Зліва направо: головний редактор Армія TV Євген Самойленко; фахівець з візуальних комунікацій Сил безпілотних систем ЗСУ Владислав Рибалко. Джерело фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе.

У межах шостих «Медіаднів Премії імені Георгія Ґонґадзе» Київ знову став простором розмови про журналістику як форму відповідальності в умовах війни. Цьогорічні Медіадні зібрали журналістів, військових комунікаційників, редакторів і дослідників медіа, щоб разом осмислити, як змінюється роль медіа на фронті й у тилу, де проходить межа між інформуванням, безпекою та довірою, і як народжується нова воєнна комунікація: професійна, етична й водночас глибоко особиста. У цій рамці панель про феномен медійної комунікації підрозділів Сил оборони стала свідченням того, як війна формує нову мову публічної присутності армії в українському медіапросторі. 

Перехід до системної та професійної комунікації

Начальник відділу комунікацій Третього Армійського корпусу, офіцер ЗСУ Христина Бондаренко фактично окреслила еволюцію воєнної комунікації в Україні: від хаотичного й небезпечного досвіду 2014 року до системної, професійної медійної роботи сьогодні. Вона згадала, як у перші роки війни журналісти працювали майже навмання, часто потрапляючи в зони, які лише вважалися безпечними. «Ми заїхали в Лисичанськ під канонади градів. Там були ще абсолютно попорожні вулиці, було дуже багато загиблих на вулицях», пояснювала Бондаренко, згадуючи, як разом із фотографом вони заїжджали в місто інкогніто, під обстрілами, без зв’язку й чіткого розуміння, як вибратися назад. Порівнюючи 2014 і повномасштабну війну, Бондаренко наголосила на колосальному стрибку, який пройшли військові пресслужби. «Станом на сьогодні більшість медійних відділів у підрозділах очолюють журналісти з великим досвідом у медіа», — зазначила вона, підкреслюючи, що це дозволяє інакше будувати комунікацію з суспільством. 

У Третьому армійському корпусі медійна комунікація давно вийшла за межі «бригада + сторінка у соцмережах»: її ключові завдання — рекрутинг і донати. Замість жорстких меседжів команда створює простір вибору й досвіду, від FPV-шкіл до заходів у культурі, музиці й кіно, аби людина могла прийти, «приміряти армію» і зрозуміти, чи це її шлях. Водночас така амбітність створює нові виклики: брак кадрів у пресслужбах бригад і потребу в системній роботі з класичними медіа. «Навіть маючи півтора мільйона аудиторії в YouTube і TikTok, цього недостатньо», — зауважила Бондаренко. Саме тому команда корпусу вибудовує окремий PR-напрям для взаємодії з журналістами, визнаючи: без традиційних медіа виконати головне завдання,  рекрутинг — неможливо.

Вертикальні формати та робота з молоддю

У виступі головного редактора Армія TV Євгена Самойленка прозвучала важлива думка: успіх військової медійної комунікації не виникає з нуля, але потребує радикального перезапуску. Він нагадав, що Армія TV виросла з традиції військового телебачення Міноборони, однак у нинішньому вигляді стала принципово іншою медіаструктурою. «Ми не з’явилися на порожньому місці, але ми повністю перезапустили цю систему», — наголосив Самойленко. Сьогодні Армія TV — це цілодобовий телевізійний канал і водночас хаб, де концентрується контент медійних підрозділів Сил оборони: від уже відомих брендів до менш розкручених, але не менш важливих команд. Окрему увагу він приділив формату, який приніс Армія TV мільйонні перегляди на YouTube. Команда свідомо відмовилася від класичної телевізійної схеми репортажу зі стендапами, закадровим текстом і формальною подачею.

«Ми відмовилися від цієї застарілої, всім набридлої схеми і пішли в бік гонзожурналістики на перетині з документалістикою», — пояснив Самойленко. Репортажі з фронту тривалістю 8–15 хвилин будуються на проживанні події разом із героями, часто без закадрового тексту, і з кореспондентами, які самі пройшли війну. 

Водночас він визнав один із ключових викликів сьогодні: падіння інтересу до воєнних новин, особливо серед молоді. За його словами, «до 70% аудиторії 18–25 років свідомо уникають новин про війну», і тому вертикальні формати (TikTok, Shorts, Reels) стають критично важливими. Саме там, у коротких формах, Армія TV намагається «пробити» інформаційний бар’єр і достукатися до тих, хто вже не готовий дивитися довгі воєнні репортажі. Говорячи про аудиторію, Самойленко зізнався: хоча Армія TV декларується як медіа «про військових і для військових», насправді команда завжди тримала в фокусі цивільного глядача. «Ми мали на увазі не військових, а цивільних, яким цікаво зазирнути за цю шпаринку», — сказав він. Водночас редакція свідомо не спрощує мову й не «розжовує» кожне поняття, зберігаючи внутрішню рамку професійної розмови. Ця межа, за словами Самойленка, може бути ризиком, але водночас вона працює на довіру: глядач відчуває, що перед ним — люди, які «знають, про що говорять і що показують».

«Матриця чесності»: безпека, візія командування, креатив

Виступ начальника групи взаємодії з медіа 2-го корпусу «Хартія» Володимира Дегтярьова додав до розмови важливий вимір, просвітницький і культурний. Іронічно зауваживши, що «з котиками складно конкурувати», він навів приклад відео про «першу у світі котячу роботизовану евакуацію наземним дроном», яке несподівано стало вірусним. Але за цією історією, за його словами, стоїть значно ширша стратегія: військова медійна комунікація більше не обмежується фронтом чи рекрутингом, а свідомо заходить у культуру, освіту й щоденне життя цивільних. «Ми розуміємо, що загроза нікуди не зникне, і з цією загрозою будуть жити, працювати й воювати ще не одне покоління», — наголосив Дегтярьов, пояснюючи, чому «Хартія» працює зі школами та освітніми ініціативами. Водночас Дегтярьов визнав: уникання новин про війну — природна реакція суспільства. Але саме тому, на його думку, ключове завдання медійної комунікації армії у донесенні простої тези: «загроза була поруч із нами завжди, інколи явна, інколи прихована, і вона з нами залишиться». Єдиний шлях зберегти державу й інституції, за його словами, — це готовність усього суспільства до спротиву: «не обов’язково мобілізуватися вже зараз, але прийняти, що спротив — це частина нашої ідентичності».

Владислав Рибалко, фахівець з візуальних комунікацій Сил безпілотних систем ЗСУ, окреслив одну з найскладніших дилем сучасної воєнної медійної комунікації: як показувати війну чесно, але безпечно. За його словами, жоден візуальний матеріал, що містить потенційно чутливу інформацію, не виходить без багаторівневої перевірки. «Спочатку це люди на місцях, які продукують контент, потім відділ комунікацій, а за потреби матеріал іде ще вище, до стейкхолдерів», — пояснив Рибалко. Базові правила очевидні: не «палити горизонт», не показувати обличчя військових, не розкривати тактичних деталей. Але, як він наголосив, формальні обмеження — лише частина процесу. Ключовим принципом Рибалко назвав баланс між безпекою і правдивістю, який у Силах безпілотних систем описують як «матрицю чесності». У ній є три опорні точки: безпековий фактор, візія командування і креатив.

«У різних типах контенту ми балансуємо між цими трьома стовпами», — зазначив він. Десь це означає відкриті обличчя й особисті історії, десь — свідому відмову від персоналізації заради безпеки.

Важливим є й розуміння мети кожного матеріалу: якщо йдеться про чутливий контент, його завдання — не рекрутинг і не емоційний ефект, а фіксація ефективності бойової роботи. Саме тому публікуються «найбільш ефективні операції і ураження, важливі для стратегічного просування». Як підсумував Рибалко, для військової комунікації мовчання — не варіант: «Щоб бути почутими, треба говорити. Якщо не говорити — про вас ніхто не почує».

Зміни в базовій військовій підготовці журналістів

Христина Бондаренко дуже чітко окреслила межу, за якою сьогодні закінчується романтизоване уявлення про «війну з окопу» і починається реальність тотальної небезпеки. Вона нагадала, що Третя штурмова була серед перших підрозділів, які системно працювали з військовою документалістикою: операторів готували майже як піхотинців і відправляли разом зі штурмовими групами, щоб вони фізично розуміли логіку бою. «У нас були оператори в будинках у Бахмуті, в окопах, під час штурмів», — сказала Бондаренко, згадуючи зйомки навесні 2023 року. Одна з таких історій закарбувалася особливо болісно: камера зафіксувала момент, коли оператор надавав допомогу пораненим, а солдат, якого він намагався врятувати, зрештою загинув. «Камера просто стоїть — і все це задокументовано», — зазначила вона, підкреслюючи ціну такої “правдивості”.

Втім, станом на сьогодні, за словами Бондаренко, подібні зйомки стали майже неможливими. Навіть підготовлений оператор — це «зайва людина в евакуаційному транспорті», а отже — додатковий ризик для підрозділу. Саме тому головним інструментом фіксації війни стали камери на шоломах бійців. «Ми, не буду кривити душею, були першими, хто почав системно працювати з GoPro», — сказала вона. Але і це не спонтанний процес: за відео з мільйонними переглядами стоїть складна схема планування. Медійна команда присутня на нарадах, розуміє логіку операції, координується з командирами різних рівнів і заздалегідь вирішує, де будуть оператори, де — камери на командному пункті, а кому з бійців передадуть GoPro. «Планування зйомок відбувається так само, як і планування бойової операції», — пояснила Бондаренко.

Начальник відділу комунікацій Третього Армійського корпусу, офіцер ЗСУ Христина Бондаренко. Джерело фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе.

Окремо вона зупинилася на ролі дронів, які змінили не лише тактику бою, а й спосіб бачення війни. Вона згадала момент, коли на командному пункті в режимі реального часу спостерігали за штурмом, який супроводжував Mavic: «Ти бачиш смерть у прямому ефірі — поранення, втрати, і водночас тобі телефонують: цей — 200, цей — 300». Саме цю «війну в прямому ефірі» згодом побачили й глядачі на YouTube. Але, як підсумувала Бондаренко, сьогодні доступ до лінії бойового зіткнення для цивільних журналістів фактично закритий: «Кілзона настільки велика, що жоден журналіст туди не заїде — і ніхто не буде так ризикувати». Тож війна, яку ми бачимо зараз, — це переважно війна очима бійця: з камер на шоломі, з дронів і з тих фрагментів реальності, які ще можна показати, не втративши людей.

Візуальні комунікації та виклики ШІ

Говорячи про взаємодію з цивільними журналістами, начальник групи взаємодії з медіа 2-го корпусу «Хартія» Володимир Дегтярьов наголосив: журналіст для війська — однозначно союзник. Лише за один місяць через підрозділи корпусу пройшли понад два десятки знімальних груп, що свідчить про високий рівень відкритості й довіри. Водночас ця співпраця має чіткі безпекові межі: далеко не все можна й варто показувати, як з огляду на захист підрозділів, так і задля безпеки самих журналістів. За словами Дегтярьова, війна давно перестала бути лише «окопом»: за кожним бійцем на передовій стоїть складна система логістики, розвідки, протиповітряної оборони, радіоелектронної боротьби і штабної роботи. Саме тому фокус медійної комунікації у армії дедалі більше зміщується від фронтових кадрів до історій людей, професій, процесів і рішень — того, що дозволяє глибше зрозуміти сучасну війну. Окремо він зупинився на проблемі спрощених і маніпулятивних наративів, які активно поширюються в соцмережах і часто відтворюють російську пропаганду. Протидіяти їм, за його словами, варто не прямими спростуваннями, а системною роботою з контентом: показувати реальні історії бійців і командирів, логіку планування та відповідальність штабів. Такий підхід не лише руйнує фейки, а й не підсилює їх додатковою увагою, адже найефективніша пропаганда, як зазначив Дегтярьов, завжди тримається на викривленій проєкції власних злочинів на супротивника.

Питання балансу між правдою і вітриною війни стало найскладнішим у дискусії. Адже сучасна армія — жива система, а не стерильна лабораторія: поряд із героїзмом і професійністю в ній існують і проблеми, про які суспільство хоче й має право знати. Головний редактор Армія TV Євген Самойленко визнав: говорити про це необхідно завжди, бо замовчування не породжує змін. Водночас для офіційних військових медіа цей баланс особливо крихкий: будь-яка критика легко стає елементом інформаційно-психологічної війни, яку Росія активно підживлює, використовуючи поодинокі реальні кейси як основу для масштабних маніпуляцій. Самойленко наголосив, що на Армія TV ці теми не уникають: у численних інтерв’ю військові (і кадрові, і мобілізовані) відкрито говорять про застарілі підходи, внутрішні суперечності та необхідність змін.

Водночас він застеріг від механічного «антифейкового» мислення: нескінченне спростування будь-якої нісенітниці лише множить її охоплення. Натомість варто працювати з тим, що справді має суспільний резонанс, зосереджуючись на якості й впливі, а не на кількості спростувань.

Окремо Самойленко поділився особистою рефлексією щодо відео з GoPro на шоломах бійців: на його думку, це найчесніша, пікова форма документування війни, до якої не здатен наблизитися жоден інший жанр — прямий, нефільтрований погляд людини, що безпосередньо перебуває в бою.

Однак дедалі частіше під будь-яким відео з фронту з’являється підозра: «Не вірю, це ШІ». Фахівець з візуальних комунікацій Сил безпілотних систем ЗСУ Владислав Рибалко запропонував прагматичний погляд: наразі штучний інтелект для військових радше інструмент, а не загроза. Його використовують, зокрема, для генерації або модифікації зображень місцевості, щоб «заблюрити» чи перегенерувати чутливі об’єкти на фото й відео та ускладнити роботу ворожої розвідки. Водночас Рибалко визнав: у перспективі ШІ може стати потужним інструментом пропаганди, коли відрізнити згенероване від реального буде майже неможливо. Єдиним стійким захистом у такій ситуації він назвав не технології  (принаймні поки що) а довіру: послідовне вибудовування авторитету офіційних каналів комунікації армії. Не спростовувати кожен фейк, а власними діями, контентом і відкритістю показувати, де реальність, а де маніпуляція. Технології протидії, можливо, ще з’являться, але адаптація вже триває, і вона починається не з алгоритмів, а з репутації.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе.

Стежте за нами у Facebook та LinkedIn.