Проблема журналістської етики завжди була гострою для журналістики незалежної України. Як засвідчують дослідження, українські журналісти бачать великий розрив між наповненням теоретичних курсів з етики в університетах та реаліями своєї професії.

Ще античний філософ Аристотель прагнув в рамках свого вчення відповісти на питання, яке не давало йому спокою протягом всього життєвого шляху: що я/ми повинен/повинні робити? І врешті-решт грецький мислитель дійшов наступного висновку – людина має реалізовувати свої вчинки, дотримуючись етичних настанов, які для Аристотеля відображалися у правилі “золотої середини”: дій по відношенню до інших людей так, як ти хочеш, щоб вони чинили з тобою.

Однак це “хотіння” для кожного різне, тому що воно обмежується певними моральними характеристиками, які є у окремого  індивіда. Саме тому, щоб окреслити коло того, що людина може бажати однаково як собі, так і іншим, виникає суспільна мораль, в рамках якої зароджуються звичаї та традиції, які дають нам розуміння про добро та зло.

Так і в журналістиці етика формує певні правила та традиції. Українська журналістська етика в уже незалежній країні отримала важкий радянський спадок, де етичні стандарти журналіста прирівнювалися здебільшого до пропагандистських функцій, які схвалювалися та всіляко підтримувалися тогочасною владою. У новій Україні ЗМІ треба було вже пристосовуватися до нових трансформаційних процесів, що для перших означало: комерціоналізацію медіаринку та встановлення нових правил, які почали надиктовувалися новими власниками (людьми, які перебували в політиці чи були тісно пов’язані з нею), виходячи з урахування їхніх власних інтересів. Пропаганда замаскувалася під різноманітними видами цензури – від редакційної та владної до самоцензури. А  потреба у журналістській етиці не поставала нагальною проблемою.

Однак  самі ж українські журналісти згодом стали частіше писати і говорити про важливість її формалізації, посилаючись на іноземний досвід (BBC Editorial Guidelines, American Society of Newspaper Editors Code of Ethics, Associated Press Managing Editors Ethics Codes тощо). І лише через 11 років після проголошення незалежної України у нас все-таки з’явилися два етичні кодекси – “Кодекс професійної етики українського журналіста” (КПЕУ)  та “Етичний кодекс українського журналіста” (ЕКУЖ).

Зазвичай про їхнє  існування  майбутні журналісти дізнаються протягом теоретичної частини курсу етики. Журналісти-практики, які приходять в професію журналіста з іншою освітою, як показують результати фокус-груп, дізнаються про ці два документи або випадково, або під час судових позовів на ЗМІ чи конкретного журналіста.

Студентів навчають, що основним журналістським завданням для них буде: оперативно, об’єктивно та збалансовано подавати інформацію заради інтересів всього суспільства, а не влади, політичних сил чи окремих зацікавлених у цьому людей; належним чином маркувати рекламні матеріали; негайно спростовувати неправдиву інформацію. На цьому наголошують викладачі журфаків  та підкреслюють, що без цих компонентів журналістам просто немає чого робити в журналістиці.

У 16 пункті ЕКУЖа написано, що “журналіста не можна службовим порядком зобов’язати писати чи виконувати будь-що, якщо це суперечить його власним переконанням чи принципам”, де вислів “не можна” більше апелює до бажання суб’єкта бути підкореним чиїмось інтересам чи ні.  А “схиляння” в журналістиці часто пов’язане із низькими заробітними платами та нагодою покращити своє чи родинне матеріальне становище. Ось тут і виникає конфлікт власних та професійних інтересів на перетині  моралі та добробуту.

Однак майбутні захисники суспільних інтересів рано чи пізно починають запитувати себе, чи гарантуються їм умови для реалізації подібних настанов? І коли вони виходять працювати у поле, то дуже часто самі ж журналісти зазначають, що таких умов практично не існує. Єдине, що є – це “власна совість та ціна, за яку ти можеш про неї забути”.

Під час трьох фокус груп 25 журналістів з різних регіонів України висловилися з приводу вітчизняної журналістської етики на практиці та теорії, і їхні відповіді можна підсумувати наступним чином:

1. Значна частина випускників журфаків вважає, що програму курсу “Журналістська етика”  потрібно змінити: варто більше розповідати про реальні етичні загрози та проблеми, ніж говорити про закордонний досвід чи ідеалізовувати те, чого бракує українській журналістиці.
2. Для переважної більшості журналістів курс етики запам’ятався лише як теоретичний предмет, однак якраз в його рамках, на їхню думку, можна було проводити практичні роботи. Наприклад, сходити до найбільш заангажованої редакції та поцікавитися у керівництва, чи реалізовують вони етичні українські кодекси на практиці і яким чином це роблять. Результатом відвідин могла би бути стаття чи сюжет. Плюси такої діяльності очевидні, наголошують журналісти: в процесі проблемної ситуації вчитися шукати балансу, об’єктивності, уникати упередженого ставлення та “розкручувати” співрозмовника на чіткі відповіді своїх питань. Таким чином студентка/студент може дослідити реалії, в яких буде згодом працювати, і сформувати своє ставлення до журналістської етики.
3. Незначна кількість журналістів вважає, що замовні матеріали (якщо це не стосується тих моментів, з якими не погоджується журналіст), особливо під час виборів,  в сьогоднішніх умовах ніяким чином не стосуються стандартів журналістської етики, а – “самого виживання”: журналістам треба отримувати зарплату, а ЗМІ – існувати далі. Їхнім вагомим аргументом у відстоюванні своєї позиції було те, що влада чи власник, який причетний до цієї ж влади, знайде іншого журналіста, який зробить матеріал. А на питання, чи чесно це перед аудиторії, журналісти з такою точкою зором вважають, що “люди все розуміють самі”.
4. Журналістська етика базується на власних моральних засадах – так вважає преважна більшість респондентів. Все залежить, переконані вони, від власної життєвої позиції. Якщо людина обрала для себе завжди говорити правду, то вона це робитиме і не скаже, що в країні стало жити набагато краще останнім часом у той період, коли це не так. А коли починаються тиски на журналістів, то краще змінити місце роботи чи навіть професію.
5. Дехто вважає, що всю базу теоретичної журналістської етики можна реалізовувати на практиці лише тоді, коли власниками медіа будуть чесні та порядні люди. А поки –  працювати там, де хоча б більшу частину з них можна застосовувати у своїй діяльності.
6. Журналістам варто дотримуватися усіх настанов професійної етики, незважаючи ні на що – думка багатьох опитаних. Окрім того, не погоджуватися іти працювати в редакцію, якщо між журналістом та редактором не буде підписано угоди про дотримання та виконання, з боку першого, та неперешкоджання та жодного утиску порушувати професійну етику, з боку другого.

Отже, журналістська етика в Україні переживає нелегкий період, як і власне журналістська професія. Та слід пам’ятати, що все залежить від людей, які цю професію наповнюють конкретним змістом.