Українська міжнародна журналістика досить довго була в маргінальному становищі, журналісти не розуміли світового контексту та й не цікавилися ним. Нині, після Майдану та в умовах війни ситуація потроху змінюється – переконана журналістка–міжнародниця, головна редакторка проекту “Громадське. Світ“, співзасновниця та голова ГО “Громадське телебачення” Наталя Гуменюк.

У міжнародній журналістиці вона працює понад 10 років, висвітлювала події “Арабської весни“, цього року друком вийшла її книга–збірка репортажів “Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції“.

В інтерв’ю “Європейській обсерваторії журналістики” Наталя поділилася думками, як українським медіа повернути зацікавлення світовим контекстом, чому важливі професійні стандарти та якою є місія очолюваного нею медійного проекту. 

Наталю, як би ви охарактеризували становище української міжнародної журналістики сьогодні? В чому головні проблеми? Чи змінилося щось після Майдану?

Очевидно, після Майдану, після російської агресії Україна зрозуміла, що не може залишатися якоюсь провінційною територією, якої нічого не стосується.

Ми і далі зосереджені на собі, але принаймні з’явилося розуміння, що контекст може бути цікавим. Немає такого, я б сказала, зверхнього ставлення, що це не про нас, це не цікаво.

Всі зрозуміли, що те, що відбувається у світі, щось означає. Я би вказала як позитив те, що люди зрозуміли важливість [цієї теми], але немає знань, є брак джерел, брак компетентних кадрів…  Та й загалом – загальноосвітній брак у дуже багатьох людей, зокрема у медійному середовищі, які буквально не знають, що відбувається в світі. Є ті, хто пам’ятає ще пост-радянський час, згадує якісь події (наприклад, війну в Югославії) або  людей 90-их (Мадлен Олбрайт чи Білла Клінтона).  А все, що сталося потім – то якась біля пляма. Люди просто випали з контексту того, що відбувається у світі. Виросло ціле покоління медійників, яке ніколи не цікавилося, яке ніби за стіною споглядало. Тому нині бракує журналістських кадрів.

Як можна виправити ситуацію у міжнародній журналістиці?

По-перше, це мають бути якісь базові речі в освіті журналістів. Це також свідоме розуміння редакторами, що це потрібно, що це не лайфстайл, це не якісь пандочки в кінці ефіру. Мені здається, якщо великі українські медіа почнуть свідомо приділяти більше часу і повертати людям адекватний контекст, розказувати, то аудиторія почне зацікавлюватися. Можливо, треба буде якийсь час перетерпіти, що на “міжнародці” не найвищі рейтинги.

Зараз “Громадське. Світ” потроху заповнює цю нішу міжнародної журналістики. Можете окреслити, яка ваша кінцева мета, чого хочете досягнути?

Місія “Громадського” – створювати продукт для суспільства сталого розвитку. “Громадському. Світ” дуже важливо, по-перше, що стосується України – щоб ми дуже тверезо дивилися на ситуацію, щоби розуміли реалістичність того, що відбувається. Коли ти усвідомлюєш, що світ великий, є багато проблем і українське питання також розглядається в комплексі.  А загалом: щоби люди розуміли, що важливо, що неважливо, яка зараз світова тенденція. Хочемо зламати стіну, щоби ми більше були в контексті того, що відбувається у світі.

Щоби ми, якщо задекларували якісь загальнолюдські цінності, то ми розуміли, в чому вони проявляються. Дуже показовою виявилася історія з біженцями. Коли проявився “русский мир” . Я його бачу не як російський, а такий трошки ксенофобський, вузькочолий,  фундаменталістський,  про загнивання західної цивілізації… Ми розуміємо, що дискусія в Європі не така. Ми маємо розуміти, чому відбуваються ці війни, а не так легко купуватися на залякування, що “западная цивилизация скоро погибнет”.

Є речі, які неприйнятні. Так само, як ми розуміємо: расизм неприйнятний і в нас нема питання, чому. В жодної людини десь там в Данії, в політика наприклад, не виникне питання, чому расизм сьогодні – це неприйнятно. Чому не має бути рабів, наприклад, чи чому погано торгувати людьми. А тут в нас такі речі виявляються. Ми десь у ХІХ сторіччі трошечки, як виявилося.

Ви маєте на увазі саме тему з біженцями?

Так. Усі ці 150 теорій змови, які завжди показують хворобливе суспільство… В нас так само є достатня кількість людей, які про світ мислять категорією чергових теорій змов. І це дуже дивно, що люди, які тверезо дивляться на ситуацію українську, просто не знаючи контексту, дуже легко це все підхоплюють.

Повертаючись до теми “Громадського“, як вам вдалося залучити до роботи у проекті людей з експертного, наукового середовища? Як людей з трохи іншої сфери вдалося залучити і що вам це дає?

Нам потрібні були люди, які розуміються, які мають контакти. Такі наші журналісти як Ліна Карякіна – так само у своїй сфері є експертами. Нам потрібна була команда людей, які мають широкий погляд, і ми, в принципі, хочемо більше таких людей мати. В мене лишається питання, хто є в Києві тими людьми. В Україні такі є, а хто є в Києві тими людьми, які могли би бути залучені, які би постійно могли компетентно розказувати нашій аудиторії.

Тобто ваших колег–експертів не довелося переконувати?

Ні, вони були дуже раді долучитися до “Громадського”.

Ви висвітлювали революції, дуже складні речі в інших країнах, а також тут, в Україні. Багато українських журналістів говорять, що коли ти на своїй війні, то інакше до неї ставишся, дуже емоційно, а тому – іноді можеш жертвувати стандартами. А як ви можете це прокоментувати зі свого досвіду?

Останнім часом я дуже часто буваю на різних тренінгах для журналістів і кажу: стандарти ніколи не є такими важливими, як в часи конфлікту. Тому що це якраз та точка, де вони найнеобхідніші й де стандарти – єдина річ, що може нас врятувати. Ми зазвичай розуміємо стандарти як, наприклад, стандарти ВВС. Я не ідеалізую їх, але кажу про власне стандарти, а не про виконання. Вони створені на основі прецедентів. Тобто була певна складна ситуація, війна, люди зрозуміли, що таким чином не працює, тому треба робити іншим чином. Тому логічно: якщо люди набили ґуль на інших конфліктах, на інших внутрішніх ситуаціях, ми маємо розуміти, що нам не треба більше помилок робити.

Тобто нема такого внутрішнього конфлікту: патріот чи журналіст?

Взагалі. Його категорично не може бути, тут дуже чітка відповідь. Мені здається, що дуже  патріотично – це реалістично давати українській аудиторії ту інформацію, на основі якої вона зможе робити свої висновки, тобто перевірену, правдиву інформацію. Особливо в умовах пропаганди найголовніше – залишитися тими, хто береже реальність.  Тими, хто може пояснити що існують якісь факти, що не все вигадано. Це якраз завдання журналістів: у той час, коли різні сторони займаються пропагандою – знайти і допомогти громадянам зрозуміти, що є якась реальність. Найпряміше завдання журналіста під час війни: визначати фактаж.

Право на фото належить: Facebook, hromadske.tv