Медійні барони (від англ. “media barons”) – власники медіа, які використовують ньюзруми для політичного тиску та прояву влади – стають дедалі впливовішими у багатьох країнах Центральної і Східної Європи. Недавні угоди з продажу медіа у США та Німеччині свідчать про те, що медійні барони також повертаються в країни Заходу.

Сучасні медіаринки характеризуються нестабільністю. Журналістику все важче конвертувати у прибуток. Ефективні бізнес-моделі чекають свого часу. Якщо медіакомпанія більше не приносить прибутку – очевидно, власник має інші причини інвестувати у її розвиток. Не дивно, що за таких нестабільних умов медійні барони знову виходять на політичну сцену у багатьох країнах.

Хто він – медійний барон? На думку канадського медіа ослідника Девіда Тераса (David Taras), медійний барон – це “впливовий медіавласник, який вважає […] себе частково бізнесменом, частково журналістом і частково політиком. Вплив медійних баронів виявляється не у комерційному тискові, який вони чинять на новинних журналістів, а у тому, що вони починають […] працювати одночасно і як медіаменеджери, і як політичні актори. Вони купують газетні видання і керують телевізійними каналами саме тому, що вони є активними політичними гравцями”.

Явище медійних баронів слід розглядати у контексті концентрації власності у медіа. Коли рівень прибутків у компанії, якою керує ціла родина або окремий власник, починає падати, то у власника виникає спокуса продати компанію. Більш впливові та заможні власники конкуруючих медіахолдингів можуть використати ситуацію на свою користь – у політичному та економічному аспектах.

Медійні барони повертаються на медіаринок у США. Ще задовго до того, як Джеф Безос (Jeff Bezos) придбав “The Washington Post”, а мільярдер Джон Генрі (John Henry) – “The Boston Globe”, медіаексперт Девід Карр (David Karr) описав кілька прикладів. Він пояснює, що це явище тісно пов’язане з кризою американської газетної індустрії, обсяги якої зменшилась вдвічі за останні сім років.

“Якщо більшість газет є економічно невигідними проектами, які не приносять стабільного прибутку, то хто ж захоче ними володіти?”, – запитує Девід Карр. “Багаті хлопці” – ось його відповідь на поставлене запитання, до якої він додає: “Це не просто заможні люди, а ті, хто вже давно відійшов від буденних економічних реалій життя. Звичайно, існують інші дорогі хоббі, але скільки ж можна мати ретромашин чи картин 19 століття?”. Карр прогнозує, що деякі з нових медіавласників використовуватимуть свої “об’єкти колекціонування” з політичною метою або заради власних бізнес інтересів.

Ситуація у Європі є складнішою, оскільки походження медійних баронів є більш неоднорідним, порівняно зі США. У таких країнах, як Італія, Франція, Великобританія, “старі” медійні барони були частиною медіаландшафту протягом десятиліть. Магнати на кшталт Руперта Мердока (Rupert Murdoch) використовували медіавидання для підтримки тієї чи іншої політичної партії. Інші ж, наприклад Сільвіо Берлусконі (Silvio Berlusconi), зловживали використанням потенціалу ЗМІ заради укріплення своєї впливової політичної позиції. За свого життя Хесус де Поланко (Jesús de Polanco) в Іспанії, Ганс Дішон (Hans Dichand) в Австрії, а також Аксель Шпрінгер (Axel Springer) і Рудольф Аугштайн (Rudolf Augstein) у Німеччині, Альфред Хармсворт (Alfred Harmsworth) (Лорд Норткліфф) і Роберт Максвел (Robert Maxwell) у Великобританії були типовими прикладами медійних баронів – вони поєднували м’які форми впливу з силовими методами, до яких вдавались час від часу.

Для Східної Європи явище медіа олігархії є порівняно новим. Проте ступінь впливу медійних магнатів та їх кількість зросли настільки, що сьогодні це явище асоціюють із посткомуністичними країнами. Медійні барони стали впливовими політичними акторами на початку 90-их років, деякі з них – одразу після розпаду СРСР.

Окрім Росії, де багато з них втратили вплив через конфлікт з режимом Володимира Путіна, медійні барони стали дуже впливовими у Балканських країнах (Сербії та Албанії), а у Румунії та Болгарії їм вдалось зайняти позиції на ринках медіа на початку демократичних трансформацій, що почались у цих країнах. Інші магнати зайшли на ринок після того, як західні інвестори, як наприклад, “Mecom” у Польщі та “WAZ Group” у Сербії, вийшли з гри.

У Європі медійних баронів можна поділити на три групи: “приховані”, “потужні” і “потенційні” медійні олігархи. Найбільше прикладів “прихованих медійних баронів” можна знайти у західно-балканських країнах. У багатьох випадках справжніх власників ЗМІ неможливо виявити, оскільки медіа володіють компанії, які зареєстровані за межами країни. У нещодавньому звіті Антикорупційного комітету Сербії зазначалось, що власники 18 з 30 найбільш впливових медіа видань країни невідомі. Для ілюстрації наведемо один приклад: Зелько Мітровіч (Zeljko Mitrovic) володіє “TV Pink” і 4,95% акцій у “TV Avala”. “Окрім того, – пояснює сербський медіадослідник Веселін Кляїч (Veselin Kljajic) з Белградського університету, – відомо, що австрійська компанія “Greenberg Invest” тісно пов’язана з Мітровічем і володіє 48% акцій “TV Avala”. Цей факт вказує на те, що ймовірно контрольним пакетом акцій володіє Мітровіч”.

В Албанії ситуація із медіавласністю є трохи прозорішою, проте громадськість так само вважає, що “юридичні власники не завжди є реальними власниками ЗМІ”, – пояснює Артан Фуга (Artan Fuga), професор з комунікацій в Університеті Тірани. “Загальна кількість газет і телевізійних каналів є дуже великою, якщо порівнювати з чисельністю населення, а ринок реклами залишається невеликим. У зв’язку з цим, важко керувати конкурентним медіабізнесом”. Власники ЗМІ використовують медіа і свій вплив головним чином, щоб “чинити тиск і отримувати пільги”, – стверджує Ремзі Лані (Remzi Lani), директор Інституту медіа Албанії.

Натомість, у Румунії, Чехії та Україні “потужні медіа олігархи” є дуже впливовими і помітними акторами. Спостерігається концентрація медіа власності, проте імена власників ЗМІ відомі громадськості.

Румунію можна назвати “Італією Східної Європи”. Особи та родини, які належать до рейтингу найбагатших людей Румунії, володіють головними медіавиданнями, навіть при тому, що медіабізнес не належить до кола їхніх основних інтересів. Серед румунських медіаолігархів можна назвати Діну Патрічіу (Dinu Patriciu) та Дана Войкулеску (Dan Voiculescu). Діну Патрічіу – єдиний румунський мільярдер, який потрапив до рейтингу найбагатших людей за версією журналу “Forbes”, колишній депутат від “Ліберально-демократичної партії” та власник холдингу Adevarul-Holding, серед активів якого є друковані видання та телеканал “Adevarul TV”.

Войкулеску – другий у переліку найвпливовіших людей Румунії і засновник “Консервативної партії Румунії”. І хоча його доньки Коріна і Камеліа наразі контролюють “Intact Media Group” і п’ять телеканалів та чотири газети, які входять до цього холдингу, а також кілька журналів та інші медіа активи, “ньюзруми цих видань тісно пов’язані з політичною діяльністю Войкулеску”, – зазначає Аліна Васіліу (Alina Vasiliu), професор журналістики в Університеті імені Андрея Сагуна у Констанці (Andrei Saguna University of Constanta).

У Чехії Яромир Сукуп (Jaromir Soukup), власник “Empresa Media” та інформаційного агентства “Médea”, сам називає себе “чеським Берлусконі”. Він підтримував “Партію зелених”, соціал-демократів, а від нещодавно – колишнього прем’єр-міністра Яна Фішера (Jan Fischer) у його президентській кампанії 2013 року. Ще один бізнесмен, який поєднав політику, бізнес і медіа – це 58-річний Андрей Бабиш (Andrej Babiš), який заробив мільйони завдяки агрохімічній компанії “Agrofert”. Сьогодні його вихід на медіаринок включає запуск у 2012 році широкої регіональної мережі безкоштовних щотижневих газет “5+2”.

В Україні процеси економічної лібералізації йшли пліч-о-пліч із розквітом корупції і формуванням фінансово-індустріальних груп, “кланів”, тісно пов’язаних з політичними силами. Медіа стали привабливими активами для цих бізнес груп. Найбагатші українські олігархи, серед яких – Рінат Ахметов і Віктор Пінчук, є також найбільшими медіавласниками.

Попри поширене уявлення, не всі медійні барони походять зі Східної Європи: деякі з “потужних” медіаолігархів успішно працюють у Західній Європі. В Італії Сільвіо Берлусконі вже протягом кількох десятиліть залишається одним з найбільш впливових медіаолігархів. Окрім контролю над трьома найбільшими приватними телеканалами, він володіє значною часткою акцій найбільшого видавництва книг і журналів “Mondadori”, а його брат очолює одну з п’яти найбільших національних газет “Il Giornale”. Його головний конкурент Карло де Бенедетті (Carlo De Benedetti), а також інші бізнес-імперії, якими керують родини, завжди володіли газетами – не заради отримання прибутку, а заради здійснення політичного впливу. В Італії це явище називається “editoria impure” (брудний видавничий бізнес).

У Франції Мартін Бойгес (Martin Bouygues), власник п’ятої за величиною будівельної компанії в Європі, володіє 44% акцій “TF1”, що є найбільшою французькою телевізійною станцією. Бойгес був правою рукою колишнього президента Франції Ніколя Саркозі (Nicolas Sarkozy) і його першої дружини Сесілії та хрещеним батьком їхнього сина Луїса. Сержа Дассо (Serge Dassault), постачальника реактивних винищувачів для французької армії та сенатора від правої партії “UMP” (Union pour un mouvement populaire), вважають новим магнатом, який завойовує позиції на французькому медіаринку. Дассо володіє “Figaro Group”, яка випускає найбільше національне щоденне видання “Le Figaro” (наклад – 300 тисяч примірників) і щоденний французький телегід “TV Magazine” (наклад – 6 мільйонів примірників).

У Великобританії найбільш впливовим медіамагнатом є Руперт Мердок, який володіє “The Times” (щоденний наклад – 400 тисяч примірників) і “The Sun” (щоденний наклад – 2,6 мільйони примірників), а також 40% акцій “BskyB”, власника “Sky News”. Його звинувачують у використанні ЗМІ з метою впливу на політичну ситуацію у країні та представників влади, проте ці припущення важко довести. Розслідування судді Левесона (Leveson Inquiry), пов’язане зі справою про прослухування телефонних розмов, що їх здійснювались журналісти видання “News of the World”, наводить більше доказів існування зв’язків з урядом.

Не лише у Західній Європі, а й у Польщі можна знайти багато прикладів “потенційних” медійних баронів. Багаті медіавласники контролюють ринок у країнах і можуть з часом перетворитись на медіаолігархів, проте поки що вони не виявляють таких амбіцій. Наприклад, у Німеччині та Швейцарії можна знайти лише кількох активних медійних баронів. Втім, зараз відбувається посилення концентрації власності у медіа та зниження прибутковості традиційних ЗМІ, що створює сприятливі умови для діяльності медіаолігархів та несе загрозу для демократії.

Два найбільших видавництва у Німеччині, “Bertelsmann” і “Springer”, рівень доходів яких за 2012 рік оцінюється у 16,6 мільярдів євро (“Bertelsmann AG”) і 3,3 мільярди євро (“Springer AG”), контролюються багатими спадкоємницями: Ліз Мон (Liz Mohn) і Фріде Спрінгер (Friede Springer). Обидві є одними з найвпливовіших медіапідприємців жіночої статі, і їх обох важко уявити у ролі “медіаолігархинь”, вони є приватними особами, які не шукають публічності.

І попри це, обидві медіакомпанії відіграють важливу роль у політичному житті країни. У випадку з компанією “Bertelsmann”, організація, яка тісно пов’язана з компанією, є не лише мозковим центром, а й центром політичного впливу. Найбільш впливовою політичною фігурою у “Springer Group” є радше не власник і не генеральний директор медіахолдингу, а редактор видання “Bild-Zeitung” Кай Дікманн (Kai Diekmann), який значною мірою впливає на кар’єру німецьких політиків.

У Швейцарії нещодавню інвестицію у “Basler Zeitung”, зроблену популістським політиком Крістофом Блохером (Christoph Blocher), і, як наслідок, його просування в якості медійного барона, сприйняли з підозрою. Втім, баланс влади у країні буде порушено лише тоді, якщо хтось з членів родин, які володіють найбільшими приватними медіакомпаніями, “Ringier” і “Tamedia”, виявить політичні амбіції.

У Польщі, де західні інвестори “Orkla Media” і “Mecon” покинули ринок, також йдеться про “потенційних” медійних баронів. Нові регіональні медіавласники дуже обережні у питаннях зв’язків з політикою і намагаються балансувати між різними політичними групами. Великі медіа власники – родини Зигмунд Солор-Жек (Zygmunt Solorz-Żak), а також Вальтер (Walter) і Вейхерт (Wejchert), які володіють двома приватними загальнонаціональними телевізійними станціями (“Polsat” і “TVN”), намагаються дотримуватись політичного балансу і при цьому створювати сприятливі умови для бізнесу, а не женуться за популярністю, впливовістю і політичним перегонами.

Тоді як західні інвестори покидають ринок Східної Європи, принаймні один російський олігарх успішно “завоював” Захід: Олександр Лєбєдєв став ключовим гравцем на газетному ринку Великобританії, а також “потенційним” медійним бароном після того, як придбав “London Evening Standard” (безкоштовна вечірня газета з накладом близько півмільйона примірників), “The Independent” (щоденний наклад – близько 70 тисяч примірників) і “Sunday Independent” (наклад – близько 100 тисяч примірників). Разом із сином Євгеном Лєбєдєвим вони запустили газету “i”, яка розрахована на середній клас (наклад – близько 300 тисяч примірників).

Медійні барони у Європі представлені у різних проявах і масштабах. Форми діяльності, цілі, яких вони хочуть досягти, різняться залежно від країни. Політична культура, розмір ринку, рівень достатку – всі ці фактори впливають на діяльність медіаолігархів. У східноєвропейських країнах визначальним є також фактор іноземного інвестування.

Визначити чіткі моделі поведінки медіаолігархів непросто. Але справедливо буде сказати, що медійні барони здобули вплив у багатьох європейських країнах. Зростаюча концентрація власності у медіа і зниження прибутковості традиційних ЗМІ зіграли свою роль у появі нової хвилі медіаінвесторів, що мають політичні інтереси. Ще не можна сказати точно, чи стосується це також Джефа Безоса та Уорена Баффета, які нещодавно додали до своїх імперій кілька американських газет.

Приклади Швейцарії та Німеччини, а також процеси, що відбуваються у США, вказують на сценарій, який може чекати нас у майбутньому. Якщо прибутки газет і надалі стрімко падатимуть, як це відбувається у США, то більшість з них стануть неплатоспроможними, як “Frankfurter Rundschau”, або ж закриються, як “Financial Times Deutschland”. В свою чергу колись престижні “старі” видання на кшталт “Basler Zeitung” можуть легко стати жертвами “нових” олігархів-популістів, як у випадку з Крістофом Блохером. Нові медіамагнати можуть не володіти таким необмеженим політичним впливом, як Сільвіо Берлусконі в Італії, проте на медіаринках з високою концентрацією власності небезпечний союз медіа власників-популістів і політиків-популістів може стати загрозою для системи стримувань і противаг у демократичній державі. Ми можемо вже спостерігати ці процеси у країнах Східної Європи. І це може також статись у Західній Європі.

Стаття була підготовлена за участі Tina Bettels, Hana Biriczova, Philip Di Salvo, Natascha Fioretti, Cristina Gelan, Jonila Godole, Milica Jevtić, Olena Kutovenko, Marko Nedeljkovic, Dariya Orlova, Meera Selva and Rrapo Zguri.

Коротша версія статті була опублікована у Neue Zürcher Zeitung.

Право на зображення належить: Chris Devers / Flickr CC