Репортажі з лінії фронту часто супроводжуються такими проблемами, як обмежений доступ до зон бойових дій, викликами самоцензури та необхідністю співпрацювати з військовими, щоб уникнути офіційних заборон. Робота журналістів часто торкається й етичних питань, особливо коли йдеться про трагедії та катастрофи, такі як підрив Каховської греблі. Ці теми були в центрі обговорень на другій Bucha Journalism Conference, що відбулася 10 травня. Журналісти, воєнні кореспонденти та пресофіцери поділилися своїм досвідом роботи на передовій.

Доступ до місця трагедій

Однією з найскладніших ситуацій із доступом до зони бойових дій в Україні, за словами журналістів, була ситуація із Каховською катастрофою — підривом греблі Каховської гідроелектростанції, здійснений окупаційними силами Російської Федерації 6 червня 2023 року. Першу добу після цієї масштабної трагедії  журналісти прагнули дізнатися правду, але доступ до місця події був обмежений військовими. Відтак, міжнародні медіа почали передавати російський погляд та зображення, оскільки українська позиція була недостатньо представлена. Воєнна кореспондентка з Bihus.Info, Анна Калюжна, згадує: «Першу добу ми не могли потрапити на місце затоплення Каховської ГЕС і в результаті ми мали цитування російських воєнкорів у міжнародних медіа, тому що вони повідомляли хоча б щось». У цій ситуації журналісти розуміють важливість обмежень. 

Журналіст Української правди Богдан Кутєпов зазначив, що агресор може отримати користь від демонстрації чіткої картини руйнувань в українських медіа. Богдан вважає, що навіть якби журналістам вдалось потрапити до Каховської ГЕС одразу після її підриву, вони могли б зафіксувати важливі інфраструктурні чи військові об’єкти, і це було б небезпечно для всіх.

Євгенія Китаїва, воєнкорка Радіо Свобода, наголосила, що ситуація на фронті для журналістів значно змінилася через дрони, які створюють небезпеку не на самій лінії фронту, а за десятки кілометрів від неї: «Ще до початку повномасштабного вторгнення ми могли спокійно їхати машиною близько до позицій, спокійно знімати й виїжджати, боячись тільки  артилерії й скиду якогось. То нині проблема з FPV-дронами реально велика, і, намагаючись потрапити до піхоти, ми відчуваємо її на собі», — зауважила вона.

Відкритість та її межі

Офіцер Управління зв’язків з громадськістю та речник Генерального штабу ЗСУ Дмитро Лиховій розповів що в Україні існує безпрецедентно високий рівень відкритості для висвітлення бойових дій: «У нас видано 6700 акредитацій для представників українських та іноземних медіа. Майже однаково з невеликою перевагою для українських медіа. При цьому хтось вважає за потрібне акредитувати по 100-200 людей від редакції — всіх гримерів, візажистів. Ми вважаємо, що це зовсім не обов’язково, але майже нікому не відмовляємо». Проте, обмеження безпеки операцій вносять свої виклики. Лиховій розповів про дискусії всередині військ з приводу того, про що говорити варто, а про що — ні: «Я показував фортифікації, щоб заспокоїти суспільство. І от коли ми знімаємо цей бункер чи цей бліндаж, “безпека операцій” каже, ви його так не можете показати. Якщо ви покажете товщину броньованих дверей — то противник буде знати яка в них товщина, який снаряд потрібно до них застосовувати. Якщо ви покажете товщину бетонної стінки — то він буде розуміти,  який засіб ураження треба проти цього бункера застосовувати».

Стас Козлюк, досвідчений журналіст, наголошує на важливості самоцензури та захисту конфіденційної інформації на фронті: «Всі хто їздять на фронт — знають що ми не говоримо про кількість особового складу, точну дистанцію для ворога, кількість техніки на позиціях, тому що це важлива інформація для супротивника, яку він може отримати від вас, і в результаті по військовим прилетить. І навіть якщо військові тобі щось таке говорять, ти просто це самоцензуруєш, бо розумієш,  що це чутлива інформація». 

Під час роботи на лінії фронту журналісти часто стикаються з ситуаціями, коли громадяни недооцінюють ризики. Наприклад, вони можуть ділитися особистою інформацією про родичів, які залишилися на окупованих територіях, не усвідомлюючи наслідків таких дій. Але це може стати причиною серйозних проблем для них після оприлюднення матеріалу. Також Стас Козлюк наголосив і на відповідальності журналістів за наслідки своїх слів: «Ти несеш відповідальність за життя і здоров’я людей. Я вважаю що репортер і журналіст в першу чергу має думати про людей і він не має нашкодити людям, які в загрозливій ситуації знаходяться, і він має думати за них, тому що в нього більше досвіду  і більше практики». Щодо цензури, він стверджує: «Не думаю, що цензура існує, тому що в редакції немає цензорів від міноборони СБУ і ми можемо писати на всі теми які ми бажаємо за потрібне».

Колаборація на передовій: взаємодія журналістів і військових

Крім того, журналісти заявили, що їхня робота лімітована співпрацею з пресофіцером військових частин. Пресофіцер часто намагається цензурувати інформацію, яку військові говорять, а також перевіряти фотографії та відеозаписи репортерів. Євгенія Китаїва розповіла, що бійці часто бояться спілкуватися з журналістами на важливі теми, тому вони більш схильні говорити з нею у приватній розмові без камери. 

Погоджуючись з цим, Богдан Кутєпов додав, що жарти та анекдоти, які військові розповідають на камеру, також можуть бути цензуровані. Крім того, Кутєпов розповів про те, як військові намагаються підлаштуватися під вимоги пресофіцера під час спілкування з медіа: «Він і так говорить цією канцелярською мовою цей керівник застави, але старається як може, але вона його перебиває. Тобто він не може зосередитися, він не може бути собою, говорити людською мовою».

Ксюша Савоскіна, журналістка від hromadske.ua, розповіла про абсурдні ситуації, які часом виникають у репортерів на передовій: «Був випадок, коли пресофіцерка не дала знімати інтерв’ю з військовим через те, що на тлі десь висіла білизна. Це було трохи дивно, адже в той момент військовий розповідав про свій досвід, про штурми». Ксюша додає, що після цього випадку їхню команду поставили в чорний список. Анна Калюжна прокоментувала цю ситуацію, називаючи її ганебною: «Це ганебні випадки, які не мають жодного сенсу. Коли десантник, який воює другий рік поспіль, має красиво виглядати в кадрі».

Руйнівники заборон

Звичайно, журналісти стикаються з обмеженнями, але вони знають, як їх подолати. Стас Козлюк розповів, що волонтерство є хорошим способом потрапити в “гарячі” зони: «Я працював в Херсоні багато разів. Я жодного разу не заїжджав як журналіст, я тільки заїжджав як волонтер. Ми з колегами ховали всі документи, камери в машину з гуманітарною допомогою, водою, продуктами, всім на світі. І насправді це було дуже дивно, тому що нас пропускали навіть не перевіряючи як належить. При цьому я поруч бачив автомобілі з колегами-журналістами, в яких повністю все витягали з машин, перевіряли їхні камери», — зазначив він. 

Євгенія Китаїва додала, що важливо спілкуватися з військовими, аби уникнути офіційних заборон: «Зважати потрібно на все, але свою роботу потрібно продовжувати робити, і намагатися робити її якісно. І комунікувати з військовослужбовцями далі наскільки це можливо щоби заборон було менше».

Самоцензура чи відповідальність?

Дмитро Лиховій зауважив, що відсутність військової чи воєнної цензури повинна бути високо оцінена. Він підкреслив, що самоцензура журналістів є життєво важливою для безпеки громадян і країни в цілому. Тому Лиховій наголосив на важливості обговорення не лише питань самоцензури, але й відповідальності: «Кожен має бути відповідальним за свої слова та текст. Це питання не лише про самоцензуру, а про свідомість та відповідальність перед країною та суспільством». Дмитро також наголосив на ризиках неякісної журналістики: «Є журналісти які просто женуться за клікбейтом і за дешевою популярністю і для них на останньому місці “окопна правда” і ті інтереси які потрібно доносити до аудиторії, щоб дотримуватися балансу між об’єктивністю, правдою і тим, щоб показати те, що в інтересах нашої країни й нашої перемоги».

Медійники й медійниці мали власні історії про моральні принципи та обов’язки. Євгенія Китаїва розповіла історію, яка сталася далеко від передової лінії, коли медики вже відправилися з місця після завершення основної евакуації, і кілька російських зенітно-ракетних комплексів С-300 вдарили по українських позиціях. Оскільки її спікер отримав поранення грудної клітини просто під час фільмування відео, її рятувальний рюкзак із медичними матеріалами виявився справжнім життєвим даром для Євгенії. Військового вивели з небезпеки завдяки швидкій допомозі його колег. Загалом у той день рюкзак тактичної медичної допомоги допоміг врятувати десять життів. Ця історія продемонструвала, що журналісти на фронті повинні бути готові не лише знімати новини, але й допомагати в порятунку життів, навіть у таких місцях, як Київ.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: Bucha Journalism Conference by Sergiy Piriyev

Стежте за нами у Facebook.