30 років політики «Вірменія понад усе»: інтерв’ю з Вікеном Четеряном

вересня 10, 2025 • Головне, Медіа і політика, Нещодавнє • by

Вікен Четерян — лівансько-вірменський журналіст, історик і викладач Женевського університету та Вебстерського університету в Женеві, який мешкає у Швейцарії. Як одна з найвідоміших постатей вірменської діаспори, він присвятив значну частину своєї кар’єри дослідженню збройних конфліктів, революцій, медіа та питань безпеки. У своїх працях Четерян критично аналізує відносини між Вірменією та діаспорою, звертаючи увагу на занепад традиційних діаспорних структур і необхідність їх оновлення. Він закликає до відкритої дискусії про переосмислення вірменської ідентичності — від традиційних парадигм до сучасних реалій.

У цьому інтерв’ю Вікен Четерян розмірковує над тим, як формується вірменська ідентичність сьогодні, які виклики стоять перед діаспорними громадами та яку роль у цьому відіграють засоби масової інформації.

— Вірменську ідентичність часто описують як таку, що ґрунтується на історії, культурі та стійкості. Проте її вираження суттєво різниться у Вірменії та в діаспорі. Як би ви визначили вірменську ідентичність сьогодні?

— Насамперед я хотів би зауважити, що дихотомія між Вірменією та діаспорою поступово втрачає сенс. Мій особистий досвід і спостереження за людьми навколо свідчать, що ця межа вже не така чітка, як була у перші роки після здобуття Вірменією незалежності. Вірмени, без сумніву, глибоко переймаються питаннями ідентичності. Водночас ця ідентичність надзвичайно потужна, вона не є другорядною чи поверховою. Коли людина приймає її, вона стає всеохопною, визначальною. Причини цього різні: досвід меншини, складна історія, багата культура. Та попри все, ця ідентичність не є статичною, вона постійно змінюється й адаптується. Однією з найважливіших таких змін є розмиття межі між Вірменією та діаспорою.

— Чи відбуваються нині якісь географічні, а отже й ідеологічні зрушення в діаспорі?

— Колись існувала спільна радянська ідентичність. Тоді йшлося не лише про Вірменію чи Радянську Вірменію, а й про поняття Ардасахман (вірменською — «закордоння»). Водночас одна з менш осмислених змін у нашій ідентичності полягає в тому, що історично вірмени були народом Близького Сходу, а не Європи. Сьогодні це поступово змінюється: ми дедалі більше стаємо частиною західного світу. Як ви згадували на початку розмови, нині дві найбільші вірменські громади поза межами Вірменії розташовані в Росії та США — а не в Лівані, Сирії, Туреччині чи Ірані, як раніше. Ці міграційні процеси зумовлюють глибокі трансформації у вірменській соціології. Вперше в нашій історії ми переживаємо настільки масштабну зміну способу життя та світогляду. І, на мою думку, ми ще не до кінця усвідомлюємо її значення, не кажучи вже про розуміння її наслідків. Ця зміна відкриває величезні можливості, але водночас ставить перед нами численні виклики.

— У своїй колонці «Відносини між діаспорою та Вірменією: чи готові ми до серйозної дискусії?» (2021) ви наголосили на історичній ролі вірменських інтелектуалів — від мехітаристів до сучасних мислителів — у формуванні вірменської спільноти за кордоном. Як, на вашу думку, інтелектуальні традиції минулого можуть допомогти у розв’язанні сучасних проблем, з якими стикаються вірмени сьогодні?

— Це, власне, і є феномен вірменської політичної філософії. Сучасна вірменська політична думка  унікальна тим, що вона майже повністю сформувалася в діаспорі. Це доволі парадоксально, хоча для нас, вірмен, здається природним.

Більшість мислителів, які розмірковували про Вірменію, про її визволення, державність чи націоналізм, насправді ніколи не знали самої Вірменії зсередини. Вона існувала для них радше як уявна батьківщина. Ми, вірмени, розсіяні по всьому світу, але в нашій політичній свідомості завжди є цей символічний простір під назвою «Вірменія», який має для нас величезне значення — навіть якщо ми знаємо про нього небагато.

І саме тому сучасна вірменська політична думка все ще має свої «сліпі зони»: ми часто не бачимо речей такими, якими вони є. Ми ніколи серйозно не ставили під сумнів власні уявлення, просто вважали, що вірменський націоналізм є природним і правильним. Але насправді це не так, і ніколи не було так.

​​— А як щодо викликів? Чи відбулися якісь зміни або, чи були винесені уроки з історії?

— Вірменія та діаспора стикаються з величезними викликами. Проте часто ми їх не помічаємо, бо звикли мислити радше ідеологічно, ніж політично. Коли йдеться про вірменські питання, наш підхід часто романтизований, і через це ми не бачимо реальних можливостей та потенціалу. Ми не усвідомлюємо існування вірменського простору у глобальному масштабі, який охоплює як Вірменію, так і діаспору. Протягом понад тридцяти років, коли Вірменія здобула незалежність, а діаспора продовжувала існувати як спільнота, нам не вдалося повною мірою осмислити цей простір і створити ефективні інституції. Саме вони могли б стати платформою для співпраці та розв’язання спільних проблем.

​​— Які історичні корені цієї проблеми?

— Основою є певний фетишизм землі. Ми живемо в Мадрасі, Венеції, Стамбулі, Тбілісі, Санкт-Петербурзі, але уявляємо, що існує рай під назвою Вірменія, і якщо ти вірменин, то мусиш його «врятувати». Проте ми майже нічого не знаємо про саму Вірменію, не мислимо про неї політичними категоріями та не аналізуємо соціологічно. За понад тридцять років незалежності ми так і не створили справжнього соціологічного аналізу змін у країні.

Ми не змогли осягнути конфлікт навколо Нагірного Карабаху: написано багато віршів і героїчних інтерпретацій, але немає жодної ґрунтовної книги з історії першої Карабаської війни. Коли йдеться про Вірменію, ми занадто емоційні, і через це не змогли створити професійні інституції, здатні аналізувати, розуміти та діяти на основі цих проблем.

— У своїй колонці «Вірменія–діаспора: консервативне та революційне» (2018) ви зазначаєте, що відносини між діаспорою та Вірменією часто залишаються на другому плані у пріоритетах країни. Медіа могли б стати інструментом зв’язку між діаспорою та батьківщиною. Як можна узгодити медіанаративи, щоб сприяти спільному відчуттю мети, а не розколу?

— Мене не турбують самі розбіжності, вони нормальні. Моя проблема полягає в нашій здатності правильно розставляти пріоритети: що дійсно важливо, що стосується національних інтересів, безпеки держави та національної стратегії, а що є деталлю. Після Карабаської війни 2020 року (і в наступні роки, до 2023-го) стало очевидно, що вірмени не завжди можуть розрізнити суттєве від другорядного. Існують питання, де нація повинна мати спільну позицію, та питання, де можливі суперечки й внутрішні дискусії. Що стосується медіа, я не прагну єдиного наративу. Важливо, щоб Вірменія усвідомлювала свої слабкі та сильні сторони після здобуття незалежності та розвивала ключові сектори. На жаль, у цій сфері країна зазнала невдачі — одна з них стосується медіа. Вірменії були потрібні глобальні медіаплатформи, де всі вірмени могли б зустрічатися, отримувати інформацію та обговорювати актуальні питання. Це не означає, що має бути один погляд на світ, але нам потрібна платформа, яка відображає наші проблеми, занепокоєння, надії та мрії.

— Ви вважаєте, що інституції діаспори повинні переосмислити себе, щоб залишатися актуальними, особливо через залучення молодого покоління. З погляду медіа: які кроки можуть зробити медіа діаспори, щоб стати рушійною силою інституційних реформ? Як вони можуть надихати та мобілізувати молодих вірмен?

— Все доволі просто. У більшості інституцій діаспори домінують літні чоловіки, жінок там дуже мало. Вони повинні надати простір і владу молодим активістам та журналістам, як чоловікам, так і жінкам.

Багато місць в інституціях діаспори залишаються за одними й тими самими людьми протягом 20, 30, а іноді й 40 років. Вони втомлюються, їм нема що сказати, і часто користуються мовою, яку молоде покоління не розуміє.

Єдиний ефективний шлях — залучати молодь і давати їй реальну відповідальність. Нехай молоді люди спілкуються з молоддю. У багатьох інституціях діаспори існують проблеми управління, зміни поколінь і кумівства: часто батько намагається поставити на своє місце дитину чи родича. Але це не спосіб функціонування сучасної інституції. Інституції діаспори потребують глибоких реформ, і медіа можуть стати ключовим інструментом для їх впровадження.

Чи це лише через консервативне мислення, яке недооцінює досвід та внесок молоді, чи є інші причини?

Це має бути предметом дослідження. Ймовірно, є й об’єктивні причини. Сьогодні старше покоління розмовляє західновірменською, молодше покоління — місцевими мовами, а ті, хто розмовляє вірменською, дуже часто розмовляють східновірменською. Існують проблеми корупції, консервативного чіпляння за владу та гроші. Але також культурні проблеми. Багато людей зі старшого покоління можуть не визнавати молоде покоління «справжніми вірменами». Їм потрібно бути більш гнучкими та розуміти, що є нове покоління, і для них бути вірменином означає щось інше, ніж для їхніх батьків. Вони, можливо, народилися не в Алеппо чи Бейруті, а в Лос-Анджелесі, Москві чи Саратові, проте вони піклуються про свою діаспорну ідентичність та про Вірменію, просто по-іншому.

— У своїх колонках ви наголошували на односторонніх стосунках між Вірменією та діаспорою, де діаспора розглядається переважно як джерело фінансової допомоги. Ви пропонували натомість передачу знань та інституційне партнерство. Чи щось змінилося з моменту публікацій?

— Трохи, але недостатньо. В деяких колах нинішнього вірменського уряду починають усвідомлювати, що найцінніше, що приносить діаспора, це не щорічні фінансові внески. Порівняно з державним бюджетом Вірменії, 20 чи 50 мільйонів доларів на рік принципово не змінюють стратегічні питання країни. Набагато більшу різницю може зробити доступ до передових технологій, які вважаються у США «подвійного використання», тобто придатні як для цивільних, так і для військових потреб, і експорт яких суворо регулюється. Отримати відповідні ліцензії самотужки Вірменія б не змогла, але серед вірмен є експерти, які можуть допомогти розв’язати ці проблеми. І це неможливо виміряти грошима. Цей підхід повільно починає розвиватися. Деякі нинішні міністри вперше реально намагаються зробити Вірменію технологічно сучасною державою. Раніше такого інтересу не було, не існувало плану модернізації. Тепер вони прагнуть, щоб високі технології стали основою економіки країни, і в цьому діаспора може відіграти ключову роль, допомагаючи подолати технологічні та регуляторні бар’єри.

Як медіа можуть сприяти передачі цих знань та слугувати платформою для побудови змістовних партнерських відносин між Вірменією та діаспорою?

Медіа можуть зробити свій внесок, досліджуючи, описуючи та відкриваючи ці питання для обговорення. Якщо ми хочемо вижити у 21 столітті, Вірменія та її діаспорні установи потребують реформ. Для реформ нам потрібна точна інформація – де у нас є проблеми, що не працює, де є шанс на зміни, в якому напрямку рухатися, хто чинить опір і чому, і як подолати цей опір. Але для цього нам потрібні засоби масової інформації, а наразі їх у нас немає.

— У тому ж тексті ви зазначаєте, що 30 років політики «Вірменія понад усе» послабили інституції діаспори, бо вони «забули» інвестувати в себе. З погляду медіа, як вірменські медіа діаспори можуть відновити силу та знову стати опорою ідентичності, одночасно підтримуючи батьківщину?

— У цьому я не бачу суперечності — швидше спадкоємність та плавний перехід. Тридцять років тому діаспора мала професійні медіа. Після здобуття Вірменією незалежності наші діаспорні інституції почали занепадати. Першими незалежними медіа у Вірменії були газети політичних партій діаспори «Азг» та «Єркір». Вони принесли до країни сучасність не лише в журналістському сенсі. «Азг», зокрема, вперше запровадила в Єревані цифрову інфраструктуру, комп’ютери та новий підхід до журналістської роботи. Тоді медіа діаспори були значно розвинутішими, ніж у самій Вірменії. Сьогодні, якби хтось у Єревані запросив діаспору викладати журналістику, більшість відмовилася б — бо зараз професійних журналістів у діаспорі значно менше. Причина цього проста: ми перестали інвестувати у власні інституції — газети, школи, спортивні клуби, церкви тощо. Як наслідок, сьогодні діаспорні інституції, включно із медіа, дуже слабкі. І запитання «скільки журналістів у нас сьогодні в діаспорі?» залишається відкритим.

— Загальновідомо, що соціальні мережі демократизували глобальну комунікацію, і вірменські громади не є винятком. Які можливості та ризики пов’язані з використанням соціальних мереж як основної платформи для обговорення вірменської ідентичності? Як можна зменшити ризики дезінформації та спрощення складних питань, одночасно використовуючи їхній вплив?

— Соціальні мережі та цифрові технології загалом — дивовижні інструменти. Раніше, щоб відправити друковану газету з одного міста до іншого, потрібні були дні, іноді місяці або навіть роки. Сьогодні я пишу щось тут, і хтось у Манілі чи Лімі читає це миттєво. Це робить вірменську діаспору чимось на кшталт маленького глобального села. Наша головна проблема полягає в тому, що ми ще не навчилися використовувати ці інструменти ефективно. Нам потрібно створювати контент для власних цілей і робити це системно. Але ми не змогли цього зробити. Ми не створили медіа, про які говорили раніше — загальновірменську платформу, де наші питання, турботи, мрії та надії відображалися б, обговорювалися б, і де ми могли б стати її активною частиною.


Цей текст було вперше опубліковано на чеському сайті EJO 24 липня 2025 року. Українською переклала Олександра Ярошенко.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Фото: Єреван, Вірменія. Джерело.

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.

Tags: , , , , , , ,

Send this to a friend