Фото серії фотопроєкту «Донбас — країна мрій» Віктора Марущенка, який він знімав на Донбасі у 2003 – 2004 роках. «Фотографії Віктора Марущенка розповідають історію колишніх шахтарів на пострадянському Донбасі. Шахти, на яких вони колись працювали, зараз офіційно закриті, але все-таки шахтарі повертаються до видобутку вугілля, щоб продати його на базарі. На той час на Донбасі таким чином заробляли на життя понад 60,000 нелегальних шахтарів – чоловіків, жінок та підлітків». Джерело фото: https://www.untitled.in.ua/post/dreamland-donbass-viktor-marushchenko
Візуальний образ Донбасу змінюється: індустріальні й постіндустріальні кліше, які десятиліттями визначали уявлення про цей регіон на сході України, уже понад десять років позначений війною, поступово втрачають актуальність під впливом нових досвідів його мешканців. Водночас саме ці образи свого часу сформували впізнаваний медійний «міф Донбасу», що досі впливає на те, як регіон бачать і в Україні, і за її межами.
У цьому тексті я звертаюся до витоків цього візуального канону, аналізуючи два знакові документальні фотопроєкти — «Донбас» (1994–2011) Олександра Чекменьова та «Донбас – країна мрій» (2003–2004) Віктора Марущенка. Обидва, на мою думку, стали важливими маркерами формування образу Донбасу як окремого культурного й символічного простору. Цей інтерес має для мене і особистий вимір: у своїй магістерській роботі (документальному фільмі) я також фіксую життя мешканців Донеччини, але вже в принципово іншому історичному контексті. Тому мені важливо осмислити, як виглядали попередні візуальні моделі репрезентації регіону і що з них сьогодні залишається релевантним. Приводом для цих роздумів стала дискусія про конструювання нового візуального образу Донбасу, що відбулася в межах конференції «Після Донбасу» у березні 2026 року, за модераторства куратора та дослідника кіно Володимира Прилуцького. Серед спікерів панелі був документальний фотограф Сергій Коровайний, чиї роботи сьогодні репрезентують досвід Донеччини в міжнародних медіа. Він наголосив, що індустріальний, радше постіндустріальний, образ регіону втрачає актуальність унаслідок війни з Росією.
Варто почати з того, що обидва фотографи є важливими постатями в історії української фотографії. А згадані фотопроєкти є визначними етапами в їхній мистецькій практиці. Між роботами Чекменьова та Марущенка є багато спільного. Перш за все співпадають час і місце, коли зроблені ці проєкти: період 2000-их – час, коли українське суспільство все більше переживало процес переходу від радянсько-соціалістичної до капіталістичної системи організації всіх сфер життя. В свою чергу шахтарські мономіста Донеччини та Луганщини були місцями, де драматизм та складність цього переходу, напевно, відчувався найбільше. Проблематичність існування індустріальних мономіст в постіндустріальну епоху детально описана в колективній монографії «Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу» (2018) 1. Важливо розуміти, що для мешканців шахтарських мономіст крах радянської системи означав глобальну руйнацію економічних, соціальних та ідеологічних стратегій існування. Саме тому тема соціального відчуження стала настільки важливою для мистецтва регіону. Якщо ми говоримо про фотографію, наприклад, дуже показовими в цьому контексті є практика фотографа та видавця журналу «Жужалка» Віктора Корвіка, який фіксував повсякденне життя індустріальних міст Донеччини в новій капіталістичній реальності 2.
Візуальне конструювання міфу
Героями фотографій «Донбас» та «Донбас – країна мрій» є мешканці шахтарських мономіст, які працюють здебільшого на нелегальних шахтах-копанках, де поклади вугілля знаходяться достатньо близько до поверхні землі. Фотографії Чекменьова та Марущенка з одного боку фіксують всю важкість такої праці, а з іншого – побутове життя та відпочинок в позаробочий час, які часто супроводжуються розпиванням алкоголю. Загальну атмосферу зображень обох серій можна описати словом «хтонічна» в декількох сенсах цього слова. Герої цих фотографій постають як своєрідні сучасні прообрази грецьких міфічних істот, що ніби існують у підземному, замкненому світі. Водночас і простір довкола них виглядає спустошеним і таким, що вимирає — типовий постіндустріальний ландшафт, який дослідники-гуманітарії часто описують терміном ruin porn 3. Цей ефект додатково підсилюється домінуванням чорного та сірого кольорів, що формують загальний настрій візуального занепаду. На мою думку, саме фотографії Чекменьова та Марущенка значною мірою підживили «чорний» міф Донбасу* як символічного простору маргінальності та декадансу — можливо, більшою мірою, ніж будь-які інші візуальні практики, створені в регіоні. Це посилюється і специфікою самої фотографії, яка в епоху соціальних мереж легко масштабується та швидко поширюється, закріплюючи ці образи в масовій уяві.
*[«Чорний» міф Донбасу — це комплекс стереотипів, які зображують регіон на сході України виключно як індустріально-шахтарський та «бандитський», штучно відриваючи його від українського та європейського культурних контекстів. Ці уявлення також відігравали роль у формуванні зовнішніх і внутрішніх дискурсів про регіон, зокрема в контексті російської агресії проти України, — прим. редактора.]
Дивлячись на ці фотографії, варто зосередитись на проблематиці, яку піднімає відомий дослідник фотографії Джон Теґґ. В одному із есеїв Теґґ, аналізуючи документальні фотографії робітників індустрії в США авторства Льюїса Вікса Гайна, говорить про конфліктність фотографії в ролі історичного репрезентатора соціальної дійсності. І Гайн, і Чекменьов, і Марущенко першочергово мали на меті зафіксувати реалії життя людей, яких влада виключає із механізму розподілу благ. Як зазначає сам Віктор Марущенко в одному інтерв’ю, ідея знімати нелегальні шахти полягає у легалізації працівників та знятті з них провини за цей спосіб заробітку 4. Однак тут постають дві проблеми, які пов’язані між собою. По-перше, це те, що Теґґ називає насолодою від споглядання та занурення в «реальність» зображення, сконструйоване фотографом 5. Саме в цей момент відбувається певне вивільнення фотографії від єдиного сенсу і фрейму, які мав на меті документаліст. Це можливо лише за умови, коли фотографія має свій естетичний магнетизм (а знімки Олександра Чекменьова та Віктора Марущенка безумовно його мають). У цей момент зображення стає особливо вразливим для включення його до міфів. Саме тому фотографії із серій «Донбас» та «Донбас – країна мрій» стали яскравими візуальними ознаками міфу про Донбас доби незалежності. Недарма назви обох проєктів несуть в собі таку претензію на тотальність в репрезентації регіону. Олександр Чекменьов прямо каже нам: «Ця вибірка фотографій і є Донбас». Адже будь-який міф прагне універсальності і тотальності в своєму описовому потенціалі.
Інше питання — чому ми власне вважаємо, що фотографії Чекменьова та Марущенка є міфотворчими? Адже, по суті, ми знаємо, що люди, зображені на фотографії, є реальними, разом із середовищем, в якому вони існують. Однак тут варто згадати тезу іншого дослідника візуальних мистецтв Тімоті Кларка. Він стверджує, що питання реалістичної репрезентації базується не лише на дотриманні фактичного співвідношення фотографії із дійсністю, а й на свідомій відмові від певних інших «реальностей» у домінантному та домінованому дискурсах. Це, своєю чергою, для Кларка дає підстави вважати реалізм специфічно сконструйованою художньою формою 6.
Тобто, з одного боку, Олександр Чекменьов та Віктор Марущенко, роблячи фотопроєкти про Донбас, працюють із реальними людьми та обставинами. А з іншого боку, їх вибір, кого чи що поміщати в об’єктив фотоапарата, був детермінований з самого початку домінуючим дискурсом, в основі якого лежить міф про Донбас як про простір вічно брудних та суворих шахтарів-маргіналів.
У той же час витісняються інші «реальності» епохи. Чому в фотопроєкті «Донбас» ми, наприклад, не бачимо зображення усміхненого молодого бізнесмена з того ж шахтарського мономіста, який завдяки новим можливостям вести комерційну діяльність відкрив власний магазин побутової техніки?
Можливо, це одне з найважливіших питань в контексті дослідження ідеологічного клімату на Донеччині та Луганщині в епоху незалежності. Проте фотопроєкти «Донбас» та «Донбас – країна мрій» були повністю інкорпоровані в «чорний міф Донбасу», ставши візуальним та естетичним каноном для репрезентації досвіду Донеччини та Луганщини. З іншого боку, цей міф дійсно сьогодні вже точно не є домінантним в медіа та культурі. Оскільки його соціально-економічне тло було вщент зруйновано внаслідок повномасштабного вторгнення з боку Росії.
Примітки та джерела:
1. Див. Праця, виснаження та успіх: промислові мономіста Донбасу / М. Ільченко та ін, за ред. В. Кулікова й І. Склокіної. Львів: ФОП Шумилович, 2018. – 244 с.
2. Донован В., Цимбалюк Д. та ін. Межі колабрації, етика та Донбас. – Київ, 2022. С. 98 – 99.
3. Там само. С. 37 – 38.
4. Палінчак М. Донбас – країна мрій Віктора Марущенка. Untitled. URL: https://www.untitled.in.ua/post/dreamland-donbass-viktor-marushchenko (дата звернення: 22.04.2025).
5. Теґґ Дж. Тягар репрезентації: есеї про множинність фотографії та історії. – Київ, 2019. С. 214.
6. Там само. С. 204.
Погляди, висловлені на цьому сайті, належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO.
Джерело фото: Віктор Марущенко.
