Приблизно за півроку до початку проведення Чемпіонату Європи з футболу в Україні у німецьких ЗМІ почала з’являтися велика кількість публікацій на українську тематику. Чим ближче був початок Євро, тим «гострішою» ставала тональність висловів про «країну, яка приймає Євро». Потужна українозацікавлена медіахвиля саме у німецьких ЗМІ звертає на себе увагу, бо Німеччина є найвпливовішою державою Євросоюзу. Офіційні євроінтеграційні наміри України змушують враховувати  медіанастрої у німецькій пресі та розуміти їхню природу. На жаль, ще до початку Євро-2012 стало очевидним, що воно не виправдає сподівань щодо поліпшення міжнародного іміджу України, навпаки – після Чемпіонату іміджева ситуація потребує суттєвої корекції. Чим була викликана така медіазацікавленість та упередженість, ми спробували дізнатися у медіаексперта Діани Дуцик (головного редактору сайту MediaSapiens (ГО «Телекритика»), заступниці директора Могилянської школи журналістики; проходила стажування в українській редакції «Німецької хвилі» (Німеччина, Кельн), аналітик німецької преси).

Як Ви вважаєте, чи змінився імідж України після проведення Євро?

Д.Д.: В принципі, останніми роками він був досить негативним, і під час Євро ця тенденція дуже посилилася. Це було щось неймовірне, коли дуже велика кількість публікацій з’являлась у німецьких ЗМІ. Дуже прикро, але публікації, які з’являються останнім часом, – теж у негативному контексті. Наприклад, вони про корупцію, про бізнес сім’ї Президента України і т. і. – ті речі, які є досить негативними для іміджу. Німці дуже мало пишуть про нашу культуру, територію, історію. Незначна кількість позитивних публікації з’явилася вже після початку Євро, коли приїхали туристи та побачили невідповідності між тим, що писали їхні ЗМІ. Це були публікації просто про Україну, більш позитивні та доброзичливі, ніж ті, в яких йшлося про політику. Мені здається, що це все пов’язано з геополітикою. Європейці не завжди розділяють країну Україну і тих, хто нею керує у той чи інший проміжок часу. Це дуже прикро, бо свого часу так було з Кучмою. Коли за часи правління Кучми я відвідувала європейські країни, то завжди чула «а ось ваш Кучма…». Це було дуже образливо, ми з колегами намагалися пояснити європейцям, що насправді Кучма – то не вся Україна. Я пояснювала свою позицію як громадянки України тим, що хочу, щоб ця країна була кращою, щоб вона була в Європі, щоб Україна була демократичною державою і т.д. Тому не можна ставити знак рівності та створювати образ країни тільки за діями декількох сімей, які мають значні статки в країні. Це дуже хибний шлях. Цим шляхом йшла як європейська бюрократія, так зрештою і всі європейські медіа. І позитивним зрушенням, не зважаючи ні на що, є те, що європейці таки призначили саміт Україна-ЄС і що вони все-таки готові дати Україні шанс. Фактично європейським політикам вдалося розділити ті дві речі, які завжди були поєднані. І мені здається, що це дуже позитивно для України, тобто має бути таким. Якщо говорити ще про якісь позитивні зрушеннями у німецьких ЗМІ, то слід зазначити, що останнім часом там з’являються інтерв’ю українських письменників, наприклад,  Андруховича, Забужко, Куркова, Жадана та інші, чи їхні авторські колонки. Але в основному, на жаль, у цих інтерв’ю вони виступають з критикою України та внутрішньої політичної ситуації. Їх мало запитують про українську культуру та літературу, а більше про політику та суспільні настрої. Тому загалом такі публікації створюють негативний імідж України.

Ви кажете, що ці речі завжди були нероздільні, а чи можливо і потрібно розділяти спорт і політику?

Д.Д.: Можливо, є один український феномен, який для Німеччини має страшенно велике значення. Це феномен Кличка. У німецьких ЗМІ він герой, усі ним захоплені. У цьому контексті ми можемо побачити нероздільність цих двох понять. Коли виходили публікації про спортивні перемоги Віталія Кличка, то, звісно, ніякого політичного підтексту вони не мали. Але у контексті парламентських виборів 2012 року я побачила знов таку тенденцію. Німецькі журналісти не завжди розділяли образ Кличка-спортсмена і Кличка-політика. Вони чомусь вирішили, що він буде таким самим добрим політиком, як і боксером. Тобто вони автоматично накладають успішний спортивний образ на його політичну діяльність, хоча у політиці він ще нічого не зробив. Мені завжди було незрозуміле таке їхнє захоплення, бо вони не цікавилися іншими політичними силами. Таким чином, ми бачимо, що оцей знак рівності (спорт=політика) ставиться не завжди там, де він має ставитися.

Якщо звертати увагу на час появи негативної хвилі публікацій у німецьких ЗМІ про Україну (десь за півроку до початку Євро), то виникають підозри у спланованості акції…

Д.Д.: (Посміхається – авт.) Я не вважаю, що це «замовлення». Розумієте, я вже казала, що це тісно пов’язано з політичними трендами. А політичним трендом на той момент був такий: Україну дуже сильно критикували, це по-перше; по-друге, сама опозиція їхала в Європу і «казала, які ми погані; казала: у нас є політичні в’язні, тому ви повинні бойкотувати Євро». Особисто я не є прихильником такої позиції (маю на увазі бойкот Євро-2012), навпаки, я вважаю, що Україна має ставати більш відкритою світові. Це дасть можливість українським громадянам зрозуміти, що світ не такий страшний, як іноді про нього розказують. Люди самі повинні пізнавати цей світ, а не за допомогою пропаганди, яку хтось нав’язує. Це можливо тільки за умови відкритості. Звісно, під час Євро увага до України була підвищеною і, звісно, європейські політики мали різні точки зору, вони дебатували з цього приводу. І це теж накладало свій відбиток на те, як писали про Україну медіа. Тому я не бачу в цьому замовлення, просто європейські медіа йшли у тому політичному тренді, який був на той момент.

Серед тем, які ще піднімалися у матеріалах німецьких видань, йшла мова про расистські та ксенофобські настрої в Україні. Але ми знаємо, що під час Євро не було зафіксовано жодного нападу.

Д.Д.: Я цими публікаціями була страшенно обурена! Тому що насправді різні журналісти є скрізь: хороші, погані, ті, хто краще ставиться до своїх обов’язків, і ті, хто гірше. І на Заході є такі самі журналісти, тож не треба ідеалізувати. В деяких вітчизняних медіа були дискусії з приводу поведінки саме німецького журналіста Маркуса Реєра, який намагався представити Львів як «столицю оскаженілих націоналістів». Такі публікації зумовлені певним стереотипом, під який журналісти намагаються писати свої матеріали. Хоча треба чітко розуміти, що країні націоналістичні, навіть неонацистські настрої набагато сильніші в Росії. Чому вони не говорять про Росію, а говорять про Україну? Показовим прикладом декілька років тому була історія з «лялькою Гітлера», коли журналісти використали неперевірену інформацію, що спричинило формуванню нового стереотипу про Україну у світових медіа.

Чи скористалися українці можливістю заявити про себе, розказати про свої проблеми саме за допомогою закордонних медіа? Чи потрібно було це робити і чи змогли українці це зробити?

Д.Д.: Однозначно, це робити було потрібно. Добре, що до нас приїхало так багато людей, які побачили Україну іншими очима. Окрім фанатів, яких цікавили здебільшого спорт і пиво, приїхали ще й люди, які дивилися довкола. Вони побачили людей, які гостинно їх приймали – це позитивні речі. З іншого боку, для самих українців це був позитивний досвід. У великих містах України ніколи не було такого напливу іноземних туристів, і цей дотик до іншої культури є дуже важливим, тому що ми занадто замкнені в собі. Так, у нас зараз набагато більше можливостей для подорожей, але все одно дуже велика частина українців живе у своєму замкненому просторі. Відповідно це формує різні стереотипи, міфи, якісь забобони і так далі. Цей простір треба відкрити для того, щоб по-іншому ставитися до світу. Власне, такі події як Євро-2012 це дозволяють. Дотик до іншої культури є дуже важливим.

Існує думка, що Євро об’єднало нашу країну. І захід, і схід були об’єднанні саме вболіванням за нашу збірну; затишна атмосфера, створена українською гостинністю,  стала приводом для гордості за Україну.

Д.Д.: Я би так не говорила, бо це в деякій мірі є перебільшенням. Нам би так хотілося, але Євро паралельно супроводжувалося і великим шлейфом негативу. Окрім політики тут йдеться ще й про корупцію, яка мала місце під час підготовки інфраструктури країни до чемпіонату. І про це теж писали іноземні видання. Зрештою, самі українці часто були не задоволені тим, що великі кошти вкидаються в стадіони, а разом з тим дорога до якогось села розбита, і туди неможливо доїхати. Для людей був важливий отой соціальний момент, оскільки у нас з цим дуже великі проблеми, тому не всі сприймали позитивно те, що на стадіони та інші об’єкти витрачаються мільярди. Але попри це я все одно вважаю, що ми отримали позитивний досвід.

Видається, що завдяки Євро європейці, зокрема німці, знайшли таку країну на мапі Європи, як Україна. Нам таки вдалося про себе заявити?

Д.Д.: Так, бо це перший раз, коли про Україну так багато писали після Помаранчевої революції. Був пік уваги до України під час революції, потім знов був медіапровал. Якщо з’являлися публікації, то вони здебільшого були про відомих українських персон, як-от про бої братів Кличків тощо.  У той період ще багато писали про скандали між Ющенком та Тимошенко, але найбільші хвилі німецьких публікацій – це Помаранчева революція та Євро-2012. До Помаранчевої революції взагалі був великий вакуум у європейському медіапросторі довкола України. У 2002 році в Україні завершилися парламентські вибори, а вони були дуже важливими для нас, бо вперше при Кучмі опозиційні сили отримали досить хороші результати, змогли сформувати свою велику фракцію і почали впливати на політичні процеси в парламенті. Ми з колегами напередодні цих виборів відвідували Париж, і у нас була зустріч у Le Monde з журналісткою, яка курувала Східну Європу. Вона не знала, що у нас вибори. Ми поцікавилися, чи будуть вони щось згодом про результати виборів, але нам відповіли без упевненості… Ця ситуація була показовою. У тому ж 2002-му році, вже після виборів, ми з колегами були у Німеччині в редакції Der Spiegel, і знову ж так ми зіткнулися з тією самою проблемою – з відсутністю публікацій про українські події. Це було досить образливо. Власне, Помаранчева революція змінила таке ставлення, вона відкрила комунікативний канал, але, на жаль, у подальшому жодна влада не змогла його позитивно наповнити.

Інтерв’ю записала Анастасія Магазова, аспірантка Таврійського національного університету, досліджує медіаобраз України у німецьких ЗМІ.