Докторка Йохана Котішова, старша наукова співробітниця Дослідницького фонду Фландрії (FWO) на кафедрі комунікаційних наук Брюссельського вільного університету, досліджує висвітлення конфліктів, безпеку журналістів та емоційні виклики. Її відома монографія «Crisis Reporters, Emotions, and Technology: An Ethnography» пропонує переконливий погляд на емоції, ідеології та глибинний цинізм європейських кризових репортерів. Впливові роботи Йохани також були опубліковані у таких відомих журналах, як Digital Journalism, Journalism, International Journal of Press/Politics, Journalism Studies, та European Journal of Communication.

Наші шляхи перетнулися на 10-му Львівському медіафорумі, де ми взяли участь у дискусії про емоційну грамотність, вплив посттравматичного стресового розладу та механізми подолання травми й стресу, які використовують журналісти. Погляди Йохани висвітлюють часто невидиму емоційну боротьбу, з якою стикаються ті, хто перебуває на передовій новинних репортажів.

— Я захоплююся вашою монографією «Crisis Reporters, Emotions, and Technology: An Ethnography» через  новаторський метод поєднання фактичних досліджень та вигаданих сюжетних ліній. Що надихнуло вас на створення цієї роботи?

— У мене не було конкретної книги чи роботи, яка б мене надихнула. Однак були різні публікації з антропології та загальний підхід в антропології, який підкреслює наративний аспект дослідження — що дослідження також повинно бути гарною історією. Я пригадую своє перше знайомство з таким типом письма: театральну п’єсу Ростислава Брожика «Де знаходиться алігатор» [Kaj o aligatoris/ kde je krokodýl / Rostislav Brožík — авт.], засновану на його етнографічних дослідженнях у поселенні словацьких ромів. Етнограф поїхав туди й спостерігав за місцевими жителями, брав участь у їхньому повсякденному житті, а потім написав блискучу п’єсу на основі своїх висновків. І я просто в захваті від неї, вона була дуже смішна. Я прочитала її на першому курсі університету. Потім я майже забула про неї, але час від часу поверталась до цього стилю, до цієї форми (як правило, в межах антропології). Це здавалося трохи божевільним, тому мені дуже подобалося. Пізніше, коли я думала про те, як писати докторську, на мене також вплинули розмови з моїм тодішнім хлопцем. У мене було багато методологічних причин робити це саме так — наприклад, на відміну від сухої академічної мови, метафора дозволяє висловити дуже складний фрагмент реальності в одному образі. До того ж зазвичай люди страждають під час написання докторської, але це було настільки захопливим, що я обожнювала цей процес. Я не могла дочекатися, коли сяду і почну писати дисертацію. Тож я б рекомендувала всім додати певні творчі компоненти в написання докторської дисертації. Адже коли ви сповнені ентузіазму, писати стає набагато легше. 

— Які аспекти, на вашу думку, є найбільш проблемними для журналістів під час висвітлення кризових подій в Україні? Чим вони відрізняються від інших зон конфліктів?

— Я гадаю, що ви та присутні тут журналісти знаєте це краще за мене. Такі організації, як Інститут масової інформації (ІМІ) та Львівський медіафорум, вивчали ці труднощі та вимоги. Звичайно, найважливіше — це просто виживання і боротьба з фізичними та цифровими загрозами. Нещодавно я розмовляла з журналістом з Харкова, який постійно наголошував, що журналістам в Україні потрібні «Патріоти» [Patriot – зенітно-ракетна система, що виробляється в США й отримала свою назву від радіолокаційного компонента, відомого як «Фазована антенна решітка для перехоплення на цілі / Phased Array Tracking Radar to Intercept on Target»), що є абревіатурою від Patriot – авт.]. 

Від початку повномасштабного вторгнення росіяни навмисно обирали журналістів мішенню. У попередніх конфліктах журналісти та інші особи, які першими реагували на події, мали своєрідний імунітет, але ця війна показує, що це вже не так: через великий інформаційний аспект цієї війни журналісти перебувають на передовій, відбуваються подвійні атаки, обстріли медіаінфраструктури тощо. Зараз ми бачимо це в Газі, де гине так багато журналістів. Отже, екзистенційна загроза є реальною в Україні, особливо в окупованих та прифронтових регіонах. Крім того, багато журналістів і медіа були переміщені з окупованих територій і почали з нуля в різних частинах України або деінде, в Польщі чи інших країнах.

Збереження психічного здоров’я також є значним викликом. Війна триває з 2014 року. Один з моїх респондентів якось порівняв війну з радіацією: чим довше ви живете в ній, тим більше вона шкодить. І ментально важко залишатися весь час в Україні, не мати можливості виїхати за межі країни, не мати можливості зупинитися. Наскільки я знаю, дуже мало хто зробив перерву в перші кілька місяців повномасштабного вторгнення. Люди працювали безперервно. Це також дуже засмучує. Однак і перебування за кордоном може бути складним, адже ти самотній, сумуєш за рідною країною, не маючи жодного уявлення, що відбувається з твоїми близькими вдома. Тому, на жаль українські журналісти постійно перебувають під високим тиском від стресу в найрізноманітніших ситуаціях. 

Існують також звичайні загальногалузеві проблеми. Бути фрилансером складно, як і дотримуватися дедлайнів, мати справу з редакторами та залучати аудиторію. 

Отже, проблеми з психічним здоров’ям — це сукупність факторів. І я вважаю, що в Україні цей коктейль особливо міцний і темний.

— У своїй книзі ви стверджуєте, що ознаки посттравматичного стресового розладу (ПТСР) помітні не лише серед репортерів, які працюють на місці подій, але й серед журналістів, які працюють на лінії фронту, що є вже не географічною, а цифровою. Які методи подолання стресу, на вашу думку, є найбільш корисними для репортерів, які мають справу з травмою та стресом?

— На мій погляд, життєво необхідно робити перерви та шукати способи бути якомога далі від роботи та війни. Після початку повномасштабного вторгнення всі українські журналісти стали воєнними кореспондентами. Тому дуже важливо знайти простір, де вони можуть займатися чимось іншим, робити перерви, припинити роботу на деякий час — на тиждень, можливо. Львівський медіафорум та інші громадські організації спільно працюють над різними ініціативами, щоб допомогти журналістам, які потребують підтримки. Крім того, People in Need та Reporters Without Borders мають програми ретритів, включно з програмою у Карпатах.

Як на мене, то це чудова стратегія: бути на природі, гуляти там зі своєю сім’єю, або з групою людей, що мають подібний досвід. Спорт і відпочинок на природі, зокрема, допомагають відновити зв’язок зі своїм тілом.

— Чи можете ви поділитися порадами для українських журналістів та фіксерів, враховуючи специфіку викликів, з якими вони можуть зіткнутися тут?

— Кожен мусить підготуватися як фізично, так і психічно, тренуючись й дізнаючись, чого очікувати, та як реагувати на стресові ситуації. Також життєво важливо зрозуміти, що для вас означає журналістика, як на вас впливає війна та як ви до неї залучені. 

Для цього потрібно бути емоційно грамотними — ретельно обміркувати, звідки беруться ваші почуття і думки, а також розуміти різницю між емоціями, думками та поведінкою. Усвідомлення того, як ваші переживання впливають на те, що ви знаєте, може навіть допомогти вам стати більш впевненими та точними. Також дуже важливо навчитися брати інтерв’ю у постраждалих та жертв з емпатією, щоб не травмувати їх.

— Журналістка Радіо Свобода Євгенія Китаєва врятувала життя українських солдатів під час російського ракетного обстрілу у 2023 році. Під час фільмування її спікер був поранений у груди, тож вона скористалася своєю рятувальною сумкою з медикаментами для надання першої допомоги. Це вказує на необхідність підготовки журналістів одночасно до висвітлення подій та порятунку життів на полі бою. Чи вважаєте ви, що репортери мають бути готовими до активної участі? Чи наша місія на війні є більш описовою? 

— В такій ситуації, як я це бачу, коли у тебе є можливість врятувати життя, ти повинен це зробити. Ти в першу чергу людина, а потім вже журналіст. Саме тому я підтримую ініціативу фонду 24O2 з надання аптечок першої медичної допомоги для українських журналістів.

Ця війна — морально визначена ситуація. Є агресор, який не поважає український суверенітет й автономію та порушує міжнародне право, тому немає потреби бути нейтральними. Навіть якщо ви не українські журналісти, ви можете висловитися, коли бачите і відчуваєте на собі порушення міжнародного гуманітарного права.

Чесно кажучи, нейтралітет — це історія, яку журналістика любить розповідати про себе. Вона може працювати у відносно мирних і безпечних контекстах, де не так багато поставлено на карту, але вона не має сенсу в ситуаціях, коли ви можете врятувати життя, або в конфліктах, де агресор настільки очевидний. Я просто не вірю, що професійний міф важливіший за те, щоб бути порядною людиною. Але я ціную, що люди мають різні думки з цього приводу.

— Чи впливає емоційний стан кризових репортерів на якість та об’єктивність їхніх репортажів?

— Так, але по-різному. Емоційні переживання можуть як засліплювати, так і просвітлювати. Все залежить від того, як ви розумієте й керуєте своїми емоціями, як ви розділяєте свої афекти, думки, журналістську поведінку та професійні дії. Я вважаю, що емоції можуть навіть допомогти вам отримати доступ до деяких аспектів реальності.

Наприклад, як репортери-розслідувачі, ви можете бути розлюченими через корупцію — саме тому деякі журналісти й приходять на цю роботу. Отже, емоції є великою мотиваційною силою. Ще одна законна причина для гніву — коли хтось скоює воєнні злочини, і гнів та співчуття також роблять вас більш чутливими до значення цих злочинів для жертв і тих, хто вижив. 

Однак деякі емоції можуть затьмарювати ваше критичне мислення, тому дуже важливо стежити за фактами та бачити, як ваші емоції взаємодіють з ними. Ми повинні бути дуже рефлексивними щодо наших почуттів, думок і поведінки.

— Ви маєте великий досвід спілкування з журналістами, що висвітлюють міжнародні конфлікти. Як медіaкомпанії могли б допомогти своїм кризовим репортерам?

— Страхування є основним питанням — це дуже дорого, і я вважаю, що новинні організації мають надавати гідне страхування не лише штатним репортерам, але й фрилансерам, місцевим продюсерам та фіксерам. Це те, що все ще потребує вирішення. 

Усім, звісно, потрібні також й тренінги з безпеки в умовах ворожого середовища [Hostile Environment Awareness Training (HEAT) — навчальна програма, під час якої учасники отримують навички ефективної поведінки в критичних або надзвичайних ситуаціях; міжнародний тренінг з безпеки для працівників медіа, які працюють у віддалених районах — авт.], тренінги з надання першої медичної допомоги, бронежилети, каски для роботи на лінії фронту. Наскільки мені відомо, це все ще не всім доступно, як і дорогі аптечки.

Ще один важливий момент — медіакомпанії повинні надавати психологічну підтримку або покривати витрати на неї для своїх журналістів.

— Які рекомендації ви можете дати українським школам журналістики щодо навчання студентів емоційним реаліям висвітлення кризових ситуацій?

— Емоційна грамотність має бути включена в журналістську освіту. Однак емоційна грамотність — тобто здатність розуміти власні емоції та емоції інших людей, а також вміння виражати свої емоції, включно з травматичною грамотністю — рідко викладається в школах журналістики. 

Наприклад, може бути справді корисною робота зі студентами-журналістами, обговорення різних емоційно складних сценаріїв і симуляцій, а також те, як би вони вчинили в подібних ситуаціях.

Висвітлення війни часто супроводжується почуттям провини та моральної травми: ви відчуваєте себе погано через те, що зробили або не зробили, і це те, що можна продумати заздалегідь. До певної міри до емоційного стресу можна підготуватися.

— Чи змінилася ваша думка про журналістику як професію в результаті ваших досліджень?

— Безумовно. Тут так багато різноманітності, а медійники часто неймовірно цікаві як особистості, дуже розумні. Я багато чому навчилася від цієї спільноти. 

І я вважаю, що мої дослідження привели мене до думки про журналістику як про інституцію з певними межами. Це неправда, що в журналістиці можливо все, що завгодно, і що всі наративи та практики однаково легітимні; все ж таки є щось особливе в професійній журналістиці. Вона має ґрунтуватися на правді та фактах — це діяльність, керована реальністю. Це має бути очевидно, але це не завжди так.

Разом з тим, я дізналась, наскільки важливими є емоції в журналістиці. Вони присутні всюди, тому ми повинні сприймати їх як важливу частину практики побудови знань і перестати думати про них як про щось, чому тут не місце.

— Які майбутні напрямки ви бачите для своїх досліджень? Чи є якісь нові тенденції або нові сфери інтересів?

 — Мене особливо цікавлять журналісти, які досліджують воєнні злочини. Вони втілюють перетин журналістського, юридичного та кримінального дискурсів, що захоплює мене найбільше. Крім того, я цікавлюсь українськими журналістами, які стали внутрішньо переміщеними особами, і тими, хто виїхав за кордон. Тим, як їхні емоції щодо країни, свого народу та прийняття іншої сторони впливають на їхні репортажі. Жвавість дебатів щодо різноманітних важливих питань є однією з найцікавіших характеристик української журналістики. Саме тому я тут.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: Médiář.

Стежте за нами у Facebook.