Те, що відрізняє документальне кіно від ігрового, — це його пряме зображення чогось, що реально відбувається (не сплутати із фільмом, заснованим на реальних подіях). Герої документального кіно — це справжні люди, які проживають своє життя так, як воно розгортається.
«Незручні теми» документального кіно
Уявлення про «реальність, як вона є» завжди залежить від того, хто саме її описує і з якої позиції. Різні соціальні групи переживають і репрезентують світ по-різному, однак масові медіа тривалий час прагнули до гомогенізації цього досвіду, пропонуючи уніфіковані норми та моральні рамки «загального суспільства» У ХХ столітті, особливо з розвитком радіо й телебачення, це прагнення до однорідності дедалі частіше ставилося під сумнів суспільними рухами. У США наприкінці 1960-х антивоєнні протести, пов’язані з контркультурою хіпі та символічно закріплені, зокрема, подіями Вудстока, кидали виклик офіційним наративам. У Франції 1968 року студентські виступи та хвиля сексуальної революції також стали запереченням усталених соціальних і культурних норм, демонструючи множинність досвідів, які не вписувалися в мейнстримні уявлення про суспільство.
У західних суспільствах, здається, немає такого аспекту різнобічної реальності, який не був показаний у творах мистецтва.
В Україні мистецтво, включно з документальним кіно, не зазнає прямих репресій чи табу, однак існує тиск суспільства та окремих груп на його певні прояви, як приклад — постійні намагання зірвати події, які транслюють реальність ЛГБТК+, феміністичних та гендерних ініціатив.
Так у 2021 році невідомі особи зірвали показ фільму про права людей, у 2024 році через погрози скасували презентацію книжок, у 2025 році львівська книгарня «Човен» також змушена була скасувати презентацію книги через погрози та ненависницькі коментарі у соцмережах. Таких випадків повно в різних куточках України. Під час війни до переліку незручних тем додалася тема переховування від мобілізації*.
*[Переховування від мобілізації в Україні — це умисне ухилення від військового обліку та призову (неявка за повістками, зміна місця проживання без реєстрації), що в умовах війни карається великими штрафами або позбавленням волі до 5 років. Це критична проблема, що спричиняє нестачу людей на фронті, створює соціальну несправедливість між цивільними та військовими, а також змушує частину чоловіків перебувати «в тіні», випадаючи з економічного життя країни, — прим. редактора].
Етика репрезентації
Повномасштабна війна загострює питання меж і відповідальності документалістики. Чи має автор право працювати з темами, які можуть викликати суспільну напругу — зокрема зображувати досвід людей, що уникають мобілізації, або трансгендерних спільнот, які залишаються вразливими до стигматизації та насильства? У цьому контексті постає ширша дилема: чи повинні медіа і документальне кіно утримуватися від “чутливих” тем задля суспільної єдності під час війни, чи, навпаки, наполягати на представленні різноманітного досвіду як частини демократичного суспільства.
На думку канадсько-американського кінорежисера та родоначальника документалістики Роберта Флаерті, документальне кіно покликане змінити наше розуміння (світу), розширити його, зробити нас кращими людьми, а відтак — і змінити світ на краще.
Документуючи певні аспекти життя, які можуть здаватися «провокативними» чи «радикальними», ми тим самим розширюємо наше розуміння світу, його різноманітності, складності.
Тим самим ми наближаємося до людяності, єдності, співчуття. Це робить нас більш розуміючими та толерантними, розширює наш світогляд, допомагає нам поважати інших та їх досвід.
Відповідальність документаліста
Поширення документального кіно, яке звертається до суспільно чутливих тем, пов’язане з низкою ризиків — як для авторів, так і для героїв фільмів. Серед них можуть бути випадки фізичного чи психологічного тиску, а також потенційні наслідки публічності для автора та людей, які погодилися на участь у зйомках. Тому важливою етичною вимогою залишається поінформована згода героїв на використання та поширення матеріалу. Водночас важливою складовою документальної практики є відповідальність автора за спосіб репрезентації. Йдеться не про маніпулятивність чи штучну емоційність, а про здатність вибудувати оповідь таким чином, щоб глядач міг зрозуміти досвід героя і взаємодіяти з ним на рівні емпатії. Оскільки будь-яка зафіксована історія потрапляє в публічний простір і сприймається аудиторією з різними поглядами, автор фактично виступає посередником між приватним досвідом і суспільним осмисленням цього досвіду.
Окрему складність для документалістики становлять історії, які перебувають на межі суспільної прийнятності та правового поля. Йдеться про ситуації, коли предметом фільму стають потенційно незаконні дії або практики, висвітлення яких може мати юридичні та безпекові наслідки. У міжнародній практиці документального кіно існують приклади роботи з такими темами — зокрема у проєктах, що досліджують наркозалежність і нелегальні ринки, як у випадку деяких стрічок Vice. У воєнному контексті ці питання набувають додаткової чутливості. Наприклад, публічне документування досвіду людей, які уникають мобілізації, може викликати дискусії щодо меж між правом на репрезентацію приватного досвіду, потенційними ризиками для національної безпеки та впливом на суспільну згуртованість. У цьому сенсі постає складне питання балансу між видимістю соціально значущих практик і відповідальністю за їх публічне представлення. Чи існують тут ризики підриву національної безпеки та оборони? Чи існують тут ризики розколу суспільства, враховуючи контекст, в якому ми живемо? Чи це просто незручна тема, про яку всі знають, але замовчують? Ніби такий собі слон у кімнаті: так, про це всі знають, про це говорять на кухні, жартують, але у публічній сфері на цю тему зась.
Це питання залишається відкритим і водночас недостатньо артикульованим у публічному просторі (як і тема ЛГБТК+, тільки нюансовано воєнним часом). З одного боку, його визначають офіційні наративи, правові рамки та міркування національної безпеки. З іншого боку, існує складна, багатошарова соціальна реальність і різні типи досвіду, які не завжди вписуються в ці рамки, але так само є частиною суспільної тканини. У результаті між цими полюсами формується своєрідний «вакуум» публічної дискусії щодо меж репрезентації у документальному кіно.
У цьому розумінні документальне кіно отримує роль показування реальності в усій її складності та різноманітності. Незважаючи на суспільний тиск, цензуру (внутрішню чи зовнішню) та ризики, автори мають нагоду звертатися до «незручних» тем. Водночас створення й поширення таких історій вимагають відповідальності за себе та героїв, певного етичного підходу та усвідомлення можливих наслідків — особливо в умовах війни, де баланс між свободою висловлювання і суспільною єдністю стає складнішим.
Погляди, висловлені на цьому сайті, належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO.
Джерело фото: Unsplash.
Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.
Tags: дискусія, документалістика, документальні фільми, ЛГБТ, ЛГБТК+, ЛГБТКІА+, медіарепрезентація, медійні репрезентації, мобілізація, права і свободи, права людини, публічна сфера, самоцензура, сторітелінг, цензура
