Парадоксально, але спроба заборонити журналістське розслідування може мати протилежний результат. У медіадослідженнях таке явище часто називають ефектом Стрейзанд — ситуацією, коли спроба приховати або обмежити поширення інформації лише привертає до неї ще більшу увагу. Назва походить від історії американської співачки Барбри Стрейзанд, яка намагалася через суд прибрати з відкритого доступу фотографію свого будинку, однак саме судовий процес зробив це зображення відомим мільйонам людей.
Суд проти журналістів
Липень 2026 року став одним із найважливіших моментів для української розслідувальної журналістики за останні роки. Причиною цього стало не лише резонансне розслідування про 143 об’єкти нерухомості, пов’язані з братом директора Державного бюро розслідувань України Олексія Сухачова, а й безпрецедентна спроба заблокувати його ще до публікації. Печерський районний суд Києва ухвалив рішення, яким заборонив журналістам «Слідства.Інфо» та Центру протидії корупції оприлюднювати матеріали про майно Олександра Сухачова, мотивуючи це можливістю завдання «невідворотної шкоди» фізичній особі. Фактично йшлося про превентивну заборону журналістського розслідування — інструмент, який демократичні суспільства традиційно розглядають як одну з найнебезпечніших форм цензури.
Попри судову заборону, автор розслідування Максим Савчук, на якого рішення суду не поширювалося, передав матеріал іншим українським редакціям. Саме так народилася «Ініціатива 143» — спільна акція солідарності, до якої долучилися видання «Українська правда», «Суспільне», «Схеми» (Радіо Свобода), hromadske, NV, Bihus.Info, «Дзеркало тижня» та «Телебачення Торонто». Вісім незалежних медіа одночасно опублікували розслідування, демонструючи, що спроба змусити мовчати одну редакцію не означає можливість змусити мовчати всю журналістську спільноту.
Саме розслідування порушувало питання, що мають очевидний суспільний інтерес. Журналісти встановили, що у 2018–2020 роках брат директора ДБР набув 143 квартири та офісні приміщення у харківських житлових комплексах забудовника «Строй Сіті». Згідно з документами, частина нерухомості купувалася за цінами, які в десятки разів поступалися ринковій вартості: окремі квартири коштували близько тисячі доларів США — фактично за ціною сучасного смартфона. Крім того, журналісти звернули увагу на зв’язки між забудовником і кримінальними провадженнями, які згодом розслідувало саме Державне бюро розслідувань, очолюване братом власника цієї нерухомості. ДБР у відповідь заперечило будь-який стосунок як до позову, так і до придбання нерухомості Олександром Сухачовим, наголосивши, що директор бюро та його родина не мають відношення до судового процесу. Водночас сама історія вже вийшла далеко за межі питання окремих квартир чи забудовника. Вона перетворилася на тест для української демократії та свободи слова.
Реакція медійної спільноти виявилася безпрецедентною. Українські редакції відкрито назвали судову заборону проявом цензури й опублікували матеріал на знак професійної солідарності. Засновниця «Слідства.Інфо» Анна Бабінець наголосила, що цей крок став демонстрацією єдності журналістів навколо спільних цінностей — права суспільства знати правду, свободи слова та незалежної журналістики.
Чи безпечно розслідувати армію?
Ще однією резонансною історією 2026 року стало розслідування онлайн-видання «Бабель», присвячене окремому штурмовому полку «Скеля» — одному з підрозділів Сил оборони України, сформованому під час повномасштабної війни. Поштовхом до журналістського розслідування стали численні повідомлення родичів військовослужбовців про серію смертей та випадків тяжких захворювань, зокрема двобічної пневмонії, а також свідчення про можливі порушення умов служби, неналежне медичне забезпечення та жорстоке поводження з військовими. Саме ці обставини редакція вирішила перевірити, спілкуючись із військовослужбовцями, їхніми родинами, медиками та аналізуючи документи.
Після виходу матеріалу дискусія швидко вийшла за межі оцінки самого розслідування. Авторка матеріалу Катерина Лихогляд стала об’єктом публічних образ і погроз з боку одного з військовослужбовців полку, який звинуватив журналістку у виконанні «замовлення» та використав принизливу лексику. Медіаюристи звернули увагу, що у його зверненні містилися приховані погрози журналістам, а не спростування фактів, наведених у розслідуванні. За кілька днів ситуація загострилася ще більше. 7 липня 2026 року Державне бюро розслідувань провело обшуки у співвласника «Бабеля» Олексія Бабенка, членів його родини та в офісі компанії «Вирій», що йому належить. У редакції заявили, що пов’язують ці слідчі дії саме з публікацією розслідування про полк «Скеля», зазначивши, що їм передувала масштабна кампанія дискредитації видання.
Майже одночасно із судовою забороною публікації розслідування «Слідства.Інфо» про майно брата директора ДБР ці події викликали серйозне занепокоєння української медіаспільноти. Український Медіарух [професійне об’єднання провідних українських медіа, журналістів та громадських організацій, яке виступає на захист свободи слова та незалежності медіа, — редактор] заявив про можливі ознаки системного тиску на журналістів-розслідувачів, які досліджують діяльність державних інституцій та силових структур. У заяві наголошувалося, що поєднання погроз журналістам, обшуків у співвласника незалежного медіа та судових спроб заблокувати журналістські матеріали створює небезпечний прецедент для свободи слова в Україні та суперечить європейським стандартам захисту журналістської діяльності.
SLAPP-позови, законодавство та випробування для демократії
Тиск на журналістів-розслідувачів не є новим явищем для України. Протягом останніх двох десятиліть українські медіа неодноразово стикалися з фізичними нападами, погрозами, кампаніями дискредитації, незаконним стеженням і судовими позовами. Вбивство Георгія Гонгадзе у 2000 році, а згодом — убивство Павла Шеремета у 2016 році стало трагічним символом боротьби за свободу слова. У наступні роки журналісти неодноразово повідомляли про фізичні напади, погрози, кампанії дискредитації та спроби перешкодити їхній професійній діяльності. Серед найбільш резонансних випадків — напади на знімальні групи проєкту «Схеми» (Радіо Свобода) у 2019 році, стеження за командою Bihus.Info у 2024 році, а також хвилі погроз, з якими стикалася редакція «Української правди» того ж року.
Ця дискусія виходить далеко за межі України. В останні роки Європейський Союз посилює правові механізми захисту журналістів від так званих SLAPP-позовів (Strategic Lawsuits Against Public Participation) — судових процесів, що використовуються для залякування журналістів, активістів і дослідників та стримування суспільно важливих публікацій. У 2024 році ЄС ухвалив спеціальну директиву, яка зобов’язує держави-члени створити ефективні механізми захисту від таких позовів. Україна, як держава-кандидат на вступ до Європейського Союзу, також взяла на себе зобов’язання гармонізувати своє законодавство з цими стандартами.
Попри те, що цензура прямо заборонена Законом України «Про інформацію» та Конституцією України, у квітні 2026 року Верховна Рада ухвалила у першому читанні законопроєкт №15150 — нову редакцію Цивільного кодексу України. Після аналізу документа Інститут масової інформації (ІМІ) заявив про щонайменше одинадцять норм, які можуть створити ризики для свободи слова та журналістських розслідувань. Найбільшу критику викликала запропонована редакція статті 318, яка істотно обмежує використання прихованої фото-, відео- та аудіофіксації. Проєкт дозволяє таємний запис лише у випадках, пов’язаних із національною безпекою або здійсненням правосуддя, однак не передбачає винятку для журналістських розслідувань, що здійснюються в суспільних інтересах. На думку медійних організацій, така норма могла б суттєво ускладнити документування фактів корупції, зловживань владою чи інших порушень, які нерідко виявляються саме за допомогою прихованої зйомки.
Не менш гостру дискусію викликав законопроєкт №14057, зареєстрований наприкінці 2025 року та підтриманий парламентом у першому читанні. Документ пропонував запровадити презумпцію недостовірності інформації про можливі правопорушення до набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Фактично це означало б, що журналісти не могли б повідомляти про корупційні чи інші зловживання до завершення багаторічних судових процесів. Крім того, законопроєкт передбачав розширене «право на забуття», яке дозволяло б вимагати видалення вже опублікованих матеріалів, навіть якщо вони містять правдиву інформацію.
Події літа 2026 року перетворилися на своєрідний тест для демократичної стійкості українських інституцій. Адже війна не скасовує суспільного контролю над державою, вона лише підвищує відповідальність журналістів за те, як цей контроль здійснюється, а відповідальність держави — за створення умов, у яких незалежна журналістика може виконувати свою демократичну функцію без страху перед цензурою, залякуванням чи непропорційним тиском.
Погляди, висловлені на цьому сайті, належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO.
Джерело фото: Pexels.
Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.
Tags: Bihus.info, slapp, війна в Україні, Гонгадзе, демократія, журналістські розслідування, розслідувальна журналістика, розслідування, судові переслідування журналістів, судові процеси
