У мінливому ландшафті перехідних демократій визначення легітимної журналістики стало критично важливим. Ця нагальність особливо помітна в Україні, де медіа, пов’язані з Росією, опинилися в центрі суперечливих дебатів. У лютому 2021 року Рада національної безпеки і оборони України наклала санкції на три афілійовані з Росією телеканали. Цей важливий крок викликав бурхливу дискусію про межі легітимної журналістики, особливо на тлі російської агресії.

Щоб дослідити цю складну динаміку, дослідники з кафедри журналістики та масових комунікацій Гамбурзького університету (Німеччина) провели тематичний аналіз 115 матеріалів з різних українських новинних сайтів і телевізійних ток-шоу. Сюди увійшли новинні репортажі, публіцистичні статті та епізоди ток-шоу з провідних українських медіа, а також контент телеканалів, що потрапили під санкції, та афілійованих з ними ресурсів. Команда дослідників розділила отримані повідомлення на три основні категорії: від продержавних акторів, від підсанкційних акторів, і від інших медіа акторів, які не підпадають під санкції. Дослідження мало на меті з’ясувати, як медіарегулятори, підсанкційні та непідсанкційні медіа визначають та оскаржують межі легітимної журналістики в Україні.

Результати дослідження показали, що медіарегулятори визначають підсанкційні телеканали як загрозу національній безпеці та такі, що функціонують в інтересах іноземної держави. На противагу цьому, підсанкційні медіа зображували себе жертвами політичних репресій. Інші  медіа здебільшого підтримували санкції, дистанціюючись від підсанкційних суб’єктів і підкріплюючи виправдання регулятора. Це дослідження робить внесок у розуміння того, як відбувається складне балансування журналістики в перехідних демократіях, що перебувають під загрозою.

Санкції та безпека: делікатний баланс

Підсанкційні телеканали, про які йде мова, — це 112 Україна, NewsOne і ZIK. До введення санкцій у лютому 2021 року ці канали фактично належали Тарасу Козаку, народному депутату від проросійської української політичної партії «Опозиційна платформа — За життя» (ОПЗЖ). Однак насправді він перебував під контролем Віктора Медведчука, співголови партії та одного з найближчих соратників Володимира Путіна в Україні. Структура власності каналів систематично впливала на контент: члени та афілійовані особи ОПЗЖ отримували сприятливе висвітлення в новинах і ток-шоу, тоді як політичні опоненти партії стикалися з більш жорсткими часовими обмеженнями та більш критичним ставленням загалом.

Холдинг Медведчука був створений поступово як частина інформаційної інфраструктури Кремля в Україні. До того, як Козак купив їх у 2018-2019 роках, усі три канали вже існували. ZIK став останнім у пулі, після чого його журналісти та менеджери масово звільнилися, протестуючи проти нового власника. Можна розглядати консолідацію холдингу Медведчука як реакцію Кремля на зміни в українському політичному та медійному середовищі. До 2014 року третина українців дивилися російське державне телебачення, насамперед «Первый канал», без посередників. Отже, Кремлю не було практичної потреби утримувати такі канали в Україні. Ситуація змінилася після анексії Криму та початку війни на Донбасі. У 2014 році чотирнадцять російських телеканалів були заблоковані в кабельній мережі України за те, що вони «пропагандували війну та насильство». Таким чином, забороною російських державних мовників в Україні холдинг Медведчука заповнив простір.

Українські регулятори виправдовували санкції, підкреслюючи роль каналів як «паразитів журналістики» — суб’єктів, що працюють в українській медіа екосистемі, але служать іноземним інтересам. Ці канали були звинувачені в поширенні російської пропаганди, що підриває національну безпеку та демократичну стабільність. Влада підкреслила, що ці канали не просто займаються упередженим висвітленням подій, а беруть активну участь у ширшій стратегії гібридної війни, спрямованій на дестабілізацію України. Як лаконічно висловився президент Зеленський: «Ми не закрили наші канали. Ми закрили їхні».

Теорія паразитів пояснює, як певні медіаактори використовують свободи та привілеї журналістики для підриву цілісності самої медіасистеми. Ці «паразитичні» актори неоднозначно позиціюють себе в системі, відповідаючи певним нормативним очікуванням від журналістики і водночас використовуючи ці очікування для поширення пропаганди або дезінформації.

Таким чином, вони дестабілізують систему у двох важливих аспектах: підривають національну безпеку через зміст своїх дезінформаційних кампаній та довіру громадськості до медіа й політичних інститутів. Ця теорія допомагає зрозуміти складну динаміку, коли такі медіаактори частково дотримуються журналістських стандартів лише для того, щоб здобути авторитет і популярність, які вони потім використовують для просування своїх підривних планів.

Реакція опозиції

З іншого боку, медіа, що потрапили під санкції, позиціювали себе як «репресовані голоси». Вони критикували санкції як недемократичні та звинувачували регуляторів й решту медіа у відсутності професійної солідарності. Цей дискурс самолегітимації створював картину жертви, представляючи підсанкційні канали як поборників свободи слова, на яких нападає авторитарний режим.

Основні аргументи, які використовувала ця група акторів, утворили дві теми — процедурні аспекти рішення та його наслідки для демократії. У межах процедурної критики санкції оцінювалися як «незаконні», «неконституційні» та «непрозорі». Спікери також стверджували, що рішення було ухвалене під політичним тиском з боку Вашингтона (тема іноземного контролю). У заявах другої категорії стверджувалося, що санкції є недоречними, оскільки вони означають різкий демократичний відкат України. Зокрема, стверджувалося, що рішення порушує свободу слова, є політично вмотивованим і свідчить про узурпацію влади Зеленським. Таким чином, підсанкційні суб’єкти переважно посилалися на верховенство права та демократичні норми, щоб захистити свою легітимність.

Іншою темою в цьому дискурсі була ефективність роботи медіа. Зокрема, підсанкційні канали позиціювали себе як репресовані опозиційні мовники (цей ярлик використовувався виключно в межах цієї групи акторів, а також російськими державними медіа), а також як об’єктивні, але незручні для української влади журналісти. На думку спікерів, саме об’єктивне, але політично незручне висвітлення подій призвело до конфронтації з українською владою: «[Мої канали] відкрито і безстрашно говорять про те, що вакцинацію [від COVID-19] можна почати прямо зараз — достатньо скористатися домовленостями Віктора Медведчука [з Володимиром Путіним про постачання російської вакцини Sputnik V  в Україну]. Але це не подобається Зеленському та його західним кураторам» (Тарас Козак, формальний власник каналів, депутат від ОПЗЖ).

У такому ж ключі факт присутності політиків з різних партій на ток-шоу телеканалів подавався як свідчення незаангажованості медіахолдингу: «Усі в цій студії, крім пана Потураєва і пані Данилевської, були на цьому каналі, який зараз називають пропагандистським» (Діана Панченко, телеведуча, NewsOne). 

Зловживання свободою слова

Цікаво, що більшість непідсанкційних медіа підтримали санкції. Вони дистанціювалися від наративу підсанкційних медіа, підкріпивши позицію регулятора, що канали, які потрапили під санкції, не є легітимними журналістськими організаціями, а інструментами іноземного впливу. Така позиція регулятора підкреслює ширший консенсус у медійному середовищі України щодо необхідності цих санкцій з погляду національної безпеки.

Як і регулятори, представники медіаспільноти найбільше наголошували на безпековому вимірі теми. Серед тем, які домінували в цій частині дискурсу, — вплив Росії та загрози, які вони становлять для національної безпеки України: «Дійсно, дуже зручно не думати про те, у кого ти береш гроші. Думати, що ти в опозиції, і не помічати, що ти по той бік окопів» (Павло Казарін, журналіст).

Окрема тема була присвячена зловживанню свободою слова. Спікери стверджували, що на підсанкційних каналах свободи слова взагалі не було, і наголошували, що при безвідповідальному використанні свобода слова може бути обернута проти неї самої:

«Нині дехто намагається виправдати і захистити тих, хто сіє розбрат, прикриваючись свободою слова і маніпулюючи нею» (із заяви обласних організацій Національної спілки журналістів України); «Ще одна загроза свободі слова — це мімікрія свободи слова. У цій мімікрії інформація використовується не як засіб встановлення істини та підтримки суспільної дискусії, а як засіб свідомої та систематичної шкоди…» (із заяви медійних організацій).

Тема зловживання свободою слова згадувалася виключно представниками непідсанкційних медіа, що свідчить про їхнє неприйняття абсолютизованого трактування свободи слова, а також про усвідомлення того, як цей специфічний демократичний принцип може бути інструменталізований (наприклад, для поширення пропаганди).

З початком повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Європейський Союз також запровадив санкції проти російських державних медіа, таких як RT та Sputnik. Пізніше цей захід був доповнений забороною на мовлення в ЄС семи інших російських телеканалів — РТР-Планета, Россия 24, ТВЦ, НТВ, Первый канал, Россия 1 та РЕН ТВ (рішенням Європейської комісії від 2022 року). Ці заходи, спрямовані на протидію дезінформації та пропаганді, перегукуються з українським досвідом, підкреслюючи визнання загроз, які несуть ворожі медіаактори як у перехідних, так і в усталених демократіях.

Дослідження санкцій проти медіа в Україні дозволяє краще зрозуміти різноманітні проблеми, які виникають у перехідних демократіях. Воно підкреслює необхідність виваженого підходу до регулювання медіа, який би збалансував імператив національної безпеки з принципами демократичної свободи. В умовах посилення інформаційних війн у світі український приклад слугує важливим орієнтиром для політиків та медіапрактиків, які стикаються з подібними викликами.

Погляди, висловлені на цьому сайті належать авторам і не обов’язково відображають точки зору, політики та позиції EJO. 

Джерело зображення: Pexels.

Стежте за нами у Facebook.