Що ще має статись, щоб один із найвпливовіших медіа–магнатів пішов у відставку?

Руперт Мердок не обіймає державну посаду, як Крістіан Вульфф, колишній президент Німеччини, чи Філіп Гільдебранд, уже екс-президент Національного банку Швейцарії. Питання про те, чи Мердок несе юридичну відповідальність за, ймовірно, найбільший скандал, який поглинув масову пресу за останні десятиліття, залишається відкритим.

Втім, немає сумніву, що він розділяє політичну та моральну відповідальність за нелегальне та систематичне прослуховування понад 6000 телефонів, яке здійснювали його журналісти. Вже не йдеться про дії однієї “поганої вівці”, яку потенційно можна знайти у більшості великих редакцій. Під керівництвом Мердока розвинулась ганебна корпоративна культура, яка штовхала журналістику у жалюгідне майбутнє. Рідко коли свободою преси зловживали більш відверто, таким чином наражаючи її на небезпеку, адже така злочинна енергія, звісно, викликає також спроби обмежити медіа.

Тоді чому ж Мердока не спіткала така сама агресивна скандалізація в медіа, як Вульффа та багатьох інших політиків і бізнесменів? Чому “Хакґейт” (“Hackgate”) уникнув такої участі? І як Мердок може мати сміливість “ощасливлювати” британців новою газетою Sun on Sunday (таблоїд-наступник видання News of the World, яке Мердок закрив декілька місяців тому). Чому медіа не б’ють тривогу, коли Мердок оселяється в Лондоні замість того, щоб ховатись від сорому в Австралії? У мене враження, що в цьому випадку йдеться про застосування подвійних стандартів у висвітленні скандалів. Не лише Вульффи та Гільдебранди цього світу мають відчути на собі силу м’язів медіа.

Опубліковано у Die Furche, Nr. 8 / 2012

*John Mair/Richard L. Keeble: The Phone Hacking Scandal: Journalism on Trial, Suffolk: Abramis Publ.