іншого боку, абстрагуючись від мого песимізму, є багато корисних речей, які стали можливими з розвитком цифрових технологій. Завдяки Інтернету журналісти мають вихід на весь світ. Ми можемо з легкістю знаходити потрібних експертів і передавати інформацію для великої аудиторії. Але найголовнішим для журналіста є те, що завдяки цифровим інноваціям він може шукати інформацію. Зараз існує багато баз даних, де журналіст може сортувати, аналізувати інформацію і знаходити цікаві історії. Наприклад, в електронній базі кримінальних справ можна знайти будь-яку справу, яка розглядалась американським судом. В деяких випадках журналісти можуть залучати звичайних людей для пошуку інформації.

Гарним прикладом, коли цифрові технології стали в пригоді журналістам, є проект “Dollars for Docs”, реалізований об’єднанням журналістів “ProPublica”. Організація отримала і систематизувала інформацію, розголошену американськими фармацевтичними компаніями щодо фінансових винагород, які вони виплачували лікарям за просування власних продуктів. “ProPublica” виклала ці дані в електронній базі, до якої міг зайти кожен охочий, знайти свого лікаря і подивитись, які дивіденди він отримав від фармацевтичної компанії. Тому я не заперечую, що цифрові технології надають нові можливості журналістам. Проте лише коли цифрові трансформації будуть приносити ще й економічні вигоди, тоді можна буде говорити про їхній успіх у сфері журналістики.

Як молодим журналістам не потрапити у hamster wheel (з англ. – колесо, в якому біжить хом’як, термін, який ввів Дін Старкман – від авт.)?

По-перше, слід розуміти, хто є власником медіа і якої бізнес-моделі він дотримується. Якщо мова йде про “Daily Mail” або “Huffington Post”, бізнес-модель яких орієнтована на продукування великої кількості матеріалів, то журналісти цих медіа будуть хом’ячками, і з цим нічого не вдієш. Проте якщо мова йде про видання “The New York Times”, яке не настільки орієнтоване на кількість, то тут журналісти працюють в інших умовах. Вони також мають багато роботи, проте бізнес-модель є іншою. За такої моделі журналіст може уникнути долі хом’ячка. Другий важливий момент, на який слід зважати – це культура, яка панує у медіакомпанії і в журналістській професії загалом. Робота за принципом “біг у колесі” руйнує журналістику, і це потрібно розуміти. Є правила, яких журналісти повинні дотримуватись. Проте ці правила повинні бути орієнтовані не лише на кількість, а й на якість.

Інтерв’ю провела Маргарита Чорнокондратенко за сприяння представників програми “Impact Media” (освітній проект, організований фондом “Ефективне управління”, покликаний розвивати економічну журналістику в Україні).

Фото надане програмою “Impact Media”.