«Тема присутності українців у Польщі стала дуже політизованою», — каже Дарина Сидоренко, старша радниця та координаторка проєкту «Обсерваторія ненависті», який відстежує антиукраїнську мову ворожнечі, дезінформацію та випадки насильства в Польщі. «Те, що ми спостерігали протягом останніх кількох років, полягає в тому, що контекст присутності українців у Польщі дуже суттєво змінився», — каже вона. «Ми маємо враховувати політичну складову». 

Проєкт Сидоренко відстежує польськомовний інформаційний простір, шукаючи ворожі наративи та простежуючи, як вони переходять між анонімними акаунтами в соціальних мережах, Telegram-каналами, політиками та медіа. Команда також документує випадки насильства та інші інциденти, мотивовані ворожістю до українців. Попередній моніторинг виявив зв’язок між зростанням ворожої риторики в польськомовному Telegram та актами агресії в реальному житті. 

«Протягом останніх двох років у Facebook, TikTok, Telegram і навіть уже в LinkedIn ми бачили сплеск негативних коментарів про українців», — каже Сидоренко. «Це могли бути новини про повсякденні конфлікти, які сильно драматизувалися, або коментарі щодо політичних подій». 

Зміна ставлення Польщі до українців піддається вимірюванню. У перші місяці після початку  повномасштабного вторгнення підтримка прийому українських біженців була надзвичайно високою — 94%. Але відтоді вона знизилася. Станом на липень 2026 року 52% поляків виступали проти прийому біженців з України, тоді як 42% усе ще підтримували його. Зниження підтримки не означає, що польське суспільство налаштоване проти України. Думки різняться залежно від питання: біженці, військова допомога, торгівля, членство України в ЄС та майбутні кордони країни викликають різні реакції. Проте політичний простір навколо України став більш суперечливим, і це часто виражається через розбіжності щодо історичної пам’яті двох народів. 

Польща має складні відносини зі Україною, особливо щодо історії міжвоєнного періоду. Найбільш суперечливою темою є насильство 1943–1945 років на Волині та у Східній Галичині, де відбувалися етнічні чистки між польським та українським населенням під проводом українських та польських націоналістичних сил. Історики сперечаються щодо точної кількості жертв, хронології, ступеня координації різних організацій та ширшого політичного й воєнного контексту. Ці події, чия історія раніше була відносно маловідомою, останніми роками стали важливою темою в Польщі. Наприклад, у 2008 році лише 20% поляків казали, що багато знають про Волинську трагедію, тоді як 41% заявляли, що нічого про це не чули. До 2023 року 64% сказали, що добре поінформовані, а 92% — що знають про ці події. 

Це зростання обізнаності відбулося в період, коли відносини між двома країнами були водночас надзвичайно близькими та суперечливими. Після лютого 2022 року Польща стала одним із головних прихильників України. Понад мільйон українських біженців оселився в Польщі, а польське суспільство надало масштабну допомогу. Водночас суперечки щодо імпорту зерна, сільського господарства, політики щодо біженців та військової підтримки почали входити до внутрішньої польської політики. Історична суперечка також перейшла в нову фазу. Польща та Україна відновили співпрацю з пошуку та ексгумації жертв воєнного насильства. У липні 2026 року польські фахівці розпочали ексгумації в Острівках та Волі Островецькій на Волині після того, як українська влада схвалила проведення робіт. 

Для Анни Мєжинської, польської журналістки та аналітикині соціальних мереж, яка досліджує дезінформацію, сама наявність історичної суперечки не є доказом маніпуляції. «Серйозна дискусія завжди передбачає взаємне слухання, врахування думок обох сторін і розгляд нових подій», — каже вона. «Її мета — не напад чи провокування ненависті, а пояснення питань і пошук згоди». Проблема, за її словами, виникає тоді, коли описи історичних злочинів постійно розміщують поруч із негативними історіями про українців у Польщі. На думку Мєжинської, цей історичний компонент став частиною ширшого набору наративів, спрямованих на зменшення підтримки України. 

«Однією з вимог [ультраправих] груп була ексгумація жертв волинських злочинів», — каже вона. «Коли ексгумації розпочалися, виявилося, що для них це не мало значення». За словами експертки, це свідчить про те, що навіть коли робляться спроби розв’язати історичні образи, політичні меседжі залишаються незмінними. «Багато дописів мають провокативний характер і зосереджені на описах жахливих злочинів та катувань, яких нібито зазнали жертви волинських злочинів», — каже Мєжинська. «Деякі містять неправдиву інформацію. Ці дописи багаторазово публікуються в соціальних мережах і повторюються роками». 

Вона визначає кілька повторюваних тем: українці як фізична загроза, використання волинських убивств для залякування поляків українцями та твердження, що українці можуть претендувати на польську територію після завершення російсько-української війни. Старіші наративи більше зосереджувалися на конкуренції за робочі місця, медичну допомогу та місця у школах і дитячих садках. 

«Від початку повномасштабної російської агресії проти України вони переплітаються з поточними повідомленнями про злочини, скоєні громадянами України в Польщі, багато з яких також є фейковими новинами», — додає експертка.  «Найпоширеніші наративи мають на меті відбити в людей бажання допомагати українцям», — каже вона. «Українських біженців звинувачували в проблемах, які вже існували в Польщі». 

Результатом, за словами Мєжинської, є специфічний тип політичного меседжу: насильство 1940-х років подається як аргумент проти українців, які живуть у Польщі у 2020-х. «Поєднання дедалі більш емоційних описів історичних злочинів із сучасними випадками порушення закону створює сильний страх, неприязнь і ненависть до українців», — каже вона. 

Від історії до стрічки новин 

Той самий шаблон простежується в моніторингу Сидоренко польськомовних Telegram-каналів. Telegram не настільки широко використовується в Польщі, як Facebook або WhatsApp, але, за її словами, він корисний, оскільки агрегує матеріали з інших платформ і дозволяє дослідникам бачити, які наративи та політики просуваються.  «Ним користуються люди, які вважають себе поза системою», — каже вона. «Вони шукають альтернативну інформацію. Їх не задовольняє те, як новини подають усталені, перевірені медіа, або вони відчувають, що ці медіа не відображають їхніх поглядів». 

«Це нерегульований простір», — каже вона. «І саме через такі маргінальні канали певні ідеї можуть просуватися до центру. Однією з найпоширеніших була теза про загрозу з боку українців, ідея про те, що українці — злочинці та загроза для Польщі». 

Один із прикладів стосувався транскордонної операції проти нарколабораторій. Насправді в операції брали участь українські та польські органи влади, а лабораторії були розташовані в Україні, Польщі та Молдові. Але поширювалася версія цієї історії як доказ того, що українські злочинні угруповання завозять наркотики до Польщі. «Новину подали так, ніби вона свідчила про приплив українських банд до Польщі», — каже Сидоренко. «Насправді суть новини полягала в тому, що українські та польські служби спільно ліквідували низку нарколабораторій». 

Інші наративи будуються навколо окремих злочинів. Сидоренко каже, що навіть коли сам злочин реальний, спосіб його подання може надати йому іншого значення. Її команда виявила випадки, коли польські медіа наголошували на українському громадянстві підозрюваного, хоча це не було релевантним для історії. В одному випадку, пов’язаному з фальшивомонетниками, двоє підозрюваних були поляками, один — українцем, а один — росіянином, але в заголовку було виділено лише українця. «Це не відповідає журналістським стандартам — постійно вказувати національність злочинця», — каже Сидоренко. «Українець сам по собі починає асоціюватися зі злочинністю. Ви можете навіть не мати наміру просувати такий наратив, але якщо непропорційно відбираєте такі історії, починає здаватися, ніби це справді так». 

Історичні наративи існують паралельно з цими історіями. Сидоренко каже, що її команда відстежувала твердження про те, що в Західній Україні створено «школу бандерівців» і що поширюється ідеологія Бандери — Бандера був лідером українського націоналістичного руху під час і після Другої світової війни. Ці повідомлення з’являються разом з обговореннями Української повстанської армії, волинських убивств та ексгумацій. «Під час одного словесного нападу на українських підлітків у Польщі нападник також використовував цю лексику», — каже вона. «Він називав їх “дітьми бандерівців” і казав їм повертатися в Україну». 

В іншому випадку відео, на якому українець отримує штраф за порушення правил дорожнього руху, поширювалося в Telegram. У коментарях вимагали депортації цієї людини. «Канали намагалися сформувати уявлення, що правопорушення, скоєні українцями, доводять наявність спільної характеристики», — каже Сидоренко. «Що вони зарозумілі, порушують польські закони та зловживають польською гостинністю». 

Сидоренко каже, що ворожість помітна навіть під історіями, які мало пов’язані з урядом України чи війною. «Згадка про Україну та українців завжди супроводжується дуже сильними емоціями», — каже вона. «Наприклад, гнівом, агресією та роздратуванням». Її команда бачила сотні негативних коментарів під історіями про відносно незначні інциденти за участю українців. Одним із прикладів було відео людини, яка перекинула сміттєвий бак і, за твердженнями, була українцем. Після цього з’явилися коментарі із закликами депортувати українців і твердженнями, що Польща дала їм забагато. «Лунали заяви, що ми дали українцям надто багато, а тепер вони поводяться так невдячно», — каже Сидоренко. 

Роль Росії у поширенні ненависті до українців у польських соціальних мережах є важливою; однак, крім російських ботів, багато ворожих наративів підхоплюють звичайні громадяни, які не мають зв’язку з Кремлем. «Дослідники в Польщі спостерігають високу активність проросійських кіл, російських акаунтів та інфлюенсерів у соціальних мережах у цих сферах», — каже Мєжинська. «Дуже схожий антиукраїнський контент паралельно з’являється в російських Telegram-каналах, іноді в російських державних медіа, серед проросійських активістів у Польщі та в ультраправих колах». 

«Також відомо, що Росія отримує вигоду від популяризації антиукраїнського контенту», — додає вона. «Тому не має значення, чи поширюють контент безпосередньо російські актори, чи лише надихають на це певні групи в Польщі, або, можливо — і це слід враховувати — деяким групам просто платять за його поширення. Важливий результат». 

Сидоренко описує подібний рух між платформами та політичними діячами. За її словами, деякі наративи починаються в анонімних каналах, їх підхоплюють інфлюенсери або політичні діячі, а згодом вони з’являються в основних медіа. Навіть авторитетні видання можуть посилювати наратив, не підтримуючи його навмисно, зокрема через яскраві заголовки. «Конкуренція між медіа дуже висока», — каже вона. «Їм потрібно триматися на плаву завдяки матеріалам, які справді привертають увагу». Таким чином, нейтральна історія може вписатися у ворожий наратив лише через спосіб її подання. «Ніхто не каже, що деякі історії не слід висвітлювати, якщо вони важливі», — каже Сидоренко. «Але важливо розуміти, що, наприклад, обраний заголовок може працювати на користь [ненависті]». 

Як протидіяти кампаніям ненависті

Сидоренко вважає, що журналісти несуть особливу відповідальність, оскільки можуть або перервати, або посилити цей процес. «Дуже важливо, щоб журналісти стежили не лише за російським пропагандистським простором», — каже вона. «А й переконувалися, що самі не стають ретрансляторами цих думок, настроїв і моделей сприйняття». 

Для Мєжинської одного лише фактчекінгу буде недостатньо, оскільки кампанії ненависті та фейкових новин діють через повторюваний емоційний вплив. «Когнітивні операції насамперед впливають на емоції», — каже вона. «Чим частіше люди стикаються з емоційними повідомленнями на певну тему, тим сильніше під їхнім впливом змінюється їхній спосіб мислення». Запропонована нею відповідь полягає не стільки в черговому раунді суперечок навколо окремих дописів, скільки у відносинах між двома суспільствами. «Ми не можемо формувати стійкість, якщо діятимемо лише на інформаційному рівні», — каже вона. «Необхідно дбати про добрі відносини між поляками та українцями. Інтеграція, пізнання одне одного та побудова довіри є необхідними». 

«Коли [це відбувається], зовнішні впливи мають незначне значення», — каже вона. «Над цим мають працювати обидві сторони: поляки й українці, а також українська діаспора в Польщі. Саме цього нам найбільше бракує сьогодні». Для Польщі та України історична суперечка нікуди не зникає. Волинська трагедія залишається центральною частиною польської пам’яті, а пошук жертв та їхня ідентифікація тривають — разом з українськими партнерами. 

Погляди, висловлені на цьому сайті, належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело фото: Pexels.

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.