В Угорщині прийняли закон, що дозволяє закрити розташований у Будапешті Центрально-Європейський університет (CEU). Фахівець із медіаправа та медіаполітики Ґабор Поляк (Gabor Polyak) із Пецького університету (Будапешт) переконаний, що цей крок є частиною тривалої атаки на інтелектуальну свободу в країні.

Не надто складно побачити паралелі між намаганнями угорського уряду закрити Центрально-Європейський університет, обмежити неурядові організації та знищити свободу преси. Університети, НУО та вільні медіа втілюють все, що правляча партія “Фідеш” ненавидить і чого боїться.

Кілька тижнів тому один студент запитав мене, чи будуть угорські університети й надалі вільними. Це було в рамках курсу медіа і політики, ми розглядали тему угорської політичної культури. Я не вдаватиму, що в той момент ми не відхилилися від наукового підходу: викладати медіа дослідження нині складно. Крім того, студент поставив складне запитання.

До цього запитання ми обговорювали помилки перехідного режиму, згадали про колишнього ворога (а нині – друга) прем’єр-міністра Віктора Орбана, медіамагната та олігарха Лайоша Сімічку (Lajos Simicska), а також нового медіарадника Орбана Арпада Хабоні (Árpád Habony).

Університети: свобода погоджуватися і не погоджуватися

В аудиторії нас було п’ятеро: четверо прогресивних, активних студентів і я. Ми вели чудові дискусії у прекрасній атмосфері. Що таке свобода, якщо не це? Так, у стінах університету можна говорити вільно, слухати думки інших, обговорювати,  сперечатися чи погоджуватися.

Як університетський викладач і представник НУО, я ніколи не почував жодних незручностей, хоча і ділився думками у Фейсбуці, під час інтерв’ю та подій. Навіть за найгіршого сценарію: мої студенти звикли, що я помітна і відверта особа. Справді, університет – це простір, де науковому мисленню та світогляду дається повна свобода дій. Це простір  для раціонального обговорення та великих ідей. Це – перша відповідь на запитання студента.

Обмеження фінансування і втрата автономії

Але є й інша відповідь: угорська вища освіта, як інституційна структура, втратила  свою автономію вже давно. Вона щоразу вибирала адаптацію, а не спротив. Зменшення державного фінансування означало менше паперу для друку, неможливість оновлювати бібліотеку, скасування грантів на поїздки, неможливість поповнити запаси мила та паперових рушників у туалеті, вимкнення опалення, об’єднання департаментів та, абсолютно неуникно, звільнення колег. Очевидно, що це (адаптація – прим. EJO) відбулося за рахунок якості досліджень та викладання. Та найгірший аспект – це без сумніву те, що вища освіта навчилася шукати та приймати дари тих, хто при владі, й бути безмежно вдячною за кожен кинутий шматочок. Непередбачуваність у питаннях фінансування змушує кожну інституцію йти на компроміс із собою.

Згодом була запроваджена нова “канцлерська” система: уряд номінує канцлерів для контролю за всіма фінансовими аспектами університетського управління, таким чином відкрито позбавляючи вищі навчальні заклади їхньої фінансової автономії. “Фінансова автономія” – це, звісно, самообман. Як може хтось автономно приймати рішення про використання освітнього та дослідницького потенціалу,  якщо грошей насправді немає? Оскільки повноваження канцлерів чітко не окреслені, між ними та університетами постійно тривають конфлікти.

Паралельні структури, очевидно, з’явилися для покращення фінансового менеджменту та більших заощаджень. І це рішення прийняли не без залучення вищих навчальних закладів: університетські сенати дали хід планам уряду. Я був там і бачив це; мій голос був єдиним голосом проти. Інший університетський сенат анонімно обрав головного ідеолога урядової партії на посаду президента університету, а кандидатуру на посаду декана анонімно відхилили, коли стало відомо, що президент університету не погоджується на призначення цієї особи.

Із 2010 року, крок за кроком університети  відмовляються від своєї автономії і поступово погоджуються на умови скорочень та принижень. На фоні відбуваються якісь торги, і в університетів з’являється аргумент для легітимації цього всього: принаймні, ми виживемо. Будучи частиною цієї системи, як я можу злитися на когось, хто зумів зберегти мою наступну річну зарплатню?

Але чому ніколи не траплялося так, щоб університети об’єднувалися і показували силу? Якби першого разу ми рішуче відреагували на цю шалену політику, вся країна могла б мати кращі перспективи на майбутнє.

Іншими словами, ще однією відповіддю на запитання мого студента мусить бути те, що університети – не вільні, не вільні взагалі. І що це величезною мірою пов’язано з їхніми власними промахами.

Яким би не був результат у випадку із Центрально-Європейським університетом, атака на нього чітко показала, що “Фідеш” може в будь-який момент цілком зруйнувати систему вищої освіти. Партія не зацікавлена у сучасних, визнаних у світі знаннях; формування незалежної точки зору та критичного мислення відверто не схвалюються; і навіть переваги, які CEU створює для Угорщини – включно з такими, які легко виміряти грошима – також виявилися неважливими для “Фідеш”.

Нове законодавство: проти різноманіття у вищій освіті?

Здається, що “Фідеш” ненавидить автономію, і навіть більше – різноманіття. Вона ненавидить ці дві цінності, за які виступає Центрально-Європейський університет  і, за певних обставин – університети загалом. Вони не можуть тримати CEU на повідку і принижувати його в такий самий спосіб, як роблять це із державними університетами, а отже – потребують чогось значно брутальнішого.

Джордж Сорос (George Soros), угорсько-американський фінансист та філантроп, який заснував CEU в цій ситуації слугує лише як алібі. Він є ще одним демоном, створеним партією “Фідеш”, недосяжним і невидимим ворогом, який нагнітає пристрасті прихильників урядової партії. Комунікація “Фідеш” залежить від таких демонтів. Героїчна боротьба проти них потрібна для легітимації всіх помилкових актів уряду.

Сорос виявився ідеальним демоном, бо втілює все, що не подобається “Фідеш”. Але, зрештою, це лише ярлик, який можна приліпити до всього, що вони вважають за потрібне. Тому, коли Der Spiegel чи The Guardian посилаються на ЦЄУ як “соросівський університет” – це помилка і недопустиме спрощення.

CEU означає для угорської вищої освіти те, що найбільша газета країни Népszabadság, закрита торік на фоні заяв про урядовий тиск, означала для свободи преси. Червона лінія, яку, як ми вважали, уряд не міг і не повинен був коли-небудь перейти. Ми помилялися.

Це вдала аналогія ще й тому, що однаково складно відповісти на два запитання: чи є в Угорщині свобода преси і чи є університети вільними. Є вільні журналісти і вільні медіа, і навіть не так рідко вони викривають урядові скандали. Але свобода преси – це щось більше. Це система, де всі точки зору мають рівні шанси достукатися до аудиторії і де кожне медіа на ринку має рівні шанси боротися за рекламу, купувати засоби розповсюдження і отримувати доступ до урядової інформації.

Якщо, зрештою, медіа функціонують в таких умовах, є шанс, що громадськість матиме доступ до належної інформації. Тоді є шанс, що публічні дебати відображатимуть соціальне різноманіття і громадяни будуть автономними у своєму політичному виборі.

Свобода, різноманіття й автономія підживлюють освіту та журналістику. Вони необхідні для успішного суспільства. Яким буде майбутнє суспільства, що втрачає ці цінності?

Переклад з англійської мови статті “Hungary: Threats To Liberty, Autonomy And Diversity In Education And Media”

Право на фото: Dimitris Kamaras, Flickr, ліцензія Creative Commons

Цей текст відображає точку зору автора, а не позицією “Європейської обсерваторії журналістики”