Кадр з документального фільму “War Photographer” (2001) швейцарського режисера Крістіана Фрая

Кожен журналіст переживав мить, коли емоційний інтелект ставав важливішим елементом у зборі новин та їхньому висвітленні, ніж проста констатація “фактів”. Чи то прагнучи переконати когось, хто не дуже хоче давати коментар, чи то маючи справу з непередбачуваним натовпом, динаміка якого може змінитися будь-якої миті, — журналісти повинні робити значно більше, ніж просто збирати інформацію. Їм потрібно, до всього, могти сприйняти, зрозуміти й опрацювати ситуацію емоційно. Дослідники журналістики — чиєю роботою є спостерігати за тим, як перекроюються кордони професії — усе більше усвідомлюють, наскільки емоції роблять позитивний внесок у висвітлення новин.

Західні журналісти й науковці не завжди вважали емоції й емпатію позитивними й продуктивними елементами. У минулому багато хто підозрював, що, якщо впустити їх у журналістику, то це призведе до сенсаціоналізму та «дешевих емоцій». У кращому випадку визнавалося, що журналісти можуть мати «чуйку на новини» чи покладатися на своє «шосте чуття» у прийнятті журналістських рішень. Дехто запитував, чи дозволяється журналістам займати співчутливу позицію в особливих обставинах.

Мартін Белл (Martin Bell), який висвітлював війну на Балканах 1900-х для BBC, запропонував «приязну журналістику» (англ. journalism of attachment) як спосіб зайняти моральну позицію на користь жертв війни й конфлікту. Однак це не дуже впливало на основну журналістську практику до минулого десятиліття. У 2001 році науковець і журналіст зі США Майкл Шадсон (Michael Schudson) визначив тон журналістики як «радше спокійний, ніж емоційний», а в 2010 році британський науковець Деніс Мак-Квейл (Denis McQuail)  захищав безсторонню журналістику, що «уникає ціннісних суджень чи мови або зображень, які провокують емоції». Журналісти-практики не барилися наголошувати, що об’єктивність та безсторонність — ідеали, до яких має прагнути західна журналістика. На їхню думку, емоції більше належали до комерційної сфери.

Але близько десяти років тому цей сценарій змінився, і в 2008 році Шадсон запропонував термін «соціальна емпатія» на позначення співчутливішого розуміння того, «як люди, що дуже відрізняються від нас, переживають своє життя».

Думати й відчувати

Мабуть, час запитати з іншої, загальнішої перспективи: чи можуть емоції та емпатія бути гарною ознакою журналістики та журналістської роботи?

Ми без зусиль можемо визначити чотири основні шляхи, коли емоції та емпатія стають основними якостями, на які потрібно спиратися журналістиці. Сюди належать аспекти: нейробіології, морального прийняття рішень, професійності та зміни ролі журналістики в суспільстві, яке заохочує більш відкрите виявлення емоцій. Перш ніж обговорювати, до яких наслідків це приведе в журналістиці взагалі, розгляньмо детальніше ці чотири аспекти.

По-перше, емоції — частина нашої біологічно-когнітивної системи чуттів, а отже, вони формують наше бачення світу. Ми розуміємо світ як когнітивно, так і емоційно. Ми думаємо про речі й відчуваємо щось щодо них. Тож наша реальність формується взаємодією пізнання, емоцій, чуттів та спогадів. Багато експертів намагалися пояснити, чому Британія проголосувала за Брекзит. Однак пояснення неуспішні, якщо не враховують «почуття учасників голосування» (Stephen Coleman). Емпатія тут особливо важлива як невербальний спосіб розуміння ментального й емоційного стану інших людей.

Журналіст-розслідувач та ведучий India Today Рагул Канвал веде жваву розмову з політиком

Це особливо стосується індійської журналістики, яка більше орієнтована на емоції. Молода дикторка з 24-годинного каналу новин Headlines Today (тепер відомого як India Today) колись сказала мені, що журналісти, які висвітлюють новини про тих, хто стали центром уваги в медіа, мають розуміти, що переживає герой історії, щоби могти розповісти цю історію. Інакше «не думаю, що глядач може зрозуміти емоції, через які проходить людина», — сказала вона. Емпатія також допомагає при перевірці тверджень — не завжди легко вирішити, чи хтось бреше, чи каже правду, і хороші навички зчитування емоцій допомагають.

Емпатія тут стає тим, що ми називаємо — услід французькому філософу та соціологу П’єру Бурдьє — «емоційним капіталом». Це означає, що журналісти, яким властивий вищий ступінь емоційного капіталу (у позитивному розумінні цього як емоційного інтелекту), здатні зробити більший вплив на професію, на відміну від інших.

Один ведучий-журналіст із регіонального медіа колись мені казав: після «сотень дзвінків у двері, де померли люди… Якщо ти справді чуйний і поводишся, як дружня людська істота, а не як робот, який хоче зробити фотографію, то більше шансів, що ти отримаєш фотографію». Журналістам, здатним на емпатію, краще вдається домогтися співпраці своїх героїв, оскільки вони спроможні помітити тонші, невербальні форми інформації.

Якщо коротко: емпатія як ресурс у роботі журналіста визначає професійне й етичне прийняття рішень більш значною мірою, ніж ми досі припускали.

Вплив емоцій на професійне судження

Внесок емпатії та емоцій у журналістику не закінчується на нейробіології. Друга важлива сфера — моральне прийняття рішень. Журналісти повинні вміти робити судження про те, як на людей впливають певні ситуації. Науковець Рене Джеффрі (Renée Jeffery) виявив, що уже в часи Шотландського Просвітництва Девід Г’юм (David Hume) підкреслював роль емоцій у здатності людського розуму робити судження. Тож етична поведінка є мотивованою емоціями й відображає «внутрішнє чуття правильного й неправильного». Наприклад, залишатися безстороннім — неадекватна відповідь на сексизм і расизм Трампа. У цьому випадку в історії насправді немає двох сторін, і дотримуватися класичних принципів журналістики — невідповідне рішення.

Не можуть журналісти залишитися безсторонніми й тоді, коли йдеться про висвітлення кліматичних змін: ми не можемо надавати однакової важливості і науковцям, і скептикам кліматичних змін. У цьому разі журналіст, якому бракує питомого морального компаса, стає морально невизначеним суб’єктом. Саме тут штучний інтелект (чи роботизована журналістика) поки що зазнає невдачі — попри те, що це послідовність очевидно логічних рішень, його здатність до суджень усе ще незначна.

Але ми маємо враховувати також і те, до якої міри журналісти свідомі впливу своїх емоцій на процес прийняття рішень. Важливо розуміти, як наші емоції впливають на наші професійні судження, якщо ми хочемо створювати журналістику, що виходить за межі нашого особистого суб’єктивного світогляду. Психолог Зіва Кунда (Ziva Kunda) показала, як емоції та «афекти» взаємодіють із міркуванням та переконаннями. Кунда використала термін «мотивоване міркування» для опису того, як люди (а отже, потенційно журналісти) можуть чіплятися за хибні переконання за наявності всіх доказів протилежного, щоб мінімізувати незручну когнітивну різницю.

Неписані правила

По-третє, емоції вступають у гру в стилі презентації — особливо в трансляції, де набір ледь помітних правил визначає міру, до якої емоції формують частину стилю презентації. Наприклад, більш тверезий «прохолодний» стиль британського BBC News at Ten суттєво відрізняється від гучного й яскравого стилю «продавця на ринку», що часто можна побачити на деяких індійських новинних каналах. Там журналісти вступають у «емоційну роботу» (англ. emotional labour) — термін, який запровадила соціолог Арлі Гохшілд (Arlie Hochschild) у книзі «Контрольоване серце» (The Managed Heart) й застосовувала щодо практики управління власними емоціями, чого вимагають деякі професії.

Бортпровідники, від яких очікують посмішок і приязності навіть у стресових ситуаціях, постійно вступають у «емоційну роботу», але журналісти також часто повинні демонструвати «відповідну» емоційну відповідь на ситуацію. Ці неписані правила, які керують вираженням емоції, відрізняються залежно від культурного контексту й конкретного медіа. Вони позначають неочевидні межі журналістської професії в різних культурних обставинах, і чітке розуміння цих правил істотне, щоби «вписатися» й виглядати професійно.

По-четверте, зміна в бік більш «емоційного суспільства» (Clough and Halley, 2007) докорінно змінює роль журналістики. Коли комерційний тиск робить залучення аудиторії основною вимогою, коли популістські лідери захоплюють публічну сферу на хвилі колективних емоцій, якісна журналістика має шукати нових шляхів за межі чисто когнітивно-орієнтованого поширення інформації та обернутих пірамід. Але куди ми зайдемо, і як журналісти можуть управляти своїми емоціями й емпатією продуктивніше?

Переклад з англійської мови статті «Should journalists be more emotionally literate?» Марії Косенко

Це редагована версія статті, опублікованої вперше на французькій версії сайту EJO.

Посилання:

Bell, M. (1998). The journalism of attachment. In Kieran M. (Ed.), Media Ethics, London & New York: Routledge, 15-22

Clough, P. T., & O’Malley Halley, J. (Eds.) (2007). The Affective Turn. Theorizing the Social. Durham: Duke UP.

Coleman, S. (2013). How Voters Feel. Cambridge: Cambridge University Press.

Hochschild, A. (1983). The Managed Heart. Berkeley: University of California Press.

Jeffery, R. (2014). Reason and Emotion in International Ethics. Cambridge: Cambridge University Press.

Kunda, Z. (1990). “The Case for Motivated Reasoning”. Psychological Bulletin. 108 (3), 480–498

McQuail, D. (2010). McQuail’s Mass Communication Theory (6 ed.). Los Angeles & London: Sage

Schudson, M. (2001). The objectivity norm in American journalism. Journalism, 2 (2), 149-170

Головне зображення: Christian Frei | Ліцензія: CC BY-SA 2.0 | Джерело: Flickr