Чи можуть журналісти навчитися співпереживати?

червня 27, 2019 • Головне, Етика та якість • by

У попередній статті для EJO Антьє Ґлюк писала про зміни у сприйнятті важливості емоційного інтелекту в новинних репортажах протягом останніх десятиліть. Тут вона на прикладах розглядає те, як до цього питання звертаються у журналістській освіті.

Одна справа визнавати роль емоцій у новинному висвітленні. Зовсім інше – відсторонитися від цього та знайти раціональні відповіді на нові виклики.

Як журналісти ми маємо знайти відповіді на низку складних запитань. Чи можливо навчитись емоційній грамотності? Якщо так, то чи можна вивчати її системно? Чи справді нам потрібні ці знання, щоби бути «хорошими журналістами»?

Донедавна цьому аспекту підготовки журналістів не приділяли багато уваги. У 2018 році команда дослідників із Нідерландів під керівництвом Мелісси Фуллер (Melissa Fuller) провела дослідження про те, як емпатія – тобто процес досягнення розуміння, спираючись на емоції та мислення – може стати більш органічною частиною професійної підготовки комунікаційників узагалі.

Команда дійшла висновку, що важливу роль відіграє ціла низка засобів, включно з розпізнаванням мови тіла та невербальних знаків, самозаглибленням та формуванням належної реакції на інформацію, що викликає емоції.

Навчання роботі з травмами

Ці ідеї зараз починають застосовувати в підготовці журналістів. Борнмутський університет (Bournemouth University), що у південній Англії, одним із перших в Європі запропонував студентам спеціалізовані курси з тренування емпатії та важливості емоційної грамотності. Ці курси засновані на принципах, розроблених DART Center of Journalism and Trauma у відповідь на зростання усвідомлення впливу, який може чинити на журналістів процес висвітлення  травматичних подій та його вплив на висвітлення новин.

Студенти, що вивчають журналістику в Борнмуті, мають можливість прослухати короткі курси про чутливе висвітлення катастроф. У межах навчальної програми студенти отримують бриф катастрофи, після чого вони залучаються або до уявного сценарію «після урагану Катріна», або до «терористичної атаки на футбольному стадіоні».

Викладач курсу професор Стівен Джукс (Stephen Jukes) зазначає, що вправи «досить короткі – рольова гра по 10-20 хвилин на один випадок, де студенти вчаться в дії».

Студенти журналістики з Борнмута також мали шанс взяти участь у реальному сценарії. Після нищівного землетрусу в Непалі в 2015 році слухачі курсу разом із групою студентів з Індії та Непалу побували в Катманду, щоби висвітлити тривалі наслідки землетрусу.

Журналістика рішень

Організатори проекту «Aftershock Nepal», викладачі журналістики Борнмутського університету Чинду Средхаран (Chindu Sreedharan) і Ейнар Торсен (Einar Thorsen) спостерігали, як студенти, що брали участь, виробляли більшу чутливість у роботі з тими, хто вижив після стихійного лиха. Це допомогло протистояти звинуваченням у «парашутній журналістиці», які часто висувають місцеві журналісти, коли їхні колеги з міжнародних медіа приїжджають висвітлити кризу і не помічають глибокої травми, якої зазнало місцеве населення.

Завдяки тому, що студенти залишались на місці довше, ніж зазвичай після подій, вони усвідомили, що можуть допомогти жертвам відчути, що їх сприймають серйозно, і що їхні історії почує світ.

Студенти-репортери по суті вправлялися в «журналістиці рішень», де журналіст висвітлює чи навіть розв’язує соціальні проблеми. Вони мали можливість шукати відповіді на виклик, поставлений проєктом. Для цього їм потрібен був високий рівень емоційної грамотності, а це зробило їх більш готовими до роботи з такими ситуаціями.

Дати голос непочутим

Потреба виявити чуйність під час інтерв’ю з жертвами травматичних випадків і насильства – вразливими особистостями і непочутими голосами – зараз вважається ключовою навичкою журналіста. Ця навичка є фундаментальною з погляду журналістської етики та стандартів роботи. Це корисно і для журналіста: професіонали з більш розвиненим емоційним інтелектом зазвичай краще співпрацюють з джерелами новин.

«Це більше про емоційну грамотність», зазначає Джукс. Як колишній журналіст Reuters він усвідомлює, що «якщо ти не співпереживаєш, ти не отримуєш матеріалу».

Попри те, що революційні ідеї Борнмута потроху перебирають інші британські університети, де є курси журналістики, вони ще не набули поширення серед установ, що опікуються викладанням журналістики, тобто Національної ради з підготовки журналістів (NCTJ) та Ради з підготовки журналістів з питань трансляції (BJTC).

Втім, Джукс залишається оптимістичним: «Через різкі технологічні зміни співпереживання у висвітленні новин сьогодні важить навіть більше. Ми живемо у світі, повному зображень в інтернеті, а геополітичні умови характеризуються хвилями мігрантів та страшних громадянських війн».

Ключові навички, необхідні наступному поколінню журналістів, простягаються далі за простий збір фактів та популярну зараз журналістику даних. Співпереживання, емоційний інтелект та, мабуть, навіть співчуття мають стати органічною частиною навчальних програм для журналістів.

З англійської мови статтю «Can journalists learn empathy?» переклала Дар’я Діденко

Підпишіться на нашу щомісячну e-mail-розсилку найцікавішого у сфері медіа

Print Friendly, PDF & Email

Tags:

Send this to a friend