Антон Наумлюк: “Намагаюся, щоб у моїх текстах мене не було”

жовтня 31, 2017 • Головне, Етика та якість • by

Антон Наумлюк у день вручення нагороди Free Media Awards, Київ, 10.10.2017

Російський журналіст Антон Наумлюк  співпрацює з виданнями“Новая газета”, “Медиазона і “Радио Свобода“. Висвітлює судові процеси над українськими політв’язнями та кримськими татарами. Цього року він став лауреатом премії Free Media Awards від норвезького  Fritt Ord та німецької ZEIT Foundation. В інтерв’ю EJO він розповів про специфіку висвітлення судових процесів, роботу в російських медіа та ставлення до пропаганди.

Антоне, Ви працюєте у Криму, висвітлюєте судові процеси над кримськими татарами та українськими політв’язнями. Скажіть як діяти, щоб залишатися у безпеці?

— Не робити того, що не є журналістикою. Я повідомляю про свої наміри: наприклад, якщо роблю матеріал про обшук, то намагаюся спочатку отримати коментар від силовиків, шукаю головного. Коли мені відмовляють, я продовжую роботу, але я знаю, що про свої наміри повідомив. Складно висувати претензії людині, яка діє відкрито.

Також журналістові можуть помститися, якщо засвітити у матеріалі прізвища “не тих” людей. Але тут важливо пам’ятати, що основне завдання журналіста — вісвітлити те, що відбувається.

У чому специфіка роботи судового журналіста?

— Інформація, яку ви подаєте у своєму матеріалі може нашкодити підсудному, до нього можуть жорсткіше ставитися, більше катувати. Тоді питаю, чи можна послатися на адвоката, таким чином я позбавлю підсудного зайвих проблем. Тут важлива відповідальність перед собою, адже підсудний та адвокат вам довіряють. Ось наприклад, одного з диверсантів катували, але він заборонив про це говорити: боїться, що його будуть репресувати ще більше. Хоч ця інформація дуже важлива, вона може йому нашкодити.

Часто за сторону обвинувачення говорять документи. Якщо в Україні силовики ще йдуть на контакт, то в Росії — ні. Їм це не потрібно.

Адвокати, як правило, надають рівно ту інформацію, яка необхідна для того, щоби витягнути людину. Вони не скажуть більше, ніж треба, бо для них це невигідно, небезпечно, б’є по іміджу. Це також зайве афішування: люди не підуть до адвоката, який захищав, наприклад, терориста. Тому на співпрацю йдуть по-справжньому ідейні люди. Вони розглядають журналіста як союзника. Їм важливо, щоб дізналися про всі подробиці. Вони починають довіряти журналісту, розповідають інформацію не для публікації. Коли адвокати просять не посилатися на них, потрібно це поважати, адже вони ваше джерело інформації. Але водночас важливо, щоб люди розуміли, що ви їм не друг і не брат, а журналіст.

Вам вдається об’єктивно розказувати про події в Криму?

— Я намагаюсь, щоб у моїх текстах мене не було взагалі. Звичайно, не можна зробити повністю дистильований текст. Якщо журналіст бере участь, наприклад, у мітингу чи акції протесту, то виникає питання, чи зможе він висвітлити події об’єктивно і залишитися журналістом. Це особливо проявляється у журналістів саме з Криму. Потрібно сказати собі: “Я пережив ці події, але прагнутиму показати їх адекватно”.

Чи були випадки, коли ви не могли виствітлити подію нейтрально?

—Під час виборів у Саратові у 2013 році я очолив Саратівське об’єднання виборців. Бачив фальсифікації на власні очі. Тоді довелося обирати: або активізм або журналістика. Проблема також у тому, що більшість кейсів про кримських диверсантів мають законні підстави. А от чи погоджуємося ми з ними, чи ні, наскільки ці підстави абсурдні — це вже інше питання.

Чи зіштовхувалися ви із цензурою в ЗМІ, з якими співпрацювали?

—Ні, я не стикався з цензурою. У “Медіазони” досить грамотна редакторська політика. Я вважаю, що це найуспішніший російський стартап. Це той випадок, коли твій матеріал не скорочують, а навпаки вказують, що тобі ще залишилось зробити, щоб матеріал вийшов повним.

“Новій газеті” легше обрізати матеріал. Оскільки я один з небагатьох журналістів, які активно працюють над темою подій в Криму, я можу не надати виданню матеріали, якщо мені не сподобалось, як з ними вчинили минулого разу. Це той випадок, коли ти набагато потрібніший їм, ніж вони тобі.

“Радіо Свобода” до текстів ставляться легше, публікують майже відразу. Однак, був випадок з “Хізб ут-Тахрір”, коли довго вирішували: випускати матеріал чи ні, адже в Україні партія легальна, а в Росії вона визнана терористичною організацією. Але все ж таки матеріал опублікували.

Із відео складніше. Над ним не маєш безпосереднього контролю. Це довгий процес, і ти не можеш попросити надіслати його тобі перед публікацією, внести правки, надіслати назад.

Як ваші матеріали сприймають в Криму та в Росії?

— Суспільство дуже розшароване, мало хто хоче вийти із зони комфорту. Той, хто дивиться телевізор, не буде читати “Новую Газету”, що може похитнути його світ. Медіа нічого не змінюють, а якщо і змінюють, то хіба що через тиск на владу. Сьогодні люди самі формують свій інформаційний простір. Хтось не подобається — береш і видаляєш з друзів. Ніхто не буде розбиратися, чому та чи інша людина так думає.

Звичайно, коли пишеш, думаєш про результат. У тих, хто висвітлює тему прав людини, завжди є внутрішній конфлікт. Є політичне рішення, яке ти не зміниш, і ти робиш те, що теж нічого не змінює, а хотілося б. Тому я працююне для того, щоб стало краще, а щоб не стало гірше.

Сьогодні у ЗМІ дуже багато пропаганди і незалежна журналістика — це радше розкіш. Як, на вашу думку, слід з боротися з цим явищем?

—Журналісти не повинні мати стосунку до пропаганди. ЗМІ, які підконтрольні владі, легше змусити маніпулювати інформацією, але тоді вони не є ЗМІ як такими. Журналістика — це не пропаганда, а пропаганда — це не журналістика.

Фото: Віталій Грабар

Читайте також:

“Журналістика в Криму: переслідування та пропаганда”

Print Friendly, PDF & Email

Tags: , ,

Send this to friend