Європа не привертала до себе такої уваги з 1989 року

Раптом усі заговорили про Європейський Союз. Глибока іронія Brexit полягає в тому, що попри ту загрозу, яку він несе найближчому майбутньому Брюсселя, шокуюче рішення референдуму спровокувало небачений раніше інтерес до самого ЄС серед лідерів та інститутів, приведених у бойову готовність. Знову у центрі уваги опинилася проблема відсутності європейської публічної сфери, де б питання континенту обговорювалися без національного забарвлення.

“Уже декілька десятків років про Брюссель говорять у зневажливому тоні “О, це так нецікаво! ЄС такий нудний”, – говорить Мет Камінскі (Matt Kaminski), головний редактор газети Politico Europe, який торік далекоглядно запустив цей проект як форпост вашингтонського веб-сайту про політику. — Ми вважаємо, що це неправда і що така думка зародилася лише в останні шістнадцять місяців”.

Politico Europe стоїть на порозі великого майбутнього, адже кожного місяця веб-сайт отримує близько двох мільйонів відвідувачів та п’яти мільйонів переглядів сторінок. “Ми розпочали роботу (у травні 2015 року) за два тижні до виборів у Британії, які власне, і призвели до такого результату як Brexit. За цей період ми спостерігали і боргову кризу в Греції, і міграційну кризу, і терористичні атаки, – говорить Камінскі. — Європа не привертала до себе такої уваги з 1989 року. Веб-сайт зацікавив європейську спільноту як ніколи раніше, а особливо — щоденною розсилкою новин від багатої на плітки щоденної газети Brussels Playbook.

Та не всі були вражені впливом цього “новоприбульця”. Медіаперсони, з якими консультувалася “Європейська обсерваторія журналістики”, хоча й підтримують Politico, заявляють, що він інколи використовує зневажливий тон. Брюссельські фахівці звинувачують видання у надмірній сенсаційності, а президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер (Jean-Claude Juncker) після публікації інформації про його проблеми зі здоров’ям засуджує сайт за “підглядальну” журналістику.

Камінскі не звертає уваги на критику, а особливо — з боку Юнкера. “Я хотів замовити рекламу на автобусі з цією цитатою гігантськими літерами”, – говорить він у своєму офісі на вулиці де ла Луа з видом на управління Європейської комісії у сфері міжнародної співпраці та розвитку. — Як можна називати нашу роботу непрофесійною, якщо ми розповідаємо про це місто більше, ніж будь-хто раніше. Це ж просто смішно.”

Politico Europe має намір розповідати про Європу “інсайдерамˮ

Politico Europe, співвласником якого є німецький видавець-гігант Аксель Шпрінгер (Axel Springer), розширив свій редакційний колектив до шістдесяти осіб (включаючи сорок п’ять, що працюють в Брюсселі), більшість з яких є фахівцями у сфері політики. “Ми можемо перевершити у цьому місті будь-кого і будь-коли, – говорить редактор, чітко зазначаючи, що їхня мета – зосередитись на вузькоспеціалізованому колі читачів. – Наш обов’язок полягає в тому, щоби висвітлювати події для інсайдерів”. Прибуток Politico надходить із двох джерел: від рекламодавців, які хочуть покрити їхню спеціальну аудиторію та професіоналів, які платять близько десяти тисяч євро (залежно від кількості ліцензій на організацію-передплатника) за спеціальну “PRO” підписку, що надає інформацію на такі теми як технології та фінанси.

Хоча Камінскі наголошує на тому, що його проект задав “іншого тону та атмосфери” у висвітленні Брюсселя, він твердо переконаний: роль Politico для європейської громадськості полягає не в тому, щоби розказувати масам про те, як працює ЄС. “Ми не намагаємося привернути до себе увагу якомога більшої кількості людей у всій Європі”, – наголошує редактор.

Вольфганг Блау (Wolfgang Blau), директор із цифрових технологій видавництва Condé Nast International та головний поборник розширення загальноєвропейського медійного простору, розчарований тим, що Politico Europe висвітлює ЄС у злегка зневажливому тоні. Блау схвально оцінює роботу сайту, але все-таки зазначає, що про Брюссель там говориться як про “містоˮ, а про сам ЄС пишуть так, “ніби це призначено для американської аудиторіїˮ.

Він зазначає, що через Brexit, необхідність потужнішого транс’європейського медіа стає очевидною. “Те, чого нам досі не вистачає і те, що нам гостро знадобиться у найближчі місяці й, можливо, роки, оскільки ЄС та Сполучене Королівство переглядатимуть відносини між собою, – це екосистема платформ, за допомогою яких Європа зможе проводити переговори про те, якою вона хоче бути”.

Лондонські медіагрупи “найменш культурно пристосованіˮ для того, щоб стати лідером пан’європейської видавничої сфери

Блау вважає, що домінування англійської мови в світовому медіапросторі спричиняє те, що британські новинні медіа (більшість з яких — затяті євроскептики) відіграють непропорційну роль у висвітленні ЄС по всьому світі, тим паче американські та азійські медіа беруть свій початок з Лондона. “Те, що наратив про ЄС, котрий поширювався по всьому світу, створювався, поширювався та продовжувався засобами масової інформації поза Єврозоною та ЄС – провал континентальних новинних медіа”, — каже він.

За словами Блау, розвиткові пан’європейського медіапростору перешкоджають мовні бар’єри, висвітлення головними новинними агентствами переважно тих подій, що відбуваються в самій країні (наприклад, газета El Pais, назва якої буквально означає “національна держава”) та економічні проблеми у новинному бізнесі.

На думку Блау, “парадоксˮ полягає в тому, що лондонські медіагрупи, маючи мовну перевагу, ресурси та досвід міжнародного видавництва прагнуть лідирувати у всеєвропейському видавництві, однак, є “найменш культурно пристосованими” до такої ролі. Будучи директором із цифрових технологій у The Guardian, Блау підтримував проект Guardian Europe, але фокусувався натомість на Guardian US і Guardian Australia. Бо, за його словами, медіа саме по собі “орієнтувалося на Сполучені Штати та колишні країни Співдружності”.

“Проблема не в тому, що британські журналісти стали євроскептиками, а в тому, що вони не відчувають приналежності до Європи”.

Чарлі Бекетт (Charlie Beckett), професор із медіакомунікацій у Лондонській школі економіки (London School of Economics) і засновник-директор POLIS (аналітичного центру з питань міжнародної журналістики та суспільства), вважає, що ідея європейської публічної сфери “завжди була елітним проектомˮ. Він каже, що британські ЗМІ ніколи не приймали цю ідею і багатьох своїх кореспондентів відкликали з Брюсселя.

“Ми у Великій Британії відмовлялися від будь якого інтелектуального залучення у ширші дебати як у хороші часи, так і зараз, в період кризи, – говорить Бекетт. — Доказом цього є та прірва, яку брюссельська версія Politico прагне заповнити. Проблема не в тому, що британські журналісти стали євроскептиками, а в тому, що вони не відчувають приналежності до Європи”.

Деякі британські видавці досі дотримуються проєвропейського курсу. Роберт Шрімслі (Robert Shrimsley), відповідальний редактор FT.com нещодавно розказав мені, що FT позиціонує себе як “європейське новинне медіаˮ. Ендрю Тук (Andrew Tuck), редактор міжнародного журналу Monocle говорить: “Коли ми почали працювати у 2007 році, то відчули, що це — місце для європейського голосу. Ми дуже прагнули, аби нас не сприймали як британський бренд, що висвітлює новини через призму британського світобачення”.

Загальноєвропейський новинний канал Euronews під час дебатів щодо Brexit вбачав свою роль у тому, аби “компенсувати відсутність продуманої пан’європейської політикиˮ, каже Пітер Барабас (Peter Barabas), головний редактор каналу. “Brexit навчив нас, що в кризові часи існує життєва необхідність відповідального, об’єктивного та точного пан’європейського медіа, яке б давало всім європейцям таке висвітлення та пояснення подій, якого не забезпечать національні та місцеві медіа через свою зайнятість місцевою політикоюˮ, – підсумовує він.

Після повалення Берлінської стіни британський видавець чеського походження Роберт Максвелл (Robert Maxwell), став, так би мовити, піонером, заснувавши 1990 року журнал The European з метою фіксувати атмосферу нової єдності континенту. Через два роки його купили Barclay Brothers, які є нинішніми власниками британського холдингу Telegraph Media Group. The European, колектив якого в основному зосереджується в Лондоні, вбачав свою роль у тому, щоб тримати під контролем інститути Брюсселя та Страсбурга.

Чарльз Гарсайд (Сharles Garside), редактор The European, який найдовше перебував на посаді (а нині — відповідальний редактор євроскептичної Daily Mail), згадує, що інститути, які раніше представляли лише десятка країн-членів ЄС, були надзвичайно стійкими до критики “незалежної преси”. Він розповів, як газетний матеріал про Маастрихтський договір 1992 року, підготовлений журналістами з різних країн, відкрив подвійну гру чиновників щодо опису наслідків угоди. “Було цілком зрозуміло: те, що продавали у Великій Британії, відрізнялось від того, що продавали в Німеччині. У цьому не було жодного сумніву”, – зазначив Гарсід.

Це була загальноєвропейська аудиторія з оновленим інтересом до справ Європи

The European припинила існування 1998 року. У 1993 році грецький видавець Базіл Коронакіс (Basil Coronakis) заснував у Брюсселі газету New Europe, що проіснувала набагато довше, і зараз це — багатоплатформний продукт. Александрос, син засновника і нинішній редактор газети, зазначив: “Загальноєвропейська аудиторія є як у нашого сайту, так й у сайтів наших конкурентів”.

Він вбачає безліч причин у тому, чому знову виник інтерес до європейських питань:“Більш політична Європейська комісія, деякі впливові особистості на рівні глав держав, і звичайно, безперервні кризи стали каталізаторами відродження публічної сфери ЄС.ˮ

Колонакіс стверджує, що впродовж близько двадцяти п’яти років New Europe “розповідала про внутрішню роботу інститутів ЄС та долала розрив між громадянами ЄС.” Він визнає, що Politico Europe, який має величезний бюджет, “звичайно, зміг привернути до себе увагуˮ, але питання полягає в тому, “наскільки стабільними вони будуть у довготривалій перспективі.” На думку Коронакіса, “новий сайт створили, аби зчинити галасˮ.

Він згадує нещодавній коментар, який дала штатна журналістка Politico Тара Пальмері (Tara Palmeri) газеті New York Times з приводу лідерів ЄС: “Ми робимо так, щоби вони були відомими. Ми робимо їх актуальними, навіть тоді, коли нас критикують”.

Але Камінскі задоволений журналістикою Politico Europe: “Якщо старій гвардії у Брюсселі не подобається наш тон, що ж зробиш. Я не маю наміру вибачатись за цікаві та добре написані публікації”. Він стверджує, що Politico вийшов за рамки національно-зорієнтованого підходу традиційних новинних медіа, за якого вони не співпрацюють одне з одним. Його колектив у Парижі та Берліні формують носії мов (“Я не хочу наймати іноземних кореспондентів”), а ньюзрум має таку швидкість редагування, що може зрівнятися з найбільш авторитетними виданнями.

Більш за все Камінскі, колишній ветеран Wall Street Journal переконаний, що у Брюсселі він на піку світових новин. “Історія Трампа — захоплива, – каже він. – Але по-справжньому значимі події, що змінюють світ, відбуваються тут, про що свідчить минулий четвер (23 червня)”.

Переклад з англійської мови статті “Has The Media Failed Europe?”

Право на фото: European Union