Майбутніх журналістів багато вчать ставити запитання, перевіряти факти, шукати друге джерело, не плутати новину з коментарем, розуміти, де суспільний інтерес, а де цікавість аудиторії. Значно рідше їх навчають іншого: що робити з усім, що залишиться з тобою після інтерв’ю. З розповіддю людини, яка втратила дім, з фотографіями після обстрілу, з черговим повідомленням про загиблих, яке треба швидко перевірити, відредагувати, поставити заголовок і опублікувати. Цей текст ґрунтується на розмові, що відбулася 20 серпня 2026 року під час онлайн-майстерні «Втома від “складних” і чутливих тем», організованої Комісією з журналістської етики за сприяння Програми підтримки ОБСЄ. Майстерню провів Андрій Куликов, голова Комісії з журналістської етики, співзасновник Громадського радіо, журналіст і медіаексперт.
Журналіст живе в тому самому суспільстві, чує ті самі повітряні тривоги, переживає втрати й небезпеку, але водночас професійно працює з досвідом інших людей. Розмову про професійне виснаження журналістів Андрій Куликов пропонує починати з поняття compassion fatigue, або втоми від співчуття: «Ми втомлюємося […] від того, що ми постійно пропускаємо через себе ті страждання і ті поневіряння, які стосуються інших людей». Втома від співчуття не є суто журналістським явищем, з подібними станами стикаються медики, психологи, правозахисники та представники інших професій, які постійно працюють із людьми у складних життєвих обставинах. Для журналіста цей ризик закладений у самій природі професії. Ми просимо людину повернутися до складного досвіду. Слухаємо, уточнюємо, перечитуємо запис, розшифровуємо інтерв’ю, вибираємо цитати, переглядаємо фотографії та відео, повертаємося до історії під час редагування.
А завтра починається наступна історія. Проблема виникає тоді, коли трагедія поступово стає рутиною. Ще один зруйнований будинок, ще одна історія втрати. Куликов називає серед можливих проявів такого виснаження погіршення концентрації, безпорадність, дратівливість, виснаження, гнів, бажання усамітнитися. Але для журналістики, мабуть, особливо небезпечним є інший наслідок: зникнення самого співчуття. Коли людина бачить надто багато страждання, наступна трагедія може вже не викликати попередньої реакції. Для журналіста це не тільки психологічна, а й професійна проблема. Людина перед тобою вперше переживає смерть близького, втрату квартири чи евакуацію з рідного міста. Для журналіста це може бути десяте подібне інтерв’ю за місяць. І саме тут виникає непросте професійне завдання: не дозволити власній звичці до трагедії перетворити унікальний досвід іншої людини на «ще одну історію».
Журналіст на війні не стоїть за склом
Зазвичай, говорячи про вторинну травматизацію, мають на увазі ситуацію, коли професіонал регулярно стикається із чужою травмою. Але під час війни межа між «чужим» і «своїм» досвідом стає набагато менш виразною. «Ми самі нині є частиною того суспільства, на яке травми сиплються щодня і щоночі», — говорить Куликов. Можна провести інтерв’ю з людиною, яка всю ніч провела в укритті, після ночі, коли ти сам сидів у коридорі під час повітряної тривоги. Можна редагувати повідомлення про загибель військового і водночас чекати повідомлення від власного мобілізованого друга. Можна приїхати документувати наслідки обстрілу міста, в якому живуть твої родичі. Тому журналістові вже недостатньо навчитися професійно поводитися з травмою співрозмовника. Треба також розуміти, що відбувається з тобою самим.
Втомлюється не лише репортер. За звичкою вважають, що найбільший психологічний тягар несуть воєнні кореспонденти, фотографи чи репортери, які безпосередньо зустрічаються з постраждалими. Але травматичний контент проходить через усю редакцію: редактор перечитує історії різних кореспондентів, ведучий озвучує повідомлення про загиблих, звукорежисер чує запис, а людина, яка працює із сайтом чи відеоматеріалом, також залишається перед цим контентом. Журналіст може одну годину розповідати в ефірі про становище на фронті та наслідки обстрілів. Редактор натомість зустрічається з цим потоком знову і знову протягом робочого дня. Отже, турбота про психологічну стійкість не може бути виключно особистою справою журналіста. Це також питання редакційної культури.
Після важкого робочого дня рука майже автоматично тягнеться до телефона. Здається, що кілька хвилин у стрічці допоможуть перемкнутися. Але Куликов застерігає від такої стратегії. Соціальні мережі можуть не віддаляти журналіста від травматичного контенту, а повертати до нього в іншій формі. До самої трагедії додаються сотні реакцій: співчуття, гнів, безнадія, агресія, зловтішання. Ми ніби пішли з роботи, але продовжуємо працювати з тими самими емоціями. Тому справжнє дистанціювання від важкого контенту іноді може бути професійною гігієною. Кілька днів без травматичної теми не означають: «мені стало байдуже», вони можуть означати: «я хочу зберегти здатність не бути байдужим завтра».
Не кожна історія мусить закінчуватися безнадією
Є й суто журналістський спосіб протистояти відчуттю безсилля. Ставити ще одне запитання: «Що з цим можна зробити?». Повідомити, що повітряна тривога тривала майже дев’ять годин, важливо. Але журналістика може піти далі: з’ясувати стан укриттів, розповісти, як їх можна облаштувати, де шукати допомогу, які рішення вже працюють. Це не означає штучно «додавати позитиву» до трагедії. І тим більше не означає заплющувати очі на реальність. Йдеться про відмову від іншої крайності: журналістики, після якої в аудиторії залишається лише відчуття, що нічого неможливо змінити. Тут журналістика рішень стає важливою як для аудиторії, так й може повертати самому журналістові відчуття професійної дієздатності.
Андрій Куликов згадав епізод, коли 2022 року він їхав у деокуповане Немішаєве (селище в Бучанському районі Київської області). Перед поїздкою він запитав волонтерів, що варто взяти із собою. Відповідь була дуже конкретною: каністри для бензину та корм для собак і котів. Класична журналістська традиція привчала репортера бути спостерігачем: завдання журналіста побачити, перевірити й розповісти. Але що робити, коли ти приїжджаєш до людей, які потребують допомоги? Куликов пропонує подумати, чим журналіст може зарадити людям, окрім власне професійної роботи. Це не скасовує необхідності професійних меж. Навпаки, ставить перед майбутнім журналістом набагато складніше питання: як одночасно залишатися фахівцем і людиною.
Страшна історія не потребує ще страшнішого заголовка
Психологічна стійкість журналіста нерозривно пов’язана з етикою. У редакції завжди може виникнути аргумент: емоційний заголовок збере більше переглядів, драматичне фото приверне більше уваги, страшніша деталь змусить натиснути на посилання. Позиція Куликова тут категорична: етика має переважати гонитву за «кліками». Якщо реальність страшна, журналістові не потрібно робити її ще страшнішою. Якщо людина здійснила героїчний вчинок, не обов’язково обкладати її текстовим пам’ятником із прикметників. Це стосується і матеріалів про військових. Куликов говорить про «золоту середину»: якщо людина герой, її вчинки здатні розповісти про неї краще за штучну героїзацію.
На початку професійного життя легко уявити, що хороший журналістський матеріал обов’язково щось змінить. Вийде розслідування і винних покарають. З’явиться репортаж і проблему вирішать. Реальність значно складніша, результат професійної роботи іноді помітний одразу. Інколи через роки, а іноді журналіст ніколи не дізнається, хто прочитав його текст і яке рішення після цього ухвалив. Тому варто вчитися помічати малі результати великої роботи.
Одна з найпростіших і водночас найцікавіших рекомендацій Куликова не має нічого спільного зі складними психологічними техніками: записуйте випадки, коли ваша робота виявилася корисною. Нарпиклад, читач написав, що завдяки матеріалу знайшов потрібну інформацію, після публікації проблему помітили, герою матеріалу допомогли. Або ваше пояснення дозволило комусь зрозуміти складну тему. Зберігайте ці історії, Куликов називає їх своєрідним «золотим запасом» доказів того, що ми працюємо не марно.
Іноді журналістові потрібен рок-н-рол
Ще одна порада Куликова звучить майже надто просто: мати тему, на яку можна переключитися. Для нього це рок-музика. Після складних матеріалів можливість на день чи два зайнятися іншою, менш травматичною тематикою допомагає відновитися. Для когось це буде культура, для когось — спорт, наука, архітектура, історії міста, технології. Це не втеча від «серйозної журналістики». Якщо перемикання дає можливість повернутися до важкої теми уважним, точним і здатним співпереживати, воно стає частиною професійної стійкості.
Психологічна готовність до професії має формуватися до першого досвіду роботи з травмою, а не після нього. Сьогодні майбутнього журналіста навчають записувати синхрон, перевіряти джерела, писати лід і добирати заголовок. Але людина, яка завтра поїде документувати наслідки критичних ситуацій, повинна знати також основи прикладної етики, психології травми і власної психологічної безпеки. Бо професійність журналіста визначається не тим, що він нічого не відчуває. Навпаки, хороша журналістика дуже часто починається саме зі здатності побачити в іншому людину. Проблема лише в тому, як не втратити цю здатність після сотого інтерв’ю.
Можливо, відповідь варто шукати в тому, як навчитися жити з тим, що ми відчуваємо. І пам’ятати одну просту річ: журналіст теж не зобов’язаний бути невразливим. Його професійне завдання в іншому: залишатися достатньо стійким, щоб завтра знову уважно вислухати чиюсь історію і розповісти її чесно.
Погляди, висловлені на цьому сайті, належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO.
Джерело фото: Комісія з журналістської етики.
Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.
Tags: втома від співчуття, емоції, етика, етика журналіста, Комісія з журналістської етики, репортаж, співчуття
