“Якщо ви хочете стати головним редактором, знайдіть собі спочатку раба”, – жартує Юрій Марченко. Перш ніж стати головредом онлайн-журналу “Платформа“, він був заступником головного редактора газети «КоммерсантЪ»; має також досвід роботи на радіо та телебаченні. Очолюваний ним онлайн-проект “Платформа” починався як афіша цікавих заходів у Києві, але вже півроку приносить прибуток. На зустрічі у Школі журналістики Українського католицького університету Юрій розповідав про фінансування свого видання, про те, хто його читає і чому, на думку редактора, воно є поганим.

“Платформа” запускалась як афіша корисних заходів у Києві. Згодом її засновник Олександр Акименко вирішив додати журналістських матеріалів, щоб ресурс став повноцінним порталом.  Його мета – перезаснувати країну, наміряти нову і зробити її європейською не лише на мапі, а й насправді. Ми сподіваємося, що “Платформа” стане стартовою сторінкою для нормальних людей, яких називають “новими активними”. Це люди, які не лише ставлять лайки і нарікають на Яценюка, а займаються справою – щось організовують, створюють.

Наше завдання – заманити таку людину на “Платформу”, щоб вона читала рубрику “Журнал” і розуміла, що не одна вона в країні щось робить, що є багато проблем, якими треба займатися, і люди, з якими для цього можна об’єднуватись. Далі читач гортає нижче і бачить розділ “Афіша”, де йдеться про місця, куди може піти нормальна розумна людина. Далі розділ “Можливості”, де читач знайде, чого і де можна повчитися.

Реформи і кураж – така формула нашої редакційної політики. Ми пишемо загалом про все, але стараємось робити це під власним фокусом, аби публікація змінювала щось на краще.

Нас у редакції п’ятеро, хоча я часто чую, що ми – крутий сайт, що має купу грошей і штат у п’ятсот людей. Кожен із нас відповідає за певну сферу; стараємося бути взаємозамінними, але не виходить. Тому відпустку проводимо за комп’ютером за сто метрів від пляжу, мріючи про море.

Ми не платимо гонорарів більшості авторів. Хтось хоче висловитись, і його думки є якісними. Хтось набиває руку, пишучи нам. Комусь ми просто подобаємось. Враховуючи те, що тексти здебільшого пишуться безкоштовно, вони не журналістські, а радше блогерські.

Світ підкорився інфотейнменту – навіть новини про політику американці отримують не з новин, а з розважальних шоу на кшталт The Daily Show Джона Стюарта. Якщо люди не читають книжок, і їм нічого не запам’ятовується, чому вони мають читати наші довгі й нудні тексти?

Весь фокус журналістики в тому, щоб писати історії так, аби вони легко читалися. Не писати текст, а розповідати історію своєму знайомому. Писати просто про складне, без химерної мови – це те, що ми намагаємось впроваджувати на “Платформі”.

У соцмережах люди хочуть тільки розваг. Мій пост про мопса зібрав шістсот перепостів і п’ять тисяч уподобань, а допис із добіркою ґрантів по всьому світу, інформацією про те, як можна безкоштовно поїхати до США, Німеччини, Бельгії, Іспанії та Італії, мав лише чотирнадцять репортів і півсотні лайків. Це трагічно для видань на зразок “Платформи”.

Зараз усе маркетинг, тому ми долучаємось до офлайнових акцій. Нещодавно провели фестиваль Ucrazyans, а ще зібрали рекламістів і медійників на Big Media Meeting, аби разом шукати шлях виживання для інформаційних видань. На початку листопада провели зустріч під назвою “Науковий підхід” (це назва розділу, в якому ми публікуємо матеріали про науковців).

“Платформа” не мала олігарха за спиною чи стартового капіталу. Але вже більш як півроку ми працюємо у плюс і платимо всім співробітникам пристойну зарплатню. Таких прикладів в Україні небагато, адже більшість ЗМІ гріються біля вогнища грошей олігарха, і коли це вогнище догоряє, просто йдуть. А ми намагаємось роздмухати вогонь самотужки.

Спонсори для спецпроектів – це компанії, близькі нам за духом. Спецпроекти дають 60% доходів сайту. Наймасштабніший з них – “План Б” про урбаністику; гроші у спонсора закінчились, але ми за інерцією ведемо цю тему далі. Разом із “Приватбанком” ми придумали віджет для фінансової підтримки ЗМІ: користувач може обрати видання і перераховувати йому щомісяця певну суму. Поки що не надто ефективно працює: ми отримуємо 500-1000 гривень на місяць. Також подаємося на ґранти, хоча в цій сфері конкуренція дедалі зростає.

Щодня мінімум три публікації, плюс новини й замітки – це наша норма. Приблизно сорок відсотків матеріалів українською, шістдесят російською, але кількість переглядів не залежить від мови.

10 тисяч заходів на день – трохи менше 300 тисяч на місяць – це хороший показник для незалежного ЗМІ. Що ж до нашого пересічного читача, то це не студент, як ми собі думали, а людина за тридцять із рівнем життя, вищим за середній. Практично всі читачі мають вищу освіту.

Ми плануємо розширитися на Львів, Харків, Дніпропетровськ і Одесу. З першого погляду може здатись, що ми пишемо лише про події в Києві, проте, якщо мені надсилають матеріал про фестиваль у маленькому містечку, я відчуваю соціальну відповідальність опублікувати це й показати, що там також є життя.

Якщо чесно, “Платформа” – погане видання. Це тривожний дзвоник, що для українського ринку навіть таке видання вважається добрим. Нам є куди рости.

Право на фото: Олександри Чернової