У часи економічних криз скорочуються можливості працевлаштування для журналістів. Медії закриваються, скорочують свої обсяги, а про нові навіть не йдеться. Подібні тренди гіпотетично можуть робити журналітсів поступливішими у питаннях свободи слова й професійних стандартів. В Україні в 2008-2011 роках ситуація варіювалася від редакції до редакції.  

2008-2011 роки були, м’яко кажучи, далеко не найкращим часом для української журналістики: надворі лютувала економічна криза, медії закривалися, уцілілі редакції скорочувалися, про нові медійні проекти годі було мріяти, безробіття в медійному цехові ширилося й зростало. За цей час в історію відійшли онлайн-видання «ПіК України», журнали «Профіль», «Новинар», «Главред», «Газета по-киевски», друкована версія «Телекритики». Це якщо говорити суто про комерційні друковані медіа й навести найвідоміші приклади закриття. У регіональній та місцевій пресі кризова хвиля так само накривала видання з головою.

Ми спробували поставити українським журналістам просте, на перший погляд, запитання про те, чи вплинула криза та рецесія на медіа-ринку тим чи іншим чином на свободу слова? Для цього було проведено опитування, що включило десять глибинних напівструктурованих персональних інтерв’ю та десять структурованих анонімних. Відповідно до етичних норм дослідження, імена та назви медій, де працювали опитані в період 2008-2011 років, не розкриватимуться.

Отож, ми попросили українських журналістів чесно розповісти, наскільки їм вдавалося зберегти вірність цінності свободи слова й професійним стандартам у часи економічної кризи, яка охопила й ринок медіа в 2008-2011 роках. Кореспонденти, оглядачі й редактори українських комерційних друкованих та онлайн медіа як національних, так і регіональних відповідали на запитання про те, чи відомі їм випадки, коли медіа-менеджери наводили кризу на ринку як аргумент, чому потрібно виставляти того чи іншого політика в певному світлі, або чому потрібно, відкинувши докори сумління, братися за джинсу, або чому потрібно виконувати певне завдання, особливо не рефлексуючи над його змістом та наслідками.

Ми також розпитували медійників про їхні власні табу й червоні лінії у професії, які вони нізащо не порушили б навіть за перспективи надовго залишитися без роботи чи опуститися в професійній ієрархії. Їм також пропонувалося подумати, чи сприяла криза процвітанню такого насправді поширеного в медіа явища, як самоцензура, та чи спрацьовував ефект конвергенції між авторитарними тенденціями режиму президента Віктора Януковича та, власне, економічною кризою. Іншими словами, чи не стало це «подвійним ударом по свободі слова».

І, звісно, не варто було оминати такого практичного питання: криза спонукала власників медій зменшувати штат редакцій, робоче навантаження на тих журналістів, які лишилися працювати, зростало часом в алгебраїчній прогресія. А свобода слова має не лише аксіологічну природу, але й суто інструментальну – для дотримання її стандартів потрібно  мати належні умови, як-от: достатньо часу для підготовки матеріалу. І стан самого журналіста, щоб він міг працювати повноцінно й вільно, має бути далеким від професійного вигорання й утоми. А кризові часи часто сіють хронічну професійну втому – даються взнаки регулярні перенавантаження.

При цьому маленьким експериментом було провести половину інтерв’ю відкрито, коли особа журналіста відома досліднику, а десять – анонімно, коли журналісти відповідають в електронному режимі, не розкриваючи свого імені й медій, де працювали.

Почнемо з того, що в анонімних інтерв’ю журналісти говорили про джинсу як проблему, яку економічна криза посилила, дещо охочіше, ніж в особистому й відкритому спілкуванні: анонімно чотири медійники зізналися в тому, що їм пропонували писати джинсу в період 2008-2011 років; у відкритих інтерв’ю – двоє.

Один з опитаних журналістів описав механізм «джинсизації» друкованих медій у кризові часи ось таким чином: «Як на мене, криза призвела лише до зростання кількості джинси, що існувала в українських медіях і до того. Інвестори та їхні представники вимагали від редакцій, щоб ті заробляли гроші самотужки. При цьому нічого не інвестувалося в систему розповсюдження, в рекламні кампанії. Чи буде, приміром, компанія Мерседес розміщувати рекламу в медіа? Ні, тому що, по-перше, надворі криза, а по-друге, саме медіа безперспективне. Отож, який вихід? Джинса з політиком, що має гроші навіть у кризові часи платити за задоволення бачити своє обличчя на обкладинці». При цьому двоє з опитаних наголосили, що джинса жодним чином із кризою непов’язана: видання або друкує її, або ні.

На  запитання про те, чи змушували їх чинити супроти власного професійного сумління в часи кризи, нагадуючи, що роботу просто так не знайти, журналісти відповідали по-різному: «Такі випадки зі мною не траплялися. Якщо ви досвідчений журналіст, то знайдете можливість виконати вимоги й при цьому зберегти честь професії… Один чи два рази, коли не можна було погодитися з тим, як мої статті відредагували, виходом було підписатися псевдонімом. Але конкретних випадків, коли б керівники казали: навколо лютує криза – треба слухатися нас, – не пригадую», – розповів журналіст видання, яке під час кризи закрилося. Зауважмо, вихід для медівників – не звільнятися, а підписуватися псевдонімом.

Журналіст однієї із щоденних газет України, яка, зрештою, закрилася, розповів нам, що економічні аргументи використовувалися її власником регулярно як причина, чому потрібно бути лояльними  до уряду Віктора Януковича. Це підтверджує гіпотезу про те, що прихід до влади Партії регіонів і економічна криза можуть резонувати, коли йдеться про їхній вплив на свободу слова в Україні. Зрештою, редактор, який нам описав, як власник виховував лояльність до влади, жонглюючи зарплатами й рахунками видання, пішов із щоденної журналістики: «Щодо особистих критеріїв – терпимість до цензури обернено пропорційна наявності можливостей і вмінь заробляти гроші в іншій сфері, де цензури нема – спеціалізованих медіа, рекламі, маркетингу, соціальних проектах, медіа-консалтингу. Нинішня сфера роботи – комерційні контент-проекти – відображає мої погляди на речі». Відтік спеціалістів з медіа сфери він вважав неуникним за тих умов, що склалися й закріпилися в 2008-2011 роках.

Не лише цей журналіст спокійно розміркував про те, що криза на ринку медіа спонукає задуматися про зміну професії. Якщо вибирати між перетворенням на слухняного виконавця та зміною професії, дехто готовий радше зробити друге. З опитаних персонально двоє журналістів самі про це заговорили, відповідаючи на запитання, що б вони столерували, а що ні в часи тотального безробіття з-поміж колег по цеху.  Один журналіст сказав, що якби на нього тиснула цензура, то спробував би змінити роботу навіть у розпал економічної кризи, але при цьому постарався б залишитися в професії.

Журналіст-новинар із досвідом роботи в різних онлайн-виданнях під час кризи, одне з яких закрилося через неприбутковість, зауважив, що в ідеалі економічні негаразди повинні сприяти структуризації медіа-ринку та виживанню лише найпотужніших ЗМК, які мають довіру великих аудиторій, але в українських реаліях відсутності великих медіа-імперій із тривалою історією виживали далеко не завжди ті, хто був вартий довіри й зберігав вірність класичним професійним стандартам журналістики. Він же переконаний, що проти обмежень свободи слова протестувати варто тоді, коли можна змоделювати розвиток імовірного конфлікту: «В  українських реаліях, коли щонайменше 50% журналістів (за даними опитування Незалежної медіа-профспілки за жовтень-листопад 2011 року) оформлені на роботі неналежним чином і мають мізерну зарплату, розраховувати на спротив редакційній політиці не є можливим». Проблеми з оформленням журналістів на роботу – це окрема велика тема. Вони існували й до кризи, а під час неї лише посилилися – з’явились додаткові причини для оптимізації податків.

Найяскравіший приклад маніпуляції кризою, наведений журналістами в рамках опитування, коли вона подається як привід бути лояльними до влади, стосувався закриття видання столичної міської «Газеты по-киевски». Це видання свого часу обіймало третє місце в рейтингу щоденних газет в Україні. Конфлікт з його власником Ігорем Коломойським, як розповіли респонденти, почався після політичної публікації – статті щодо діяльності президента України Віктора Януковича. Одразу після її виходу власник заблокував усі рахунки, а пізніше звільнив головного редактора та закрив видання, мотивуючи це саме економічними причинами, а не критичним матеріалом.

Саме починаючи з 2010 року економічні важелі регулярно ним застосовувались: затримка зарплати, блокування платежів після виходу деяких публікацій. Зрештою, проект канув в Лету.

Третина журналістів погодилася з тим, що економічна криза й авторитарні тенденції в 2008-2011 роках разом «завдали подвійного удару по свободі слова». Приблизно одна п’ята опитаних переконані, що економічна криза свободи слова не обмежує, ще для третини оцінити окремо вплив економічної кризи або просто важко, або, на їхню думку, це взагалі не актуальна чи не найкраща постановка запитання й формулювання проблеми. Ось одна з типових відповідей журналіста одного з провідних ділових видань України: «Логічніше говорити про обмеження свободи слова не в контексті економічної кризи, а політичної ситуації, яка склалася в Україні після приходу на президентську посаду Віктора Януковича. Обмеження свободи стосується насамперед  державних ЗМІ, а також журналістів, які висвітлюють політичну тематику. Я готую матеріали на економічну, а також частково соціальну (освіта) тематику, тому на собі не відчула обмеження свободи слова». При цьому ті медійники, що володіють нішевим, експертним чи ексклюзивним знанням значно впевненіше почувалися в часи економічної кризи. Знання фактів, трендів, проблем у бізнесі, розгалужені контакти – все це під час кризи не знецінилося, принаймні в діловій журналістиці.

З опитаних 20 журналістів шість були готові говорити про самоцензуру як проблему. Один із них визнав, що в його виданні – це щоденна практика. Її залежність від економічної кризи більшості журналістів не видавалася чимось самоочевидним.

Що ж стосується впливу робочого навантаження на свободу слова, то лише один з опитаних журналістів визнав, що внаслідок скорочення можливостей донести інформації чи браку часу, потрібного для забезпечення збалансованості матеріалу, у кризові часи страждає свобода слова. Решта його колег підтвердили, що наслідків для свободи слова скорочення штатів редакцій не мало.

Це опитування є спробою простежити на перший погляд не очевидні й не надто актуальні взаємозв’язки між явищами та проблемами. Об’єктивізувати його валідність доволі важко. Але той факт, що принаймні третина опитаних визнали: криза справді вплинула на свободу слова, – а одна п’ята, задумавшись, не змогла визначитися з відповіддю, свідчить про те, що кореляції існують. А значить: на випадок криз у медійної системи має бути певний імунітет, щоб свобода слова не стала комерційним товаром, з якого випарувалася будь-яка аксіологія. Цей імунітет, своє чергою, залежить від ступеня плюралізму й розвиненості медій, від наявності великих і відносно незалежних медіа-холдингів. Тоді журналісти мають ширший вибір для працевлаштування. І тоді цей імунітет нейтралізує віруси й бактерії, що плодяться в системі, розхитаній кризою. За прикладами далеко подорожувати не потрібно. Вони є поруч – у Польщі, країні зі значно потужнішим медіа-ринком, який не знесе вже жодна криза.

Жанна Безп’ятчук є PhD-студенткою програми “Масові комунікації” (НаУКМА).

Цей матеріал є частиною ширшого дослідження “How economic crisis affected media freedom in Ukraine in 2008-2011”, результати якого будуть представлені на конференції “Matters of Journalism: Understanding Professional Challenges and Dilemmas” у вересні в Гданську.