Український театр не зупинився після лютого 2022 року. Він змінився, адаптувався, інколи буквально пішов у підвал, але продовжив говорити зі своєю аудиторією. Як зафіксувати цей процес так, щоб він залишився не тільки в пам’яті очевидців? Відповідь, яку пропонує документальне кіно, виявляється точнішою, ніж будь-який інший медійний формат.
Театр у кризі: не зупинився, а трансформувався
Є таке спостереження, яке повторюють дослідники театру в різних контекстах: у часи криз, а саме воєн, пандемій, політичних потрясінь театр не зникає. Він продовжує виконувати роль засобу соціальної взаємодії, підтримки, громадянського залучення. Це не красива метафора, а зафіксована закономірність. Достатньо подивитися на театральну практику часів Другої світової: навіть у таборах і в окупації люди організовували вистави — щоб утримати відчуття спільноти і нагадати собі про цінності, заради яких варто триматися.
Україна після лютого 2022 року підтвердила цю закономірність. Частина акторів пішла воювати, частина евакуювалася, частина почала вести прямі ефіри зі віршами й підтримкою онлайн. Але театри продовжили працювати. Рівненський театр ляльок і Чернівецький театр імені Ольги Кобилянської організовували виїзні покази для дітей-переселенців. Івано-Франківський театр імені Івана Франка грав у підвалі-укритті. Луцький театр імені Лесі Українки перетворився на простір, де одночасно збирали гуманітарну допомогу, проводили волонтерські ініціативи й репетирували нові вистави. Попит на театр не зменшився, а навпаки, змусив театральні колективи шукати нові форми, нові змісти, нові способи розмовляти з аудиторією. Режисери зверталися до хрестоматійних текстів і знаходили в них нові сенси: «Каліґула», «Кассандра» — це п’єси, що раптово зазвучали про сьогодні. Сцена ставала, як точно формулюють дослідники Ю. Бентя та П. Шопін, «безпечним простором для емоційного переживання нового трагічного досвіду» 2. Іншими словами, місцем, де можна було прожити те, що відбувається, не розсипавшись.
Але як зафіксувати все це так, щоб воно залишилося? Новинний репортаж дасть факт: «театри в Україні продовжують працювати під час війни». Інтерв’ю в газеті дасть цитату актора. А от те, як змінюється репетиційний процес, коли частина трупи на фронті; те, що відбувається між режисером і актором у паузі між повітряними тривогами; те, як театральна мова шукає слова для того, для чого слів ще немає — це може зафіксувати тільки камера, що входить у репетиційний зал і залишається там надовго.
Джон Ґрірсон, якому належить одне з перших визначень документалістики, назвав її «творчим осмисленням реальності» 4. Принциповий момент — не «фіксацією», а саме «осмисленням». Документальне кіно не просто записує те, що є. Воно відбирає, монтує, вибудовує наратив і через це виробляє сенс. У цьому його перевага перед оперативною журналістикою: воно має час і простір, щоб показати не тільки «що сталося», а й «що це означає».
Дослідник Майк Ренов виокремлює чотири ключові функції документалістики: фіксувати й зберігати; переконувати; аналізувати й досліджувати; виражати 3. У звичайний час ці функції можуть існувати окремо. У воєнний час вони переплітаються в одному фільмі. І саме це робить документальне кіно одним із найефективніших медійних інструментів кризового часу.
«Сцена, що говорить попри сирену»: особиста історія як ширша картина
Документальний фільм «Сцена, що говорить попри сирену» — це спроба зафіксувати функціонування сучасного українського театру в умовах повномасштабної війни через конкретну людську траєкторію. Центральна фігура — це акторка Молодого театру Поліна Снісаренко, яка паралельно працює у Дикому театрі та театрі Франка. Чому одна людина, а не загальна картина? Тому що через конкретну особу видно те, що губиться в узагальненнях. Три різних театри, три різних режисерських підходи, різний матеріал і все це в одному воєнному контексті. Її досвід охоплює різні полюси сучасної української сцени й водночас показує, як художнє вираження адаптується, чинить опір і переосмислює себе, коли нормальне життя зупинилося.
Фільм поєднує кілька документальних стратегій. Відеоспостереження фіксує репетиційний процес у його буденній, нередагованій тканині. Інтерв’ю відкривають рефлексивний вимір, де актори не тільки діють, але й намагаються сформулювати, що вони роблять і навіщо. А архівні матеріали — це ключовий художній прийом фільму. Що вводять історичну перспективу.
Документальне кіно про театр — це журналістика про те, як суспільство тримається разом, де воно шукає сенс і як зберігає себе в умовах, що руйнують звичне. Це якраз і є найважливіша тема для медіа, незалежно від того, чи йде мова про театральну залу чи окоп.
Архівні кадри, з якими працює фільм, — це матеріали театру «Березіль» Леся Курбаса. Курбас — це режисер-новатор 1920-х, який зробив українську сцену явищем світового рівня. «Березіль» був не просто театром — він був способом говорити про українську ідентичність у момент, коли це було небезпечно. Курбаса розстріляли. Театр закрили. Ці архівні фрагменти стоять поруч із сучасними кадрами і не потребують пояснень. Глядач сам бачить: це не вперше, коли українська сцена стає місцем, де культурна ідентичність відстоюється під тиском. Це традиція, що має свою історію, свої жертви і свою неперервність.
Є спокуса, якій часто піддаються медіа в час великої війни: відсунути культурні теми на узбіччя як щось менш важливе порівняно з фронтовими новинами, економікою чи політикою. Це зрозумілий, але хибний імпульс. ЮНЕСКО фіксує, що культурні інституції в умовах загрози виконують роль «просторів відновлення» — місць, де люди отримують можливість безпечно пережити складне 1. Саме кіно здатне ставати простором, де формується колективна пам’ять і вибудовується суспільна ідентичність тоді, коли все інше хитається.
Документалістика як пам’ять: що залишиться після
І останнє, про що варто сказати прямо. Документальне кіно — це не тільки комунікація в теперішньому часі. Це архів для майбутнього.
Те, що зараз фіксують камери в репетиційних залах, у театральних підвалах-укриттях, у розмовах акторів між тривогами, стане основним джерелом для тих, хто через двадцять або п’ятдесят років захоче зрозуміти, як жила і трималася Україна під час цієї війни. Яка культура продовжувала існувати.
«Сцена, що говорить попри сирену» — це спроба зафіксувати досвід, не статистику виживання театрів, а живу тканину того, що відбувається, коли сцена стає одночасно укриттям і лінією фронту. І саме цей досвід – найцінніше, що медіа можуть зберегти для тих, хто прийде після.
Використані джерела:
- UNESCO. (2022). Culture in crisis: Policy guide for a resilient creative sector. UNESCO Publishing. https://www.unesco.org/creativity/sites/default/files/medias/fichiers/2023/01/374631eng.pdf
- Бентя, Ю., Шопін, П. (2023). Український театр після повномасштабного російського вторгнення: нове звучання хрестоматійних текстів. Мистецтвознавство України, 23, 61–74.
- Renov, M. (1993). Theorising documentary. In M. Renov (Ed.), Theorizing documentary. 12–37.
- Grierson, J. (1966). Grierson on documentary (F. Hardy, Ed.). University of California Press.
Погляди, висловлені на цьому сайті, належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO.
Джерело фото: Pexels.
Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.
Tags: війна, війна в Україні, документалістика, документальні фільми, театр
