30 листопада заступник генерального секретаря Міжнародної федерації журналістів Олів’є Мані-Кірл (Oliver Money-Kyrle) зустрівся зі студентами факультетів журналістики українських ВНЗ. Він поділився враженнями про українську журналістику, розповів про співпрацю з об’єднаннями журналістів і діяльність Міжнародної федерації журналістів. Наприкінці брифінгу Олів’є Мані-Кірл висловив своє бачення майбутнього журналістики.

Я працюю з Україною з 2004 року. Буваю в Україні не щороку, проте я добре знайомий з Києвом та деякими іншими українськими містами. Міжнародна федерація журналістів є об’єднанням національних спілок журналістів, з якими ми співпрацюємо. В Європі та інших частинах світу журналісти об’єднуються у професійні структури. Такі об’єднання є порівняно сильними у Європі, проте вони – доволі слабкі в Україні та Росії.

Я багато співпрацюю з двома українськими організаціями. Одна з них – Національна спілка журналістів України – найбільш авторитетна організація. Вона існує вже близько 60 років, має професійний статус, проте залишається доволі старомодною і потребує реформування, зокрема у питаннях зв’язків із молодими журналістами. Щоразу, відвідуючи офіс спілки, мені доводиться спілкуватись з літніми людьми. Поряд з тим, організація отримала нового голову, який нещодавно вступив на посаду (Олег Наливайко, колишній генеральний директор інформаційного агентства УНІАН). Призначення нового керівника говорить про певні зміни в організації. Ми сподіваємось, що Олег Наливайко буде більш енергійним. Він – трохи молодший за колишнього керівника. Ми також сподіваємось, що Наливайко спробує створити організацію, яка більше відповідатиме інтересам молодих журналістів.

Ми також співпрацюємо з Незалежною медіа-профспілкою України з 2004 року. Кожного вересня її члени виходять на демонстрацію у зв’язку зі смертю Георгія Гонгадзе. У 2004 році вони вирішили створити профспілку, яка боротиметься з «темниками» та «джинсою». Профспілка об’єднала представників руху проти джинси, а також учасників помаранчевої революції. Для нас їх діяльність була дуже важливою, оскільки слугувала прикладом того, як журналісти, об’єднавшись у ньюзрумі, можуть сказати «Ні!» цензурі та інструкціям, що надходять згори. Український досвід ми використовуємо як приклад у багатьох інших країнах. Ми розповідаємо про те, як журналісти, працюючи разом, можуть протистояти владі.

Мені завжди подобається говорити про українських журналістів, тому що вони – дуже категоричні. В одній кімнаті ви можете зустріти трьох-чотирьох журналістів із цілком протилежними поглядами, і при цьому вони постійно сперечатимуться. Відданість журналістів справі і рівень організації демонстрацій, що я спостерігав, відвідавши Київ та інші українські міста, вражають. Коли українські журналісти збираються разом – це справді вражаюче видовище. Я вважаю, що Україна є гарним прикладом ініціатив і кампаній, що намагаються підвищити рівень розуміння проблем, з якими щодня мають справу журналісти. І це чудово, я всіляко підтримую таку діяльність.

Я був у Києві у листопаді минулого року. 23 листопада – це міжнародний день боротьби з безкарністю. Минулого року його започаткувала Міжнародна асоціація захисту спободи слова, штаб-квартира якої знаходиться у США. Всі групи, що виступають на захист прав журналістів (журналістські об’єднання, журналістські неурядові громадські організації та будь-які інші НГО, що працюють у сфері свободи слова), або їх переважна більшість є членами асоціації. 23 листопада 3 роки тому на Філіппінах було вбито 34 журналіста. Це найбільший акт жорстокості проти журналістів. Імена злочинців відомі, вони перебувають у в’язниці. Проте їх досі не притягнули до відповідальності. Через три роки злочинці не постали перед судом. Тож одне з важливих питань безпеки стосується того, як боротись з безкарністю та неспроможністю влади розслідувати злочини і притягати до відповідальності тих, хто винен у перешкоджанні діяльності, нанесенні тілесних ушкоджень і вбивствах журналістів. 23 листопада минулого року у Києві організація «Стоп цензурі!» провела акцію. Демонстрація зібрала багато людей, у тому числі представників двох журналістських об’єднань. Було доволі весело! Демонстрація розпочалась під стінами резиденції Президента, де кілька людей виголосили промови, далі ми пройшли до офісу Національної спілки журналістів України і провели там семінар.

Наше головне завдання полягає у сприянні і захисті умов роботи та прав журналістів. Україна є гарним прикладом діяльності Міжнародної федерації журналістів, що дала значні позитивні результати. Але з часом вони зникли. До помаранчевої революції ми плідно співпрацювали з Незалежної медіа-профспілкою України. Організація досягла певних зрушень, удосконаливши колективні трудові угоди для членів організації. Проте поступове погіршення ситуації у державі, зростаючий тиск на журналістів у ньюзрумах, загроза застосування сили призвели до негативних наслідків. Деструктивну роль відіграє проблема корупції. Три-чотири роки тому в Україні була популярна практика «джинси». Ви отримуєте першу роботу, і можете зіткнутись з ситуацією, коли редактор направляє не на пошуки історії, а на пошуки людини, яка заплатить за історію. Таким чином, це форма прихованої реклами. У цьому напрямку Незалежна медіа-профспілка України провела чимало роботи. Ми започаткували регіональну програму, яка виявилась доволі ефективною.

Об’єднання журналістів не є ідеальними організаціями. Я входжу до складу Британської національної спілки журналістів, яка також не є ідеальною. Трапляються розчарування і проблеми. Але якщо ви поглянете на країни, у яких функціонують потужні компетентні спілки, і країни, в яких немає об’єднань журналістів, то у першому випадку журналісти перебувають у кращому становищі (вони мають вищий рівень демократичних свобод і стандартів, вищі зарплати). Пропонуючи кращі зарплати, ви можете винаймати високо кваліфікованих працівників, і тим самим підвищувати якість журналістики. Спілки журналістів є одним з важливих елементів творення якісної журналістики.

Один з важливих аспектів, який я би хотів зазначити – це відмінність української журналістики і журналістики у Західній Європі. Найсуттєвіша різниця – це недоліки правової держави, загроза застосування сили і автократична природа влади. Але якщо ви говоритимете з бельгійськими журналістами або студентами-журналістами і запитаєте їх про амбіції та очікування від професії, то у них, можливо, будуть схожі з українськими журналістами очікування і бар’єри на шляху. Якщо ви бажаєте побудувати кар’єру, то повинні йти у сферу, де платитимуть гроші. У журналістиці більше не платять, навіть у Бельгії.

Молоді, дуже ініціативні і віддані журналісти бажають займатись справою, яка може змінити суспільство. Проте робота в журналістиці – це велике випробування, що супроводжується численними розчаруваннями. Ви маєте гарну історію, публікуєте її, але громадськість жодним чином не реагує. Чому громадськість мовчить? Люди стривожені. У них є багато причин для хвилювань і проблем, з якими вони стикаються у повсякденному житті. Сьогодні більшість занепокоєна тим, щоб зберегти робоче місце. Проте я наголошую на тому, що молоді журналісти виконують надзвичайно важливу роботу. Попри те, що день за днем ви можете не бачити жодного результату, в один момент щось неочікувано станеться. Через тиждень, місяць, а можливо, рік щось відбудеться, і ви це побачите.

В реальному світі за останні 50-60 років економічна модель стабільної журналістики припинила своє існування. Цей факт виступає внутрішньою загрозою для майбутнього журналістики. Сфера журналістики перебуває у стані суттєвої фінансової непевності. У Бельгії, Німеччині чи Україні ніхто не знає, чим платити журналістам. Цього тижня (кінець листопада – прим. авт.) дві газети у Німеччині опинились під загрозою закриття. Британські національні газети на сьогодні знаходяться у безпечному становищі, проте багато локальних газет зникає. У США десятки газет закривають, оскільки економічна модель стабільної газети більше не існує. Загальна фінансова криза призвела до того, що менше коштів виділяється на рекламу. Окрім того, рекламодавці більше не рекламують через газети, вони розміщають рекламу в Ґуґлі. Завдяки Інтернету інформація стала безкоштовною. Громадськість очікує отримувати її безкоштовно, люди менш готові платити. Така тенденція є реальною загрозою для журналістики. Наразі відбувається скорочення індустрії: скорочуються робочі місця, інститути зменшуються. Відкритим залишається питання, які медіа структури існуватимуть, і як вони функціонуватимуть? Чи вони так і залишаться у вигляді газет чи перейдуть в онлайн? Чи залишаться тижневі газети і журнали? Відповіді на ці питання – невизначені. Я вважаю, що друкована журналістика не зникне. Тижневі журнали стануть більш впливовими, а щоденні газети, можливо, зникнуть. На мою думку, деякі потужні медіа бренди з високим рівнем репутації виживуть лише в Інтернет просторі завдяки довірі читачів. Громадськість готова платити гроші за журналістику, якій вони довіряють. Ніхто не готовий платити за розважальну журналістику, оскільки розважальний контент можна отримати безкоштовно в Інтернеті. Загальний висновок полягає у тому, що масштаби журналістики і кількість робочих місць скоротяться.

Питання, що слід розуміти під професійною діяльністю журналіста, поділяє наш рух на два табори. Деякі представники журналістської спільноти вважають журналістику авторитетним й елітарним видом діяльності. Вони мають дуже вузьке визначення журналістики і категорії фахівців, які підпадають під захист. Вони стверджують: «Ці люди є журналістами, а всі решта – це блогери, піарники або політичні активісти». Представники цього табору бажають захистити свою ідентичність, надати журналістській спільноті особливий статус, права, посвідчення та інші елементи. Проте є інша позиція з цього питання. Її прихильники стверджують: «Люди, які пов’язані з інформацією і використовують журналістські навички з метою виробництва інформації, займаються певною формою журналістки». Зустрічаються блогери, які вважають себе розслідувальними журналістами. Проте вони не відповідають журналістським стандартам роботи. Я вважаю, що існує два важливих критерії. По-перше, журналістика – це професія, що має певні професійні етичні стандарти. По-друге, журналістика – це робота, за яку мають платити гроші. Якщо особа не отримує зарплату, то вона радше належить до кола активістів, а не журналістів.

Інтерв’ю записала Маргарита Чорнокондратенко, студентка другого курсу маґістерської програми Могилянської школи журналістики.

Фото – Тетяна Василець.