Джон Ллойд, директор програм журналістики Інституту Ройтерз з вивчення журналістики, розповів про дослідницькі проекти Інституту, а також про те, чому наукові дослідження у галузі медіа є важливими і які тенденції журналістського ринку заслуговують на найбільшу увагу дослідників.

Джон Ллойд відвідав Киґв у рамках програми “Impact Media” – освітнього проекту, організованого фондом “Ефективне управління” і покликаного розвивати економічну журналістику в Україні.

Яке значення досліджень, що проводяться Інститутом Ройтерз з вивчення журналістики?

Головна проблема медіаринку полягає у тому, що багато журналістів вважають, що наукові дослідження у галузі медіа не приносять користі для індустрії. Ми в Інституті вважаємо, що ця думка є хибною. Ще коли я працював журналістом на повний робочий день, я усвідомлював, що дослідження дозволяють зрозуміти медіасередовище. У цьому контексті особливо корисними є дослідження, які проводяться саме журналістами. В першу чергу у них висвітлюються тренди сучасної журналістики і проблеми, які часто ігноруються учасниками медіаринку, зокрема самими журналістами. Мета Інституту – звернути увагу на те, як змінюється журналістика. Найбільше трансформацій відбувається у технологічному плані, що впливає на роботу журналістів. Статті, які готуються Інститутом, читають журналісти, редактори і ті, хто переймаються майбутнім газет.

Ми проводимо глибинні дослідження. Наприклад, Інститут щороку робить так званий зріз трендів у сфері соціальних медіа. І цей напрям досліджень користується особливою популярністю серед людей, які займаються медіабізнесом. Про це свідчить постійне зростання кількості завантажень результатів досліджень з нашого сайту. Тому я вважаю, що Інститут вже досяг певного успіху у зацікавленні людей: вони усвідомлюють, що зміни провокують загрози, а отже, потрібно багато інформації і ґрунтовних порад, щоб із ними боротись.

Якому типу досліджень Інститут віддає перевагу: кількісним чи якісним?

Наразі я беру участь у двох проектах. Один з них присвячений вивченню взаємодії сфери піару з журналістикою і трансформації відносин між піарниками і журналістами. На мою думку, неможливо зрозуміти журналістику, не маючи розуміння піару, оскільки все більше і більше контенту, що продукується журналістами, надходить від піарників. Ця тенденція розвивається у зв’язку з послабленням ролі журналістики в останні роки. Піарники нав’язують журналістам, про що вони повинні писати. Окрім того, все більше журналістів переходить у піар.

У другому проекті досліджується висвітлення ЄС. Проблема полягає у тому, що не існує однорідного європейського народу. Якщо хтось випускає газету у Європі, то незрозуміло, для кого пишуть її журналісти? Британські газети пишуть для британців. Італійські видання пишуть для італійців і фокусуються на відносинах між Італією і ЄС. Аналогічна ситуація спостерігається в інших країнах-членах ЄС. Журналісти пишуть про те, як Європа впливає на їхніх читачів. Як це позначається на куті висвітлення? Це означає, що висвітлення є частковим. Відбувається багато речей, про які не повідомляють належним чином, оскільки вважається, що вони не мають значення для читачів. У цьому проекті ми використовуємо метод контент-аналізу, щоб з’ясувати, як італійці, французи, поляки, німці, британці та інші пишуть про Європу. Ми також проводимо глибинні інтерв’ю з журналістами. Тому можна сказати, що більшість наших досліджень є якісними, а не кількісними.

Скільки людей залучено у реалізацію дослідницьких проектів?

Не більше 2-3 осіб. У тих проектах, про які говорив, бере участь двоє осіб: я і ще один дослідник. В середньому реалізація проекту займає від трьох до шести місяців.

Чи співпрацює Інститут зі ЗМІ, які можуть замовляти конкретне дослідження?

Ми співпрацюємо з громадськими організаціями та індивідуальними дослідниками, але не з медіа. Звичайно, результати наших досліджень куплять газети і телевізійні канали, наприклад, якщо мова йде про дослідження соціальних мереж. Проте Інститут не проводив жодних досліджень на замовлення. Причина полягає у тому, що ті дослідження, яких потребують ЗМІ, виконують соціологічні компанії. ЗМІ здебільшого хочуть знати, як виглядає їхня аудиторія і що бажає дивитись або читати їхня аудиторія. Ми не займаємось такими дослідженнями, оскільки реалізовуємо більш глибинні проекти.

Чи є якісь напрямки досліджень, у яких Інститут зацікавлений найбільше?

У нас немає якогось конкретного напрямку, хоча безперечно, нові медіа – це тренд останнього часу, який ми активно вивчаємо. У нас є три сфери, яким ми приділяємо увагу: по-перше, це нові медіа (тенденції розвитку), по-друге, зв’язок медіа із політикою (яким чином вони взаємодіють і впливають один на одного). Наприклад, ми працюємо над проектом, де намагаємось вирахувати індекс впливу політики на медіа у різних країнах. По-третє, це напрям дослідження журналістики як бізнес-моделі. Ми намагаємось сформулювати нову успішну бізнес-модель для медіа, оскільки часи, коли друковані видання могли існувати за рахунок реклами і накладів, минули.

Чи можете похвалитись результатами у третьому напрямку дослідження?

Я хотів би сказати, що так, але на жаль, поки що не можу. Є шляхи, за рахунок яких журналістика може фінансуватись, і один з них – це фінансування від неприбуткових організацій. Прикладами є Бюро розслідувальної журналістики у Великобританії і Pro Publica у США. Багато онлайн видань, зокрема у США, переходять на цей тип фінансування – від незалежних інституцій або осіб. Такі видання, як The Financial Times, The Time, The Wall Street Journal, запроваджують платний контент. Це нормально, що люди повинні платити за контент, оскільки журналістика коштує грошей, але незрозуміло, чи цих грошей вистачить на утримання великих ЗМІ.

Чи вважаєте Ви фінансування за рахунок грантів способом створення незалежних ЗМІ?

За будь-якого фінансування хтось володіє медіа. Наприклад, громадська телерадіокомпанія BBC належить державі. Держава гарантує, що частина абонентської плати буде надходити компанії, і відповідно вона отримуватиме прибуток. Розмір абонентської плати встановлюється або погоджується парламентом, тобто держава суттєво пливає на BBC, проте не контролює. BBC залишається компанією, що є незалежною від уряду, проте має виконувати певні вимоги: випускати новини, програми певного формату і тематичного наповнення. Канал має дотримуватись програмування, щоб існувати. Багато хто вважає, що це добре для компанії. Проте якщо канал схоче транслювати фільми, то не зможе цього робити. І у цьому полягає обмеження його свободи. Аналогічна ситуація панує у сфері приватних медіа. Власник обирає редактора, який диктує стиль телеканалу або газети. Тому абсолютно незалежної журналістики не існує, хіба що ви сидите вдома і постите якусь історію у мережі.

Як ви змирились із тим фактом, що незалежних медіа не існує?

Я пішов працювати у The Financial Times, оскільки видання надавало певні межі свободи. Обмеження, безперечно, існували, і вони пов’язані, наприклад, з політичними переконаннями видання. У випадку з FT – це ліберальне або консервативне видання. Іноді позиція редакції буває пролейбористською: видання підтримувало колишнього прем’єр-міністра Великобританії Тоні Блера. Натомість, американський The Economist є ліберальним виданням, що схиляється до правих або центристських політичних переконань.

Під час лекції, присвяченій майбутньому сучасної журналістики, Ви говорили про зростання кількості “жовтої” журналістики. Чи не є цей процес замкненим колом: журналісти продукують неякісні матеріали, аудиторія їх споживає, тим самим формуючи попит, і журналісти починають виробляти ще більше такого контенту. Як подолати це замкнене коло?

Позбавлення аудиторії “жовтих” новин суперечило б ідеям вільного суспільства. У Великобританії близько 3 мільйонів людей купляють The Sun, що переповнений матеріалами про скандали, зірок, секс і спорт. Це стиль, за рахунок якого газета продається. The Guardian продає всього 200-300 тисяч примірників, хоча сайт видання є більш популярним в усьому світі. Ми не можемо чинити тиск на видання, яке виходить законно, лише тому, що це видання наповнене “жовтими” новинами і неякісною журналістикою. Журналісти повинні займатись своєю справою і продукувати якісні матеріали і при цьому усвідомлювати, що аудиторія хоче отримувати різні продукти. Якщо люди читають The Sun, то це не означає, що вони не цікавляться поточними справами у країні. Багато представників еліти читають The Sun заради задоволення і гумору. Вони знають, що газета містить багато неякісних матеріалів, проте вони викликають посмішку. Так само люди дивляться фільми заради розваги, а не заради набуття нових знань. Тому я вважаю, що у вільному суспільстві аудиторії не можна нав’язувати смаки. Інакше це перетворюється у тип диктату. На смаки аудиторії можна хіба що впливати через розвиток освіти.

У такому разі чи можливий баланс між обсягом якісної і неякісної журналістики?

Баланс формується природним чином – за рахунок ринкових механізмів. Ринок пропонує рівно стільки того чи іншого продукту, скільки його потребує аудиторія. У суспільстві з вільним ринком, політикою і поглядами не існує іншого механізму.

Інтерв’ю провела Маргарита Чорнокондратенко за сприяння представників програми “Impact Media”.

Фото надане програмою “Impact Media”.